Розділ 14

Після оголошення результатів теоретичного екзамену вся академія ніби ожила. Хтось святкував. Хтось плакав. Хтось уже збирав речі, бо не пройшов. А я не могла повірити, що отримала найвищий бал.

— Досі не віриш? — засміялася Мейра, коли ми поверталися до гуртожитку.

— Ні.

— Ліано, ти буквально жила в бібліотеці.

— Але останнє питання…

— Що з ним?

— Нічого.

Я посміхнулася. Не хотілося говорити про дивне відчуття, яке змусило мене написати ту відповідь.

Наступного ранку вся академія зібралася на тренувальній арені. Тепер уже не було парт і книжок. Лише пісок. Зброя. Перешкоди. І викладачі, які уважно спостерігали за студентами.

На трибуні стояв директор Еліан Вейлмор.

— Теорія показує знання, — почав він. — Але вершник повинен бути сильним не тільки розумом. Він повинен вміти діяти під тиском, довіряти товаришам і не боятися поразок.

Поруч із ним стояв професор Валеріан Кроу.

— Сьогодні ви проходитимете три етапи. Витривалість. Бій. І командне випробування.

Серед студентів прокотилося хвилювання.

— А тепер починайте.

Першим було випробування на витривалість. Потрібно було пройти смугу перешкод. Рів, канати, стіна заввишки три метри. 
Роан упав у багнюку ще на першій половині.

— Я ненавиджу життя! — кричав він, намагаючись вибратися.

— Зате життя любить тебе, — сміявся Даміан.

Ліра, навпаки, проходила все легко і швидко.

Мейра теж дивувала всіх.

— Ти ж казала, що не спортивна! — вигукнула я.

— Я сама в шоці!

Коли черга дійшла до мене, я згадала всі нічні тренування. Всі падіння. Всі години, коли Кассіан кричав, що я неправильно тримаю меч. І всі рази, коли він мовчки стояв поруч, спостерігаючи. Я пробігла дистанцію. І вперше не була останньою.

Другим випробуванням став бій. На арену виходили по двоє. Я відчула, як починаю нервувати.

— Спокійно, — тихо сказав Даміан.

— Я не хочу осоромитися.

— Пізно. Ми всі вже бачили, як ти впала в став на другому тижні.

— Даміане!

Він засміявся.

— Ти сильніша, ніж думаєш.

Я посміхнулася. І раптом відчула знайомий погляд.

Кассіан.

Він стояв разом із першим загоном. І дивився тільки на мене.

— Не програй, Ешфорд, — сказав він.

— Це підтримка?

— Ні.

— Тоді що?

— Я не хочу щоб всі тренування були марними.

Я усміхнулася.

— Ти жахливий.

— Знаю.

Але в куточках його губ з’явилася усмішка. І це чомусь заспокоїло мене.

Мій суперник був сильнішим. Старший хлопець із другого загону. Я програла. Але цього разу не впала. Не розплакалася. І не здалася.

— Достатньо! — вигукнув професор Кроу. — Переможець — Арден Локвуд.

Хлопець простягнув мені руку.

— Ти добре билася.

— Дякую.

І раптом я почула голос.

— Посередньо.

Кассіан.

— Торн, ти нестерпний, — пробурмотіла я.

— Але ти стала кращою.

І тихіше додав:

— Я пишаюся тобою.

Я завмерла.

— Що?

— Нічого.

— Кассіане…

— Ешфорд, не змушуй мене повторювати.

А Даміан, який стояв поруч, лише усміхнувся.

— Ой, Торн, ти пропав.

— Замовкни.

Після поєдинків майже всі ледве стояли на ногах. Сонце вже починало ховатися за вежами академії, але ніхто не поспішав розходитися. Навпаки, у повітрі відчувалося напруження.

Залишалося останнє випробування. Те, про яке всі говорили пошепки. Командне. Саме воно мало показати, чи здатні майбутні вершники довіряти не лише собі, а й іншим.

— Ну що, готові? — усміхнувся Даміан, поклавши руки за голову.

— Ні, — одночасно відповіли Ліра і Роан.

Мейра нервово засміялася.

— А якщо ми провалимося?

— Тоді я особисто вкраду для нас коней, — серйозно відповів Даміан.

— Це незаконно, — сказала Ліра.

— Тому я й сказав “особисто”.

Навіть я засміялася.

— Четвертий загін! — пролунав голос професора Кроу. — На арену.

Ми вишикувалися. Навпроти стояли інші команди. Перший загін теж був тут.

Кассіан стояв попереду. Поруч із ним Вікторія, кілька старших студентів і… Ашер Вейнер. Він кинув на мене погляд і швидко відвернувся. Після руїн він став ще більш замкнутим. І чомусь це тривожило.

— Ваше завдання просте, — сказав професор. — У лісі за академією заховані три магічні кристали. Але знайти їх можна лише працюючи разом. Перемогти поодинці не вийде.

— Це пастка, — прошепотів Роан.

— Звичайно, — відповіла Ліра.

— Люблю пастки, — посміхнувся Даміан.

— Брешеш.

— Так.

Першу годину ми  провели в пошуках. Роан мало не впав у струмок. Ліра сварилася з ним. Мейра намагалася всіх помирити. А Даміан жартував так, ніби вони були на прогулянці.

— Чому ти завжди такий спокійний? — не витримала я.

— Бо паніка нікому не допомагала.

І він посміхнувся.

— А ще тому, що я вам довіряю.

І чомусь від цих слів стало тепліше.

Перший кристал знайшла Мейра.

— Я?! Серйозно?!

— Мейро, ти буквально наступила на нього, — засміялася Ліра.

— Це теж талант, — гордо сказав Роан.

Другий знайшла Ліра.

А от третій… Його не було. Минала хвилина за хвилиною. І тоді ми натрапили на перший загін.

— Знову ви, — скривився один із хлопців.

— А ти сподівався загубитися? — посміхнувся Даміан.

Кассіан закотив очі.

— Блеквуд, хоч раз побудь серйозним.

— Не можу. Це моя чарівність.

І тут Тінь раптом голосно заіржав. Усі замовкли. Алікорн дивився на великий камінь.

— Що таке, хлопче? — тихо запитав Кассіан.

І саме в цю мить Сон Даміана теж підійшов до каменя.

— Не може бути, — усміхнувся Даміан.

— Вони знайшли його, — сказав Кассіан.

І справді. Третій кристал був захований у корінні дерева.

— Виходить, ми знайшли його разом? — здивувалася Мейра.

— Виходить, так, — кивнув Кассіан.

— Жах, — пробурмотів Даміан. — Нам довелося співпрацювати.