Розділ 11

Дорогою назад до табору Кассіан майже не говорив. І це було дивно. Ні, він завжди був небагатослівним, але зараз у ньому відчувалася якась напруга. Тінь ішов попереду, не зводячи очей із темряви.

— Ти справді нічого не бачив? — тихо спитала я.

— Бачив, як ти мало не впала в озеро, бо задивилася на воду.

— Я серйозно.

— І я серйозно.

Але я помітила, як він стиснув щелепу.

— Ти мені не віриш?

Він зупинився.

— Вірю.

— Тоді?

— Тоді не знаю, що ти бачила.

І це було правдою. Я бачила це по його очах. Він справді не знав. Коли ми повернулися до табору, більшість уже спала. Тільки Даміан сидів біля вогнища, а поруч із ним дрімав Сон.

— О, втікачі повернулися, — посміхнувся він.

— Не починай, — пробурмотів Кассіан.

— Я? Ніколи.

Даміан перевів погляд на мене.

— Все добре?

— Так.

— Точно?

— Так.

— Ну і чудово.

Він посунувся.

— Сідай.

І я вже хотіла сісти поруч, як Кассіан спокійно сказав:

— Ешфорд, завтра вставати рано.

— Я знаю.

— Тоді спати.

Даміан мало не розсміявся.

— Торн, ти зараз звучиш, як чийсь батько.

— А ти — як проблема.

— Тобто все як завжди?

— Саме так.

Я посміхнулася. Але не побачила, як Кассіан затримав погляд на моїй усмішці.

Наступного ранку туман нарешті почав розсіюватися. Усі були сонні й незадоволені. Особливо Ашер Вейнер.

— Ми втратили цілий день.

— Ти нічого не втратив, Вейнер, — холодно сказав Кассіан. — Тому що ще нічого не знайшов.

Вікторія Рейвен, яка сиділа поруч із Астрідою, лише тихо усміхнулася.

— Не сваріться зранку.

— Я не сварюсь, — буркнув Ашер.

— Це ти просто завжди такий неприємний? — усміхнувся Роан.

Мейра ледь не вдавилася чаєм.

— Роане!

— Що? Я ж ввічливо.

— Ідіот, — засміялася Ліра.

Даміан усміхався, спостерігаючи за ними.

— Обожнюю нашу команду.

— Ми ще навіть артефакт не знайшли, — сказала я.

— Знайдемо.

— Звідки така впевненість?

— Бо Сон так каже.

Гнідий пегас гордо пирхнув.

— Він справді так каже? — здивувалась Мейра.

— Звичайно.

— Ти брешеш.

— Трохи.

Ближче до полудня ліс змінився. Дерева стали нижчими. Повітря — теплішим. А потім Тінь різко зупинився. Сон зробив те саме. Два коні одночасно підняли голови. Кассіан і Даміан переглянулися.

— Ти теж це відчув? — тихо спитав Даміан.

— Так.

Усмішка з його обличчя зникла.

— Що сталося? — запитала я.

— Не знаю, — відповів Кассіан. — Але вони щось знайшли.

Попереду між деревами пробивалося дивне блакитне світло.

— Це воно? — прошепотіла Мейра.

— Можливо, — сказав Даміан.

Ашер Вейнер самовпевнено посміхнувся.

— Тоді чого ми чекаємо?

І, не слухаючи нікого, побіг уперед.

— Вейнер! — різко крикнув Кассіан.

Але було пізно. Земля під ногами Ашера раптом зникла.

— АААА!

Він провалився вниз.

— БОГИ! — вигукнула Мейра.

Усі кинулися вперед. І завмерли. Перед нами відкрилася величезна підземна зала. Стародавні руїни. Кам’яні колони. І в самому центрі… На постаменті. Сяяв артефакт. Але не це змусило мене затамувати подих. На стінах були зображення. Пегаси. Єдинороги. Алікорни. І… Звичайний білий кінь. Без рогу. Без крил. І чомусь… Мені здалося, що він дивиться прямо на мене.

— Вейнер!

Голос Кассіана луною прокотився підземеллям.

— Я… я живий! — пролунав голос Ашера звідкись унизу.

Роан видихнув.

— На жаль.

Ліра штовхнула його ліктем.

— Роане!

— Що? Я ж пожартував.

Мейра закотила очі. А Кассіан уже оцінював глибину провалу.

— П’ять метрів, не більше. Спускаємося.

— Ти серйозно? — заперечила Вікторія. — Ми навіть не знаємо, що там.

— А він знає? — Кассіан кивнув униз. — Бо він уже там.

Даміан ледь посміхнувся.

— Як завжди, герой дня.

Невдовзі всі вже були внизу. Ашер сидів біля стіни, потираючи ногу.

— Я в порядку, — буркнув він.

— Ні, ти ідіот, — спокійно відповів Кассіан.

Я ледве стримала усмішку.

— Що? — обурився Ашер.

— Я сказав, що ти ідіот. Можу повторити.

Навіть Вікторія не стримала посмішки.

— Дякую за уточнення, Торн.

Руїни були величезними. Високі колони підпирали стелю. На стінах сяяли стародавні малюнки.

Пегаси.

Єдинороги.

Алікорни.

І дивні символи, яких я ніколи раніше не бачила. Тінь ішов поруч із Кассіаном, але був насторожений. А Сон Даміана весь час крутив вухами.

— Він нервує? — тихо запитала Мейра.

— Ні, — відповів Даміан. — Він думає.

— Він думає?

— Зазвичай це поганий знак.

— Дивіться! — вигукнула Ліра.

На одній зі стін була величезна мозаїка. Чотири створіння. Пегас. Єдиноріг. Алікорн. І знову простий білий кінь без рогу та крил.

— Дивно, — сказав Роан. — Чому він поруч з алікорнами?

— Може, художник помилився? — засміявся Ашер.

— Художники не помиляються на фресках, яким сотні років, — холодно відповіла Вікторія.

— Та це просто кінь.

Не знаю чому, але мене раптом це зачепило.

— А якщо ні? — тихо сказала я.

Усі обернулися.

— Що? — запитав Ашер.

— А якщо він не просто кінь?

— Ліано, у нього навіть рогу немає.

— І крил теж, — додав хтось.

— Ну і що? — сама не знаю чому відповіла я. — Не все сильне повинно виглядати сильним.

Запанувала тиша. І я помітила, як Кассіан дивиться на мене. Уважно. Ніби намагається зрозуміти, чому ці слова прозвучали так… особисто.

— Ось артефакт! — вигукнув Ашер.

У центрі залу на постаменті лежав кристал. Синій. Красивий. І, звичайно, Ашер першим кинувся до нього.

— Вейнер, не смій! — одночасно вигукнули Кассіан і Даміан.

Запізно. Хлопець схопив кристал. І весь зал затремтів.

— Ти що наробив?! — крикнула Ліра.

Колони почали тріщати. Каміння посипалося зі стелі.