Розділ 6

— Сьогодні ви або почнете працювати як команда, або продовжите бути купою людей, які випадково опинились в одному місці.

Голос Даміра Стоуна лунав у тренувальній залі чітко й різко. Ніхто не сміявся. Навіть Роан.

— Який оптимістичний початок, — тихо пробурмотіла Ліра.

— Він завжди такий, — відповів Даміан. — Просто сьогодні він у доброму настрої.

Я стояла поруч із Мейрою і намагалася не нервувати. Сьогодні була перша командна смуга перешкод. Не парами. Не індивідуально. Усі разом.

— Правило просте, — продовжив Стоун. — Якщо падає один — штраф отримує вся група. Якщо хтось здається — група починає спочатку.

Тиша.

Потім хтось тихо сказав:

— Ми всі помремо.

Смуга була жорсткою. Слизькі балки. Високі стіни. Переправи через мотузки. І найгірше — постійний тиск часу. Ми рухались хаотично. Хтось поспішав. Хтось відставав. Я намагалася триматися середини, але кожен раз, коли треба було стрибати або тримати рівновагу — тіло ніби зраджувало.

— Ліано, лівіше! — крикнула Мейра.

Я зробила крок… І посковзнулася. Серце впало вниз. Але в ту ж секунду чиясь рука різко схопила мене за зап’ястя.

— Ти знову?

Кассіан.

Я різко вдихнула.

— Я не просила допомоги.

— А я не питав дозволу.

Він поставив мене назад на балку.

— Дихай.

— Я дихаю!

— Ні.

— Що “ні”?

— Ти панікуєш.

Я стиснула щелепу.

— Я просто не хочу впасти!

— Саме тому й падаєш.

Його голос був різкий, але не злий. Швидше… зосереджений.

— Дивись під ноги. Не вперед. Не вниз. Просто крок.

— Ти зараз мене вчиш?

— Очевидно.

— Чому?

Він на мить замовк.

— Бо ти гальмуєш мій загін.

— Ах так.

— Так.

— Чудово.

— Рухайся.

І ми пройшли далі. Дивно, але після цього я почала слухати його. Не завжди. Але частіше. І це злило мене більше, ніж самі вправи. 
На фінальній ділянці стало ще гірше. Висока стіна. Потрібно було піднятися разом. І ось тут усе розсипалося. Хтось з нашого загону відстав. Я потягнула його за руку. Мейра підтримала знизу. Роан кричав щось про “ми не виживемо”. І в цей момент я знову втратила рівновагу.

— Ліано! — крикнула Мейра.

Я вже падала. Але цього разу… Я не встигла злякатись. Бо мене втримали. Знову.

Кассіан.

Він різко вхопив мене за пояс і притиснув до стіни.

— Ти спеціально це робиш?

— Що?!

— Падаєш постійно.

— Я стараюсь!

— Погано стараєшся.

— Ти жахливий!

— Ти жива.

Я замовкла. Його рука все ще тримала мене. І я помітила, що він дихає важко. Він теж втомився. Просто не показує цього.

— Чому ти мені допомагаєш? — тихо запитала я.

Він завмер. На секунду.

— Я не допомагаю.

— Ти тільки що мене втримав.

— Це рефлекс.

— У тебе дивні рефлекси.

— У тебе — погана координація.

Я фиркнула. І він теж. Майже непомітно.

Коли ми закінчили, Стоун вперше за весь день не кричав.

— Четвертий загін.

Пауза.

— Сьогодні ви не найгірші.

— Це комплімент? — тихо запитав Роан.

— Це факти.

І все.

Коли ми виходили з майданчика, я відчула дивний погляд. Озирнулась. Кассіан ішов попереду свого загону. І навіть не подивився в мій бік. Але я точно знала: він бачив усе. І чомусь це дратувало ще більше.

— Ти сьогодні дивна, — сказала Мейра.

— Я?

— Ти слухала його.

— Я не слухала.

— Ліано.

— Добре… трохи слухала.

— Це прогрес?

— Це катастрофа.

І десь попереду, не обертаючись, Кассіан тихо сказав своєму загону:

— Вони починають рухатися.

І сам не зрозумів, чому це звучить не як байдужість. А як попередження.

Наступного дня на нас очікували нові випробування.

— Сьогодні ми перевіримо те, чого ви навчилися за останній тиждень.

Голос Стоуна був спокійний. І саме це було найстрашніше.

— І так, — додав він. — Це оцінюється.

У залі одразу стало тихо.

Роан прошепотів:

— Я вже морально програв.

— Ти ще навіть не почав, — відповіла Ліра.

— Саме це мене і хвилює.

Завдання було простим. На словах. “Захопити контрольну точку і утримати її до кінця часу.” Але всі знали — це не просто біг. Це тактика. Команда проти команди. І цього разу нас поставили проти… першого загону. Я відчула, як у грудях щось стиснулося.

Кассіан.

Він навіть не подивився в мій бік, коли оголосили склад. Просто кивнув.

— Починаємо, — сказав Стоун.

І світ зірвався з місця. Перший загін рухався швидко. Злагоджено. Наче вони дихали однією думкою. Ми — ні.

— Ліано, ліворуч! — крикнула Мейра.

Я побігла. Занадто повільно. Хтось із їхніх вже перехопив позицію.

— Вони нас обганяють! — вигукнув Роан.

— Я бачу! — відповів Даміан.

— Це погана новина? — уточнила Ліра.

— Дуже.

Ми втрачали контроль. Один сектор. Другий. Я відчувала, як паніка піднімається в горло. І тоді почула голос.

— Досить.

Кассіан.

Він був навпроти. На іншому боці майданчика. І дивився прямо на мене.

— Ви розсипаєтесь, — сказав він холодно.

— Дякую за новини! — крикнула я.

— Не кричи. Дихай.

— Що?!

— Ти знову панікуєш.

— Я НЕ ПАНІКУЮ!

— Панікуєш.

Я стиснула кулаки. І в ту ж секунду… Зробила те, що він казав раніше. Не думати. Просто рухатись. Я пішла вперед. Не за планом. Не за логікою. І це було… правильно.

— Ліано, куди ти?! — закричала Мейра.

— Довірся мені!

— Це страшно звучить!

— Знаю!

Я обійшла їхній захист. Через сліпу зону. Ту, яку вони не прикривали, бо були занадто впевнені.

— Вона прорвалася! — почувся крик з першого загону.

Кассіан різко повернув голову.

— Що вона робить… — тихо сказав він.

А я вже була всередині контрольної точки.

— Захоплення! — оголосив Стоун.

Тиша.

— Четвертий загін утримує точку.

Я не повірила.