Розділ 3

Наступного ранку я прокинулася ще до дзвону.

У кімнаті було тихо. Лише перші промені сонця пробивалися крізь вікно і золотили підлогу. Мейра спала, загорнувшись у ковдру майже з головою.

Я підійшла до вікна.

Академія вже прокидалася.

На тренувальних майданчиках бігали старшокурсники. Біля конюшень метушилися працівники. Десь далеко пролунав дзвін.

Новий день. І перший справжній день навчання.

— Тільки не кажи, що ти вже не спиш, — пробурмотіла Мейра за моєю спиною.

— Вже не сплю.

— Ти жахлива людина.

Я тихо засміялася.

— А ти ледарка.

— Це називається берегти сили.

Через пів години ми вже сиділи в аудиторії разом із рештою четвертого загону. Першим уроком була історія магічних зв’язків. Аудиторія нагадувала маленький амфітеатр. Кам’яні лави піднімалися догори, а в центрі стояла викладачка — Вірена Солен. Вона була високою жінкою зі сріблястим волоссям і настільки прямою поставою, що здавалося, ніби вона ніколи в житті не сутулилася.

— Якщо хтось із вас вважає, що сила походить від коня, то ви вже помиляєтесь, — сказала вона замість привітання.

Усі миттєво замовкли.

— Кінь лише відкриває двері. Але пройти крізь них повинні ви самі.

Я швидко занотувала ці слова. Чомусь вони здалися важливими. Після лекції нас чекала тактика. А потім фізична підготовка. А потім основи контролю магії, хоча ніхто з нас ще навіть не мав власного коня.

До обіду в голові все змішалося.

— Якщо мені поставлять ще одне запитання про види магічного зв’язку, я вистрибну з вікна, — простогнав Роан дорогою до їдальні.

— З другого поверху не виживеш, — серйозно відповіла Ліра.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Всі засміялися.

І я відчула, що мені справді добре поруч із ними. Не потрібно прикидатися. Не потрібно доводити, що я чогось варта. Принаймні поки що.

Після обіду нас зібрав Даміан. Ми сиділи у внутрішньому дворі під старим деревом із сріблястим листям.

— Отже, — сказав він. — Як пережили перший день?

— Жахливо, — відповів Роан.

— Чудово, — кивнув Даміан. — Значить усе йде за планом.

Мейра засміялася.

— Ти завжди такий спокійний?

— Майже завжди.

— Навіть коли був першокурсником?

— Особливо коли був першокурсником.

Ми ще довго говорили. Виявилося, що Ліра з дитинства займалася фехтуванням. Роан взагалі потрапив до академії випадково після перемоги на регіональних змаганнях. Історії були різні. Але всіх нас привело сюди одне бажання. Бути обраними.

Коли зустріч закінчилася, я вже збиралася йти до гуртожитку, але раптом помітила перший загін. Вони тренувалися на сусідньому майданчику. Усе виглядало зовсім інакше. Жодних жартів. Жодних усмішок. Лише накази.

 Кассіан стояв посеред майданчика. Його голос було чути навіть звідси. Він щось пояснював своєму загону, а ті слухали так уважно, ніби від цього залежало їхнє життя.На мить він підняв голову. І наші погляди зустрілися. Знову. Цього разу лише на секунду. Але цього вистачило. Я першою відвела очі. І чомусь відчула дивне роздратування. Наче програла якусь гру, про правила якої навіть не знала.

— Не звертай уваги, — сказав Даміан, який помітив це.

— На кого?

Його губи ледь смикнулися в усмішці.

— Ти знаєш на кого.

І вперше мені здалося, що він бачить значно більше, ніж показує.

***

— Ви запізнитесь!

Голос Мейри змусив мене різко прокинутися.

— Що?!

— П’ять хвилин до початку!

Я підскочила з ліжка.

— Чому ти не розбудила мене раніше?!

— Я будила! Тричі! Ти щось пробурмотіла про те, що директор Вейлмор може зачекати, і перевернулась на інший бік.

— Я такого не говорила.

— Говорила.

— Жах.

Мейра засміялася.

— Рухайся, Ліано!

На диво, ми встигли. Навіть Роан, який біг до майданчика з наполовину застебнутою формою, встиг.

— Сьогодні буде цікаво, — усміхнувся Даміан.

— Чому мені вже страшно? — пробурмотіла Мейра.

— Тому що ви сьогодні тренуєтесь не одні.

Усі завмерли.

— В сенсі? — запитала Ліра.

— Разом із першим загоном.

— Що?! — майже одночасно вигукнули ми.

— Не дивіться на мене так, — засміявся Даміан. — Це рішення викладачів.

І ніби почувши його слова, на майданчик вийшов перший загін. Попереду — Кассіан Торн. Високий, у темній формі, з руками за спиною і тим самим холодним виразом обличчя, ніби світ втомлював його самим своїм існуванням. Поруч із ним ішли його люди. Зарозумілі. Самовпевнені. І, як завжди, занадто голосні.

— О, дивіться, четверті, — почувся знайомий голос.

— Сподіваюся, сьогодні ніхто не впаде з балки.

Роан закотив очі.

— Я вже ненавиджу їх.

— Взаємно, — тихо відповіла Ліра.

— Усі сюди!

Викладач Дамір Стоун не любив повторювати двічі.

— Сьогодні працюєте парами. І мені байдуже, подобається вам це чи ні.

Всі почали переглядатися. Я подумки благала всесвіт, щоб мене поставили з Мейрою.

— Ліана Ешфорд…

Я видихнула.

— …Кассіан Торн.

Я завмерла. Він теж.

– Я не працюю з першокурсниками,- сказав Кассіан.

– Ти посмієш не виконати мій наказ?

Кассіан промовчав.

— Оце буде цікаво, — прошепотів Роан.

Я ж подумала тільки одне: «Ні».

Кассіан підійшов до мене.

— Тільки не заважай, — сказав він спокійно.

— Не хвилюйся, це взаємно.

— Добре.

— Добре.

Він подивився на мене так, ніби не звик, що йому відповідають.

— Ти завжди така вперта?

— А ти завжди такий неприємний?

На секунду його губи ледь смикнулися. Наче він стримав усмішку.

— Не завжди.

— Не помітно.

— Ти теж не схожа на тих, хто швидко здається.

— А ти не схожий на того, хто вміє нормально розмовляти.

— Не з усіма.

Я відкрила рот, щоб відповісти, але нас перебив голос Даміра Стоуна.

— Якщо ви закінчили фліртувати, починайте вправу!