Розділ 4

Після вечері я ще довго не могла заснути.

Мейра вже мирно спала, закутавшись у ковдру, а я вкотре переверталася з боку на бік, дивлячись у стелю. У голові крутилися сьогоднішні заняття, сміх Ліри, жарти Роана, слова Даміана… і чомусь той момент на тренуванні, коли Кассіан схопив мене за руку.

«Не думай про це.»

Я різко сіла на ліжку.

— Все, я задихнуся в цій кімнаті, — тихо пробурмотіла я.

Накинула легку куртку і вийшла. Увечері Академія була красивою. Майже казковою. Ліхтарі світили теплим золотим світлом, десь шумів фонтан, а вітер тихо гойдав сріблясте листя дерев. Було дивно тихо. Я навіть не помітила, як опинилася біля тренувальних майданчиків. І тільки коли почула знайомий голос, мало не підскочила.

— Ти мене переслідуєш?

Я різко обернулася.

Кассіан сидів на кам’яній огорожі, схрестивши руки.

— Що? Я? — обурилася я. — Це ти мене переслідуєш!

— Цікаво. І навіщо мені це?

— Не знаю. У тебе ж дивні захоплення.

— А у тебе дивна звичка сперечатися.

— А у тебе — поводитися так, ніби ти король цього місця.

Він закотив очі.

— Нестерпна.

— Сам такий.

— Не сперечаюся.

Я вже хотіла піти, але раптом помітила, що він тут сам. Без свого загону. Без тієї вічної холодної маски. Просто сидить і дивиться на зорі.

— І що ти тут робиш? — запитала я.

— А ти?

— Я першою запитала.

— А я першим сів.

— Який ти неможливий.

— Взаємно.

На диво, він тихо засміявся.

Я завмерла.

— Що? — одразу насторожився він.

— Ти вмієш сміятися?

— Іноді.

— Ніколи б не подумала.

— А я ніколи б не подумав, що ти можеш мовчати більше трьох секунд.

— Дуже смішно.

— Дякую.

— Я не хвалила.

— Але прозвучало як похвала.

Я не втрималася і теж засміялася. І раптом зрозуміла, що вперше бачу його таким. Не капітаном першого загону. Не зарозумілим хлопцем із вічно похмурим поглядом. А просто людиною. І це чомусь насторожувало.

— Чому ти завжди такий злий? — несподівано запитала я.

— Я не злий.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Кассіане, ти дивишся на людей так, ніби вони тебе образили самим фактом свого існування.

Він фиркнув.

— Мені казали гірше.

— Значить, це правда.

— А тобі казали, що ти занадто цікава?

— Зазвичай кажуть, що я зануда.

— Не схоже.

— Бо ти мене не знаєш.

— Може, і не хочу.

— Прекрасно.

— Прекрасно.

Ми замовкли.

І чомусь жоден не пішов.

— Знаєш, що про тебе говорять? — раптом сказав він.

— Боюся навіть питати.

— Що ти дивна.

— Дякую.

— Що ти занадто тиха.

— Ще краще.

— І що тебе надовго тут не вистачить.

Я фиркнула.

— І ти теж так думаєш?

Він не відповів. Я схрестила руки.

— Зрозуміло.

— Я не договорив.

— Не треба.

— А ти завжди перебиваєш?

— А ти завжди говориш загадками?

— Ліано!

— Що?!

— Дай мені закінчити!

Я замовкла.

І він зітхнув.

— Я не думаю, що ти слабка.

Я здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Ти мене почула.

— Тоді чому весь час поводишся так, ніби ненавидиш мене?

— Я не ненавиджу тебе.

— Не схоже.

— Ти просто… дратуєш.

— Чудово.

— Бо лізеш туди, куди не треба.

— І це все?

Він мовчав.

— Кассіане?

— І тому, що ти не боїшся мене.

Я моргнула.

— Що?

— Всі або захоплюються, або бояться. А ти сперечаєшся.

— Ти говориш так, ніби це щось погане.

— Я не сказав, що це погано.

Його голос був тихішим, ніж зазвичай. І вперше за весь час я не знала, що відповісти.

— Торн!

Ми одночасно обернулися.

До нас швидко йшов Даміан.

— Блеквуд, — спокійно кивнув Кассіан.

— Ешфорд, — усміхнувся Даміан мені. — А я тебе шукаю. Мейра вже вирішила, що тебе викрали.

— Я просто гуляла.

— У компанії цього похмурого генія?

— Я все чую, Блеквуде, — сухо сказав Кассіан.

— І це диво.

Даміан усміхнувся.

— Ліано, завтра підйом раніше. Не забудь. Інакше Стоун нас уб’є.

— Добре.

— Тоді ходімо.

Я вже зробила крок, але обернулася.

— Добраніч, Кассіане.

Він дивився кудись у небо.

— Добраніч, Ешфорд.

І чомусь, коли ми з Даміаном уже йшли до гуртожитку, я відчула на собі його погляд.

А Кассіан, залишившись сам, лише тихо видихнув і пробурмотів:

— Вона нестерпна…

Але вперше за довгий час на його обличчі була усмішка.

Наступного ранку я прокинулася в хорошому настрої.

Що було дивно.

Навіть дуже.

Мейра ще сонно кліпала очима, а я вже стояла біля дзеркала і заплітала волосся.

— Чому ти посміхаєшся? — підозріло запитала вона.

— Я не посміхаюсь.

— Посміхаєшся.

— Ні.

— Ліано, я тебе знаю три дні. Ти посміхаєшся.

Я закотила очі.

— Просто сьогодні гарний ранок.

Мейра примружилась.

— Ага. І це точно не через одного похмурого хлопця з першого загону?

— Мейро!

— Що? Я нічого.

— Нічого ти не знаєш.

— Зате бачу.

— І що ж ти бачиш?

— Те, що вчора ввечері тебе не було в кімнаті майже годину.

— Я гуляла.

— Звичайно.

Я тільки похитала головою.

Перший урок проходив у великій тренувальній залі. Усі загони були разом. Я стояла поруч із Мейрою, коли помітила перший загін. І Кассіана. Він теж мене помітив. На мить. Лише на секунду. І одразу відвів погляд. Ні усмішки. Ні кивка. Нічого. Наче ми взагалі не говорили вчора. Наче не сиділи під зоряним небом. Наче нічого не було. Я нахмурилася. «Ну добре.»

— Торн! — покликав викладач Стоун.

— Так, сер.

— Покажи першокурсникам вправу.

— Звісно.

Його голос знову був таким самим. Холодним. Спокійним. Байдужим. І чомусь мене це роздратувало. Дуже. Після заняття ми ледь не зіткнулися в коридорі.