Розділ 7

Після перемоги над першим загоном життя в академії ніби змінилося.

Не сильно. Але достатньо, щоб я помітила.

Студенти більше не дивилися на мене як на дівчину, яка тільки падає і потрапляє до медпункту. Навіть Стоун, проходячи повз, одного разу сказав:

— Ешфорд. Не зіпсуй усе, що почала.

І чомусь це звучало як похвала. Але я все ще сумнівалася. Бо перемога — це одне. А бути обраною— зовсім інше.

Ввечері я сиділа в бібліотеці.

Мейра давно пішла спати, Роан десь грав у карти, а я гортала стару книгу “Історія Великих Зв’язків”.

На пожовклих сторінках були зображені магічні створіння Етеріону.

Пегаси.

Єдинороги.

Алікорни.

Звичайні коні.

Але були й інші.

Нічні мараси — чорні коні, здатні зливатися з тінями.

Срібні келари — рідкісні створіння, що володіли магією світла і лікування.

Буревісники — могутні крилаті коні грози, які давно вважалися зниклими.

І навіть морські нереїди — створіння, схожі на коней, що жили далеко на заході серед океанів.

Згідно з легендами, кожен кінь вибирав вершника не за силою.

А за душею. Я посміхнулася.

— Легко вам казати.

Мій погляд зупинився на сторінці з пегасами. Білі. Сірі. Золоті. Їхні вершники могли керувати вітром і небом. Красиві і вільні. 
Напевно, якби я могла обирати… Я б хотіла пегаса. Або хоча б єдинорога. Не алікорна, звісно. Такі обирали лише найсильніших. Та й хто я така? Я навіть не була впевнена, що взагалі когось отримаю.

— Ти читаєш не ту книгу.

Я здригнулася.

Кассіан.

Він стояв біля полиць, як завжди, непомітно.

— Ти взагалі вмієш ходити голосно? — прошепотіла я.

— Ти взагалі вмієш не здригатися?

— Це через тебе.

— Це не моя проблема.

Він сів навпроти.

— Ти помиляєшся.

— У чому?

— У всьому.

— Дуже змістовно.

— Кінь не обирає красивих або сильних.

— А кого тоді?

Він замовк.

— Не знаю.

Я засміялася.

— Чудова відповідь.

— Мій алікорн теж так думає.

Я здивувалася.

— Ти про Тінь?

Кассіан підняв очі.

— Ти знаєш його ім’я?

— Чутки швидко поширюються.

— Тінь ненавидить чутки.

— Він ще й говорить?

— Іноді мені здається, що так.

Вперше за весь час Кассіан усміхнувся. По-справжньому. І це було красиво. Небезпечно красиво.

Коли ми вийшли з бібліотеки, на вулиці вже було темно.

— Тобі не страшно гуляти вночі? — запитав він.

— А має бути?

— Тут не тільки студенти живуть.

— Торн, ти зараз мене лякаєш?

— Можливо.

— Дуже смішно.

— Я не жартував.

І раптом він зупинився.

— Тихо.

— Що?

Я почула важкі кроки. І завмерла.

Із темряви повільно вийшов величний чорний алікорн. Його грива була схожа на нічне небо, а великі крила складені за спиною. Срібний ріг ледь світився в темряві.

Я не могла поворухнутися.

— Боги… — прошепотіла я.

— Це Тінь.

Алікорн дивився прямо на мене.

— Він мене зараз уб’є?

— Якщо перестанеш дихати від страху, то ні.

— Дуже смішно.

Тінь повільно підійшов ближче. Я інстинктивно відступила.

— Не бійся, — тихо сказав Кассіан.

— Легко тобі казати!

— Він відчуває страх.

— ЧУДОВО!

— Ліано.

Я подивилася на нього.

— Просто довірся мені.

І сама не знаю чому… Я довірилась.

 Тінь зупинився переді мною. Його золоті очі уважно вивчали мене. А потім… Великий алікорн опустив голову і легенько торкнувся моєї долоні носом.

— Що?..

Кассіан завмер.

— Це дивно.

— Що дивно?

— Він не любить людей.

— Тоді чому…

— Не знаю.

Тінь тихо фиркнув. І мені здалося, ніби він… задоволений.

— Він красивий, — прошепотіла я.

— Він зарозумілий.

Тінь обурено пирхнув.

— Бачиш? — усміхнувся Кассіан.

І я не змогла стримати сміх. А потім подивилася на зоряне небо.

— Як думаєш…

— Що?

— У мене буде хтось?

Його усмішка зникла.

— Буде.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу.

— Звідки така впевненість?

Кассіан дивився на Тінь.

— Тому що іноді найважливіші речі приходять тоді, коли перестаєш їх чекати.

І чомусь у цей момент Тінь підняв голову до неба і тихо, майже радісно, заіржав. Ніби знав щось, чого не знали ми.

***

— Я не вдягну це.

— Вдягнеш.

— Ні.

— Вдягнеш.

— Мейро, я схожа на торт.

— Ліано, ти схожа на прекрасний торт.

Я безпорадно дивилася на своє відображення. Сукня була темно-синя, легка, із сріблястою вишивкою. Волосся Мейра заплела мені у вільну косу, а Ліра, яка зазвичай не цікавилася такими речами, навіть принесла маленькі срібні сережки.

— Ти гарна, — усміхнулася Ліра.

— Дуже гарна, — додала Мейра.

— І я зараз помру від сорому.

— Не помреш. А от Роан, коли тебе побачить, точно втратить дар мови.

Велика зала Академії була прикрашена сотнями золотих ліхтарів. На честь Свята Засновників нашої академії. 

Студенти сміялися, танцювали, а в центрі залу грала музика.

— Це неймовірно… — прошепотіла я.

— А я казала! — радісно відповіла Мейра.

— Мейро, не залишай мене одну.

— Запізно!

— Що?

— Привіт, Ліано.

Я обернулася. Даміан. Він був у темно-зеленому камзолі і, як завжди, посміхався.

— Ти… гарно виглядаєш, — сказав він.

— Дякую.

— Потанцюєш зі мною?

— Що?!

— Це ж танець, Ешфорд, а не весілля.

Я засміялася.

— Добре.

Даміан танцював чудово. І постійно смішив мене.

— Не наступай мені на ноги.

— Це ти наступив мені!

— Неправда. Я занадто красивий для такого.

— Самозакоханий.

— Зате чесний.

Я сміялася. По-справжньому. І не помітила, що на іншому кінці залу хтось уважно спостерігає.

— Капітане? — покликав один із хлопців першого загону.

— Що?