Розділ 10

Нас першокурсників знову направили на завдання, цього разу потрібно дослідити Срібний ліс та принести схований артефакт. Ми із першим загоном йшли разом. А другий і третій окремо. 

Ліс зустрів нас не тишею. А… живим мовчанням. Ні птахів. Ні вітру. Тільки срібне світло, що падало крізь високі дерева, ніби самі вони світилися зсередини.

— Він завжди такий? — тихо спитала Мейра.

— Гірший, — відповів Роан.

— Чудово, — пробурмотіла вона.

Я йшла поруч із загоном, намагаючись не відставати.

Попереду — Кассіан разом із першим. Як завжди. Прямо, впевнено, ніби ліс сам розступається перед ним. Поруч із ним — Тінь.

А от трохи збоку… Даміан.

Його пегаса я побачила не одразу. Він з’явився так, ніби був частиною світла. Гнідий, із теплим золотавим відливом шерсті. Він ішов спокійно, але впевнено, час від часу нахиляючи голову до Даміана, ніби слухав його думки.

— Він дивний, — тихо сказала Мейра, тримаючись ближче до мене.

— Чому? — спитала я.

— Він… занадто спокійний.

Я глянула ще раз. Пегас справді поводився не як інші. Не насторожено. Не різко. Наче йому було байдуже, що це випробування. Наче він уже все знав.

— Його звати Сон, — сказав Даміан, ніби почув нас.

— Серйозно? — перепитав Роан.

— Ага.

— І він завжди такий… філософський?

Сон ледь пирхнув. Ніби образився.

— Він не філософський, — усміхнувся Даміан. — Він просто вважає, що всі ми трохи драматизуємо.

— Мені він подобається, — тихо сказала Ліра.

— Це небезпечно, — відповів Роан.

Я не одразу помітила, що Кассіан дивиться не вперед. А на мене. Точніше — на те, як Даміан йшов поруч.

— Ти відстаєш, Ешфорд, — сказав він рівно.

— Я не відстаю.

— Відстаєш.

— Я просто не лечу крізь ліс, як ти.

Куточок його губ ледь смикнувся.

— Я не лечу.

— Майже.

Він нічого не відповів. Але коли Даміан щось сказав мені — я навіть не почула що саме — Кассіан трохи змінив крок. Наче випадково. Але я це помітила.

 Ліс ставав глибшим. Світло — м’якшим. І дивним. Наче він реагував на нас.

— Тут красиво, — тихо сказала Мейра.

— Тут небезпечно красиво, — відповів Роан.

— Це гірше.

Я усміхнулася. Попереду Сон раптом зупинився. Даміан одразу опустив руку й легенько торкнувся його шиї.

— Що таке?

Сон нахилив голову, дивлячись у глиб лісу. Але не насторожено. Швидше… цікаво.

— Він щось відчув? — спитала я.

— Завжди відчуває, — спокійно відповів Даміан.

— І що?

— Каже, що тут… стара магія.

— Це погано?

— Він ще не вирішив.

Сон тихо пирхнув.

— Ти з ним постійно говориш? — раптом спитав Кассіан.

Я обернулася.

— З ким?

— З Даміаном.

— Ми в одній команді і він капітан, звісно.

— Це не відповідь.

Я зупинилась.

— Ти зараз серйозно?

— Я завжди серйозний.

— Це я знаю.

Він відвів погляд уперед.

— Просто тримай дистанцію.

— Від кого?

— Від усіх.

Я хмикнула.

— Це вже не по правилах академії.

— Я не про правила.

І пішов далі. Спокійно. Ніби нічого не сказав. Але щось у цьому “не про правила” залишилось у повітрі.

— Він завжди такий? — тихо спитала я, коли ми трохи відстали.

— Який? — Даміан усміхнувся.

— Такий… закритий.

Він подивився вперед. На Кассіана.

— Ні, — сказав він після паузи. — Раніше ні.

— Що змінилось?

Даміан знизав плечима.

— Ліс, академія, люди…

І трохи тихіше додав:

— І, мабуть, ти.

Я різко подивилася на нього.

— Я?

Він посміхнувся знову. Але цього разу не жартома.

— Не звертай уваги.

І пішов вперед до свого пегаса.

Ліс ставав густішим. І дивним. Наче він слухав нас. Або чекав. Я на мить озирнулася. Кассіан ішов попереду. Прямий. Непохитний. Але його рука була трохи напружена на руків’ї меча. І я раптом зрозуміла: він теж щось відчуває. Просто не каже.

— Ви знову відстаєте, — холодно кинув Кассіан.

Перший загін стояв перед нами. І виглядав так, ніби вони тут господарі. Його команда — ідеальна, зібрана, впевнена. І зверхня.

— Четвертий загін, як завжди, губиться, — усміхнувся хлопець із першого відряду, Ашер Вейнер–зарозумілий першокурсник,  звісно.

Хтось із його людей тихо засміявся.

— Може вам карту видати?

Роан одразу напружився.

— Повтори.

— Роан, — тихо сказала Мейра.

Але він уже зробив крок уперед. І в цей момент між загоном і хаосом став Даміан.

— Спокійно, — сказав він.

Його голос був легкий. Але впевнений.

— Ми всі тут за одним завданням.

— Ви заспокоїлись?— сказав Кассіан.

Просто. Холодно. Чітко. Всі замовкли.

І все б на цьому закінчилось…

Але одна з дівчат першого загону “випадково” штовхнула Мейру. Сильно. Вона похитнулась.

— Ой, — солодко сказала та. — Не помітила.

Я різко зробила крок уперед.

— Ти серйозно?

Роан стиснув кулаки. Але Даміан поклав руку йому на плече.

— Не зараз, — тихо сказав він.

І це було не про слабкість. А про контроль.

— Ви завжди такі емоційні? — посміхнувся Ашер.

— А ви завжди такі порожні? — спокійно відповів Роан.

Тиша. Навіть ліс ніби прислухався.

Кассіан зробив крок вперед.

— Досить.

Його голос був тихий. Але різав повітря.

— Ще один інцидент — і я зніму обидва загони з місії.

Перший загін замовк. І саме тоді ліс ніби “зламався”.

Ніби повітря змінило напрям.

— Ми вже тут були, — тихо сказав Роан.

— Ні, — відповів Даміан.

— Ми тут починаємо ходити по колу. 

Сон зупинився. Його золоті очі стали серйозними. Усі ми відчули що щось не так, але не могли зрозуміти.

– Ми заблукали?– запитав Роан.

– Я вже бував у цьому лісі, дивно що ми ходимо по кругу,– припустив Даміан. 
– Ходімо далі і скоро вийдемо на правильну дорогу,– сказав Кассіан.

Сутінки опускалися швидше, ніж ми очікували. Туман ставав густішим, а дивне сріблясте світло між деревами поступово згасало. Після кількох годин марних спроб знайти правильний шлях навіть Кассіан змушений був визнати очевидне.