Тиша перед бурею

Розділ 9

Після тієї ночі на мосту я не могла перестати думати про дивну поведінку Тіні та Астрала. І ще більше мене бентежила реакція леді Селести. Вона здивувалася. Ні. Злякалася. І це було дивно. Бо я ніколи не бачила, щоб її щось лякало.

Наступного дня ми з Мейрою сиділи в бібліотеці.

— Ти мене не слухаєш, — образилася подруга.

— Що?

— Саме це я й кажу.

— Вибач.

— Ти знову думаєш про Кассіана?

Я мало не вдавилася чаєм.

— ЩО?!

— Ну не кричи.

— Ні!

— Добре, тоді про його алікорна.

— І не про Тінь!

— Тоді про що?

Я замовкла.

— Про леді Селесту.

— Вона страшна.

— Не в цьому справа.

Я коротко розповіла їй про минулу ніч.

— І Астрал теж дивився на тебе?

— Так.

— Це дивно.

— Я знаю.

— Дуже дивно.

Раптом до нас підсів Роан.

— Про що говоримо?

— Про дивне.

— О, це моя улюблена тема.

Поки Роан сперечався з Лірою про те, чи можна їсти підручники від безвиході, я підійшла до дальніх полиць. І натрапила на стару книгу. “Легенди Першої Епохи”. Вона була вкрита пилом. Я відкрила її.

“…І були створіння, народжені не магією, а самою душею світу. І перші алікорни схиляли голови лише перед Срібною Короною, про яку згодом залишилися лише легенди…”

Я насупилася.

— Срібна Корона?

Перегорнула сторінку. Порожньо. Сторінка була вирвана.

— Дивно.

— Дуже.

Я аж підскочила.

Кассіан.

— Торн!

— Ти занадто ляклива.

— А ти занадто тихий.

Він подивився на книгу. І раптом його обличчя стало серйозним.

— Звідки ти її взяла?

— Он там.

— Ліано…

— Що?

— Закрий її.

— Чому?

— Просто закрий.

— Торн!

— Закрий.

Я здивовано виконала його прохання.

— Що відбувається?

— Нічого.

— Ти жахливо брешеш.

— Знаю.

Він важко видихнув.

— Не лізь у старі легенди.

— Чому?

— Бо вони приносять лише проблеми.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю.

І пішов.

— Ненормальний, — пробурмотіла я.

Ввечері я ніяк не могла заснути. І сама не знаю чому… Ноги привели мене до старої частини території. Сюди майже ніхто не ходив. Зарослі доріжки. Напівзруйновані стіни. І старі стайні. Я завмерла.

— Це ж…

Ворота були зачинені. Але одна хвіртка ледь прочинена.

— Не можна.

Я подивилася навколо.

— Дуже не можна.

І все ж зайшла. Всередині було темно. Лише місячне світло проникало крізь дірки в даху. Старі стійла. Порожні поїлки. І дивна тиша.

— Тут нікого немає…

І раптом… Туп. Я завмерла. Хтось був тут.

— Є хтось?

Тиша.

— Дурна ідея, Ліано.

Я вже хотіла йти, коли почула тихе іржання. Дуже тихе. Сумне. Моє серце закалатало.

— Привіт?

І тоді я побачила її. Білу кобилу. Звичайну. Без крил. Без рогу. Худу, але красиву. Вона стояла в найдальшому стійлі й уважно дивилася на мене своїми сріблястими очима.

— О Боги…

Я повільно підійшла ближче.

— Як ти тут опинилася?

Кобила не втекла. Навпаки. Зробила крок назустріч.

— Ти загубилася?

Я простягнула руку. І вона обережно торкнулася її носом. Така тепла. І чомусь… Знайома.

— Ти така гарна…

Вона тихо фиркнула. І мені здалося, ніби я почула щось. Ніби ніжний жіночий голос.

“…нарешті…”

Я різко озирнулася. Нікого.

— Мені здалося.

— Ні.

Я підскочила.

Кассіан.

Він стояв у дверях. І виглядав не сердитим. А наляканим.

— Торн?!

— Ліано…

Він перевів погляд на кобилу. І застиг. Бо біла кобила дивилася прямо на нього. А потім… Повільно опустила голову. І Тінь, що стояв позаду свого вершника. Зробив те саме.

Кассіан зблід.

— Ліано…

Голос Кассіана був дивним. Не сердитим. Не холодним. Наляканим. Я повільно обернулася.

— Що таке?

Тінь стояв позаду свого вершника. Його золоті очі не відривалися від білої кобили, а крила були трохи розкриті. Я ніколи не бачила його таким.

— Торн?

— Не знаю…

Він сам виглядав розгубленим.

— Тінь так себе ніколи не поводив.

Біла кобила спокійно дивилася на нас. Її сріблясті очі сяяли в темряві. І чомусь я зовсім не боялася. Навпаки. Мені було спокійно. Наче я знала її все життя. Я зробила ще крок.

— Привіт…

Кобила тихо пирхнула. І я мимоволі посміхнулася.

— Ти така красива.

— Ліано…

Я озирнулася.

— Що?

— Тобі не здається, що це дивно?

— Трохи.

— Тінь поводиться так, ніби…

Він замовк.

— Ніби що?

— Не знаю.

І вперше за весь час Кассіан справді не знав відповіді. Я простягнула руку. І кобила сама підійшла ближче.

— Боги, Кассіане, вона така мила.

— Мила?

— Так.

— У тебе дивні уявлення про миле.

Я засміялася. І раптом… Світло. Ледь помітне. Сріблясте.

— Ти бачиш це?

— Так…

Але за мить воно зникло. І разом із ним… Кобила. Я завмерла.

— Що?

Переді мною було порожнє стійло.

— Ні…

Я озирнулася.

— Ні, ні, ні…

— Ліано.

— Вона була тут!

— Я знаю.

— Ти теж її бачив?

— Бачив.

— Але…

Моє серце калатало.

— Куди вона поділася?

Кассіан мовчав. Вперше він не мав жодної відповіді. Тінь тихо заіржав і підійшов до місця, де щойно стояла кобила. Понюхав землю. І здивовано підняв голову.

— Він теж нічого не розуміє, — тихо сказав Кассіан.

Я опустилася навпочіпки.

— Може, мені здалося?

— Мені теж?

Я підняла очі. І вперше за весь час у погляді Кассіана не було ні насмішки, ні холодності. Лише цікавість. І ще щось. Ніби він хвилювався.

— Ти не божевільна, Ешфорд.

— Дякую.

— Хоча це ще треба перевірити.

— Торн!

Він посміхнувся. Справжньою посмішкою.

— Ходімо.

— Але…