Розділ 12

Звук копит луною прокотився коридором.

Я завмерла.

— Ти чув? — прошепотіла я.

Кассіан напружився. Його рука вже лежала на руків’ї меча.

— Чув.

— Що це?

— Не знаю. І це мені не подобається.

Ми повільно рушили вперед. Світло ставало яскравішим. І за кілька хвилин вузький коридор закінчився. Перед нами відкрилася величезна печера. Ні. Не печера. Справжній підземний сад. По стінах росли дивні срібні квіти, а зі стелі падало м’яке блакитне світло кристалів. Посередині було невелике озеро, а біля нього — старий кам’яний павільйон.

— Нічого собі… — прошепотіла я.

Навіть Кассіан завмер.

— Це місце не повинно існувати.

— Воно прекрасне.

— Воно стародавнє.

— Це майже те саме.

Він тихо посміхнувся.

— Ні, Ешфорд, це не те саме.

— Доведеться перечекати ніч тут, — сказав він через деякий час.

— Думаєш, нас не шукають?

— Шукають.

— І?

— І знайдуть.

— Ти надто впевнений.

— Я знаю Даміана.

Я засміялась.

— Ти йому довіряєш?

— Більше, ніж він думає.

— А він тобі?

— Так.

— А виглядає, ніби ви тільки сперечаєтесь.

Кассіан усміхнувся.

— Це і є дружба.

— Ви друзі?

— З першого курсу.

— А я думала, ви ненавидите один одного.

— Іноді теж.

І ми обоє засміялися.

Через деякий час стало прохолодно. Я обійняла себе руками. І одразу пошкодувала про це. Бо Кассіан помітив. Звичайно, помітив.

— Замерзла?

— Ні.

— Ти погано брешеш.

Він мовчки зняв свою куртку.

— Не треба.

— Треба.

— Кассіане…

— Ліано, одягни.

— А ти?

— Я не замерзну.

— Це наказ капітана?

— Ні.

Він ледь посміхнувся.

— Це прохання.

Я взяла куртку. Вона пахла лісом. І чомусь це змусило моє серце битися швидше.

— Знаєш, — раптом сказав він, сидячи поруч, — ти мене дратуєш.

Я обурено глянула на нього.

— Що?!

— Постійно.

— Дякую!

— Не перебивай.

— Та будь ласка.

— Ти вперта.

— А ти нестерпний.

— Ти лізеш у неприємності.

— А ти постійно командуєш.

— Ти мене не слухаєш.

— А ти не вмієш нормально говорити.

Він тихо засміявся.

— Бачиш?

— Що?

— Саме це.

— Що саме?

— Мені подобається сперечатися з тобою.

Я завмерла.

— Що?

— Нічого.

— Торн…

— Забудь.

— Ні.

— Ешфорд…

— Пізно.

Він посміхнувся. По-справжньому. І на мить мені здалося, що між нами більше немає ні першого загону, ні четвертого, ні академії. Тільки ми.

І саме тоді я почула знайоме іржання. Тихе. Ніжне. Я різко піднялася.

— Ліано?

— Ти чув?

— Що?

— Вона тут.

— Хто?

Я не відповіла. Бо біля озера стояла вона. Біла кобила. Прекрасна. Її шерсть сяяла сріблом, а очі були кольору місяця. Звичайна. Без крил. Без рогу. Вона дивилася прямо на мене. І в її погляді не було страху. Лише тепло.

— Луна… — прошепотіла я.

— Ліано? — голос Кассіана був стривоженим.

— Ти її бачиш?

— Кого?

Я різко обернулася.

— Вона…

Але коли знову подивилася до озера. Там нікого не було.

— Тут була…

— Ліано.

Він уже стояв поруч.

— Ти бліда.

— Я бачила її.

— Кого?

— Білу кобилу.

Кассіан уважно подивився на мене.

І замість того, щоб сказати, що я вигадую, тихо спитав:

— Вона тебе налякала?

— Ні.

— Тоді чому ти плачеш?

Я навіть не помітила сліз.

— Я не знаю…

І раптом він обережно притягнув мене до себе.

— Тихо.

Я завмерла.

— Кассіане…

— Тихо, Ліано.

Його рука легенько гладила моє волосся.

— Я не знаю, що ти бачила. Але я знаю одне.

— Що?

— Ти не божевільна.

Я повільно підняла голову. Наші обличчя були надто близько. Я бачила кожну рису його обличчя. А він… Вперше дивився на мене так, ніби забув, як дихати.

І саме в цей момент десь угорі почувся голос Даміана:

— ТОРН! ЕШФОРД!

І Кассіан тихо заплющив очі.

— Неймовірно.

Я ледь усміхнулася.

— Що?

— Він завжди обирає найгірший момент.

— ТОРН! ЕШФОРД!

— Це Даміан, — видихнула я.

Кассіан усміхнувся.

— Я ж казав, що він нас знайде.

— Не дякуй, я все чую! — пролунав голос десь зверху.

— На жаль, — пробурмотів Кассіан.

Я засміялася, а він на секунду завмер, ніби просто слухав цей сміх.

— Ходімо, поки він не почав співати.

Печера виявилася набагато більшою, ніж ми думали. Даміан, Мейра, Роан, Ліра та Вікторія знайшли вузький прохід і тепер спускалися до нас.

Першою до мене підбігла Мейра.

— Ліано!

Вона міцно обійняла мене.

— Я так злякалась!

— Все добре.

— Ти впевнена?

— Так.

— А ти? — вона одразу подивилась на Кассіана.

— Живий, — коротко відповів він.

— Шкода, — посміхнувся Даміан, потискаючи другу руку Кассіана.

— І я радий тебе бачити, — закотив очі той.

Сон і Тінь теж підійшли один до нас. І обидва поводилися дивно. Вони дивилися кудись за мою спину. Наче відчували когось.

— Вони щось бачать? — тихо спитала я.

— Не знаю, — насупився Даміан. — Сон так поводиться лише поруч із дуже давньою магією.

— Ми знайшли вихід, — сказала Вікторія. — Але потрібно поспішати. Руїни нестабільні.

— Тоді вперед, — сказав Кассіан.

— Почекайте, — раптом пролунав голос Ашера.

Він стояв біля постаменту з кристалом.

— Ми не можемо піти просто так!

— Вейнер, ти вже достатньо накоїв, — холодно відповів Кассіан.

— Але артефакт! Він наш!

— Артефакт належить академії.

— А якщо він обере мене?

— Це не кінь, Вейнер, — не витримав Роан.

— Ти нічого не розумієш!

Ашер зробив крок назад. І земля під ним затріщала.

— Ашер! — вигукнула Вікторія.

Хлопець послизнувся. Але Кассіан миттєво схопив його за руку.