Розділ 5

Наступні кілька днів минули швидко.

Заняття змінювали одне одного. Історія магії, контроль енергії, тактика, фізична підготовка. Я вчилася, читала, намагалася запам’ятати все, що говорили викладачі. У теорії я була однією з найкращих.

Але чим більше проходило часу, тим сильніше я розуміла одну річ. Я була слабкою. Не розумом. Тілом. І це лякало.

— Сьогодні бойова підготовка, — оголосив викладач Дамір Стоун, стоячи посеред тренувального залу. — І перш ніж хтось почне скаржитися, нагадую: якщо ви хочете вижити після отримання сили, ви повинні вміти захищати себе.

Роан тихо застогнав.

— Я ненавиджу все, що пов’язано зі словами “бій” і “вижити”.

— А я ненавиджу все, що пов’язано зі Стоуном, — пробурмотіла Ліра.

Навіть Даміан засміявся.

— Не хвилюйтесь. Він кусається тільки по вівторках.

— Сьогодні вівторок, — нагадав Кел.

Усмішка Даміана одразу зникла.

— Тоді нам кінець.

Спочатку все було нормально. Ми тренували стійки. Потім захист. Потім удари. І саме тоді я зрозуміла, що справи погані. Дуже погані. У мене нічого не виходило. Я була повільною. Невпевненою. Незграбною.

— Розслаб плечі, — терпляче пояснював Даміан. — Ти надто напружена.

— Я знаю.

— Ні, ти не знаєш. Якби знала, не виглядала б так, ніби зараз битимешся з власним страхом.

Я нервово посміхнулася. Але це не допомогло. Після перерви почалися спаринги. І тоді я зрозуміла, що мені страшно. Справді страшно.

— Ешфорд! — покликав Стоун. — На арену.

Я завмерла.

Навпроти мене вийшла дівчина з першого загону.

Селена Вейр. Висока, сильна, з самовпевненою усмішкою.

— Не хвилюйся, — посміхнулася вона. — Постараюся не залишити шрамів.

Позаду хтось засміявся.

— Починайте!

Перший удар я пропустила. Другий теж. Селена рухалася занадто швидко. Я ледве встигала закриватися.

— Зосередься! — крикнув Даміан.

Але я не могла. Ще один удар. І я впала.

— Вставай! — прогримів Стоун.

Я піднялася. Боляче. Дуже.

— Ще раз!

Удар. І знову. І знову.

Селена не порушувала правил. Але вона була сильнішою. Значно сильнішою. І я програвала. Весь зал бачив це.

— Ліано, ліворуч! — закричала Мейра.

Я не встигла. Удар прийшовся прямо в ребра. Повітря вибило з легень. Я впала на коліна. Усе навколо попливло.

— Досить! — голос Стоуна лунав ніби здалеку.

— Вона сама піднялась! — заперечила Селена.

— Я сказав досить!

Я спробувала встати. Але ноги підкосилися. Останнє, що я почула, був чийсь голос.

— Ліано!

І темрява.

Коли я розплющила очі, над головою була біла стеля. Медпункт.

— О, нарешті, — почувся знайомий голос.

Мейра.

Поруч сиділи Ліра, Кел і Роан.

Усі виглядали стурбованими.

— Я жива? — тихо запитала я.

— На жаль, так, — засміявся Роан, а потім відразу витер очі. — Ти нас налякала.

— Ти знепритомніла, — сказала Ліра.

— На дві години, — додала Мейра.

— А де…

Я не встигла договорити.

— Даміан пішов за викладачкою, — відповів Кел.

Я кивнула.

І раптом помітила ще когось. У кутку. Біля вікна. Темна форма. Схрещені руки.

Кассіан.

Побачивши, що я прокинулася, він одразу піднявся. І його обличчя знову стало байдужим.

— Бачу, жива, — сухо сказав він.

— І тобі привіт.

— Наступного разу хоча б ухиляйся.

Я відчула, як всередині все закипає.

— Дякую за підтримку.

— Я не підтримую.

— Воно й видно.

Він кивнув.

— Одужуй.

І пішов.

Мейра витріщилася на двері.

— Він… сидів тут.

— Що?

— Майже годину.

— Що?

— І вигнав Роана, бо той надто голосно їв печиво.

— ЩО?

Роан обурився:

— Я просто хотів перекусити!

Але я вже не слухала. Бо останнє, що я побачила перед тим, як Кассіан зачинив двері, був його погляд. І він точно не був байдужим. Але чому тоді він поводиться так, ніби я його дратую? І чому мене це взагалі хвилює? 
Мені наказали залишитися в медпункті до ранку. Що було жахливо. Не через біль. А через сором. Мене побили. На очах у всіх. І що найгірше — я нічого не могла зробити.

— Ліано, перестань дивитися в стелю так, ніби вона тебе образила, — сказала Мейра, сидячи на сусідньому ліжку.

— Я програла.

— Ну і що?

— Я навіть не змогла нормально вдарити.

— Зате ти встала.

— Тричі.

— Саме так.

— І тричі впала.

Мейра важко зітхнула.

— Ти справді думаєш, що всі тут народилися сильними?

Я мовчала.

— Ліро, скажи їй.

— Я в перший тиждень зламала палець, — сказала Ліра, не відриваючись від книги.

— Що?

— А Роан вибив плече.

— Двічі, — гордо додав він.

Я здивовано дивилася на них.

— Серйозно?

— Ліано, — усміхнулася Мейра. — Ми всі тут падаємо.

— Просто деякі роблять це красивіше.

— Дякую, Роане.

Коли всі пішли, у медпункті стало тихо. Я дивилася у вікно. Мабуть, я справді не така, як інші. Можливо, я просто не підходжу для цього місця. І саме в цей момент двері відчинилися.

— Я так і знав, що ти не спиш.

Я здивовано сіла.

— Даміан?

Він посміхнувся і сів на стілець поруч.

— Як ребра?

— Існують.

— Уже непогано.

Я засміялася.

— Всі прийшли мене пожаліти?

— Я не жалію.

— Ні?

— Ні. Жалість — дурна річ. А от підтримка — ні.

Я опустила погляд.

— Я слабка.

— Так.

Я підняла голову.

— Що?

— Ти слабка. Поки що.

— Ти міг би збрехати.

— Не люблю брехати.

Він усміхнувся.

— Ти слабка. Але ти вперта. А вперті люди — найстрашніші.

— Ти дивний.

— Мені так часто кажуть.

— Всі?

— Майже.

— Навіть Кассіан?

Усмішка Даміана стала ширшою.

— Особливо Кассіан.

— Ви знайомі?

— З дитинства.

Я здивовано подивилася на нього.

— Що?

— О так. Він мене терпіти не може.