Розділ 13

Повернення до Академії Ауреліс було дивним.

Ще місяць тому я стояла перед її воротами, відчуваючи себе чужою. Тепер же, проходячи через внутрішній двір, я ловила на собі десятки поглядів. І не всі вони були доброзичливими.

— Вони що, ніколи людей не бачили? — пробурмотів Роан, поправляючи сумку.

— Виглядаєш ти справді жахливо, — засміялася Ліра.

— Дякую, Ліро. Саме цього мені й не вистачало.

Мейра тихо засміялася, а Даміан поклав руку Роану на плече.

— Не переймайся. Якщо все зовсім погано, я можу познайомити тебе з конюхами. У них завжди хороший смак.

— Дуже смішно.

Я усміхнулася. Після Срібного лісу між нами щось змінилося. Ми стали справжньою командою. Навіть Ліра вже не бурчала на Роана так часто, а Мейра навчилася сміятися з його жартів.

— Ліано!

До нас підбігла дівчина з другого курсу.

— Це правда, що ви знайшли артефакт?

— Правда, що руїни мало не обвалилися?

— Кажуть, ви провели ніч у самому серці Срібного лісу!

Ми з Мейрою переглянулися.

— Люди вміють вигадувати, — нервово посміхнулася я.

Але всередині чомусь стало неспокійно. 

Наступні кілька днів промайнули дуже швидко. Академія готувалася до головних іспитів. У бібліотеці не було вільних місць. Коридорами постійно бігали схвильовані студенти. Навіть старшокурсники стали серйознішими. І, здається, тільки Даміан залишався абсолютно спокійним.

— Я склав цей екзамен ще два роки тому, — заявив він, розвалившись на дивані в кімнаті відпочинку.

— А нам від цього легше? — обурилася Ліра.

— Звичайно. Я моральна підтримка.

— Ти моральна проблема, — відповів Роан.

Мейра засміялася. А я сиділа над книжкою і вже втретє перечитувала одну й ту саму сторінку.

— Ти скоро в ній дірку пропалиш, — почувся знайомий голос.

Я підняла голову.

Кассіан.

Як завжди, зібраний. Як завжди, холодний. Але тепер я вже знала, що це лише маска.

— Боюся завалити, — чесно зізналася я.

— Ти?

Він ледь посміхнувся.

— Ти читаєш більше, ніж половина академії разом.

— Це не означає, що я все пам’ятаю.

— Ліано.

Я завмерла. Він рідко називав мене на ім’я.

— Ти складеш.

— А якщо ні?

— Складеш.

— Торн, ти взагалі вмієш сумніватися?

— Ні.

— Самовпевнений.

— Ні. Просто я знаю тебе.

І пішов, залишивши мене червоніти над книжкою.

День іспиту настав надто швидко. Величезна зала була заповнена студентами. На трибуну вийшов директор Еліан Вейлмор. Поряд із ним стояли викладачі: професор Валеріан Кроу, магістр Іліана Морвейн та професор Рейнард Соларіс.

— Вітаю вас, першокурсники, — промовив директор. — Ви пережили перший місяць навчання. Багато хто вже вибув. Але справжні випробування починаються зараз.

У залі запанувала тиша.

— Теоретичний екзамен визначить не тільки ваші знання. Він покаже, наскільки ви готові зрозуміти магію та самих себе.

У залі було так тихо, що здавалося, ніби навіть дихати тут заборонено.

Сотні першокурсників сиділи за довгими столами, а між рядами ходили викладачі. Крізь високі вікна пробивалося ранкове світло, але навіть воно не могло розвіяти напругу, яка висіла в повітрі.

Я нервово стискала перо. Навпроти мене сиділа Мейра. Вона зосереджено дивилася на аркуш, але я бачила, як тремтять її пальці. Ліворуч від неї Роан вже втретє скуйовдив волосся. Ліра щось нервово бурмотіла собі під ніс. Ашер Вейнер сидів попереду і виглядав так, ніби давно знав усі відповіді.

— Починаємо, — пролунав голос професора Кроу.

У залі запанувала абсолютна тиша. Я перевернула першу сторінку.

«Опишіть чотири основні види магічних коней та особливості їхнього зв’язку з вершником.»

Це було легко. Пегаси. Єдинороги. Звичайні магічні коні. Алікорни.

Питання за питанням ставали складнішими.

Історія магії. Походження зв’язку. Рідкісні здібності.

Я навіть почала заспокоюватися.

Аж поки не дійшла до останнього питання.

«Хто був першим союзником людей?»

Я завмерла. У підручниках була лише одна відповідь. Алікорни. Саме її зараз напишуть усі. Я вже хотіла вивести перші літери… Але перед очима знову промайнули срібні очі. Тиха печера. Фрески. Біла кобила. І слова, які я не могла забути: «Не все сильне повинно виглядати сильним.»

Моє серце забилося швидше. Ні. Щось було не так. Моя рука сама написала:

«Першими союзниками людей були магічні коні. Вони існували задовго до появи алікорнів і стали основою для всіх інших видів. Їхній зв’язок із вершником будувався не на силі, а на довірі.»

Я завмерла.

— Що я роблю?.. — прошепотіла я.

Але виправляти вже не стала.

Через дві години студенти почали виходити із зали.

— Я провалилась, — одразу заявила Мейра.

— Ти так казала і після кожного тесту, — засміялася Ліра.

— Ні, цього разу точно.

— Я взагалі нічого не пам’ятаю, — простогнав Роан.

— Це нормально, — посміхнувся Даміан, який чекав їх у коридорі. — Я теж нічого не пам’ятав.

— Ти не допомагаєш! — обурилася Мейра.

Я усміхнулася.

— Ліано, а ти як? — запитала Ліра.

— Не знаю…

— О, це погано, — сказав Роан. — Якщо Ліана каже «не знаю», значить питання були справді складні.

Усі засміялися. І тільки я не могла перестати думати про останню відповідь.

Увечері результати вивісили на великій дошці в центральному холі. Натовп був такий, що нічого не було видно.

— Пропустіть! — Роан буквально прокладав дорогу.

— Роане! — сміялася Мейра.

— Я ж для вас стараюся!

— Знайшла! — раптом вигукнула Ліра.

— Ну?!

— Мейра Берк — пройшла!

— ЩО?!

Мейра мало не розплакалася.

— Серйозно?!

— Роан Вест — пройшов.

— Я геній!

— Не перебільшуй, — посміхнулася Ліра. — Я теж пройшла.

— А Ліана?

Усі одночасно почали шукати. І завмерли. Навпроти мого імені стояв найвищий бал серед першокурсників.