Розділ 3 «Там, де спочиває Мавка»

Хмари розвіялись. Дощу, здається, не намічається, і я знову залишаюсь у гамаку, передбачливо забравши ковдру.

Небо зоряне…

Де ж ти було, небо? Я так хотів мою Мавку роздивитись. Наче вона чаклує цю непроглядну темряву!

Заплющую очі, намагаючись змалювати її риси. Але виходить нечітко. Відчуття від неї стирає всі картинки начисто. Де шукати?

«Знають… не пам’ятають просто». Хм…

Ти ж прийдеш до мене завтра, Мавко? Прийдеш!

«Ти врятуй мене, козаче, бо нема мені спокою…» — тривога оселяється в сонячному сплетінні важким пекучим клубком. — Я тебе витягну з будь-якого «підводного царства», тільки дай знати!

Відчуття наполегливо наростає. Не хочу я ніяких дозволів питати! Тонути, то тонути! Можеш не давати своїх дозволів, Мавко! Все одно знайду. Сама винна…

Очі заплющуються, я вимикаюсь.

Завтра… Виб’ю з тебе все завтра, Мавко. І ім’я, і як шукати тебе в нашому світі.

***

Прокидаюся різко, наче від поштовху в плече. Лісовик, розбудив, чи що?

— Василина!

Озираюся. Підскакую на ноги, швидко вдягаючись.

Ледь дочекавшись п’ятої, буджу бабусю.

— Ба…

— Ти чого так рано?

— Василина її звати.

— Василина … років за двадцять п’ять їй, може. Згадай, може кілька років тому дівчинкою тут жила.

— Іди-но до молочниці. Вона якраз корову доїтиме зараз. Валентинівна тут усіх дітлахів уже років сорок молоком постачає, якщо хто і знає про дівчину — то вона.

***

— Галино Валентинівно! — заглядаю я за паркан.

Йде з відром молока.

— Давайте допоможу?

— Ярку! Заходь, синку. Парного молочка хочеш?

— Не відмовлюся.

Допомагаю їй процідити молоко через марлю. Наливає мені в кухоль.

— Галино Валентинівно, згадайте, може років сім… десять тому. А може п’ять. Дівчина… дівчина… волосся гарне. Василина! Сміх дзвінкий.

— Василина … Василина! — вигукує вона, змахуючи руками.

І я підскакую, відставляючи кухоль.

— Знаєте?!

— Знаю, звичайно ж! З Наталкою моєю дружила! Василина —дочка полковника. Тільки це було років із двадцять тому. А що таке?

— Полковника?…

— Може, ти пам’ятаєш, за просікою дорога занедбана, там стара дача стояла, на узліссі.

— Щось пам’ятаю! — бігали ми там околицями хлопчаками. — І що?

— Була в нього дочка. Василина. Все, як ти кажеш. З косами, гарна, ладна. Проте хворіла вона душевно сильно, як майнуло їй п’ятнадцять так і зникла кудись. А потім, років через десять, знову з’явилась – так мала такий вигляд ніби ще молодшою стала. Відьмою її тут усі кликали.

— Батько сам її виховував. А потім полковника у відставку — і він застрелився. Такий скандал був тут. Машини чорні понаїжджали. А дівчину, їй тоді років сімнадцять було, забрав його наступник. Бородатий такий. І більше ми її не бачили! А дача вже зовсім обвалилася.

— За просікою?

— Отам! — махає вона рукою.

І я зриваюся з місця.

— А ти чого питав, Ярку? — кричить вона мені вслід.

Та мені ніколи, пробачте, Галино Валентинівно, дуже ніколи.

Наступник забрав?… Дівчину сімнадцятирічну? Спадкоємицю?!

Історія ця мутна, і відчуваю —нагуляв я собі квіточку в чаклунську ніч!

І я, пришвидшуючи крок, іду в бік старої просіки. Звертаю в ліс, щоб скоротити шлях. Світанок…

Дощ починається. Прохолодно…

Стою перед напівзруйнованим будинком, який колись, мабуть вражав величністю. Тепер він здавався живим лише у спогадах.

Неспішно обійшов подвір’я, вдивляючись у кожен куток. Нічого. Тільки трава, стара криниця, обвислий дріт.

Та коли вже збирався йти, щось мигнуло вдалині — клаптик чогось яскраво кольорового серед одноманітної зелені. Немовби промінь, що вказує дорогу.

Нероздумуючи, рушаю туди, долаючи густі зарості. За хвилину опинився на невеликій галявині, дивно чистій, мов хтось недавно вимів тут землю.

Посеред неї стояли два чорні моноліти.

На першому — викарбувана фотографія чоловіка з суворим, утомленим обличчям.

На другому — жінка.

Молода.

З довгими косами, у світлій сукні, з тією ж усмішкою, яку я запам’ятав у темряві тієї купальської ночі.

Мавка. Моя Мавка.

І дати смерті – однакові. Три роки тому.

Коліно наче підкосило, повільно опустився на сиру землю. Доторкнувся пальцями до каменю — холодного, серце наче захолонуло.

Відчуття реальності захиталося. Світ став глухим і далеким.

«Три роки… А я тільки вчора…» — подумав, і в грудях щось глухо кольнуло.

Вітер пройшовся галявиною шепотячи:

— Я ж казала… пропадеш.

Повний безкінечного смутку заходжу у напівзруйнований будинок, усе ж таки треба знати більше.

Обшарпані сходи на другий поверх. Дерев’яні вікна з широкими підвіконнями. Старовинне крісло-гойдалка біля вікна.

Окремо — потрісканий шкіряний диван і двері. Очевидно, до кухні.

Тут моя Василина ще дівчинкою жила.

— Отут усе почалося, — пропливає повз мене Василина. — Тут хай і закінчиться.

— Як у казці… — коментую я вголос.

— Так. Казка у нас, козаче, особлива. Добро не здобуло перемоги, та й зло згасло разом із ним. Лише тиша залишилась. Сумна казка. І вона просто закінчиться.

Я вже не лякаюся її появи. Сумно просто. Що то не моя LoveStory.

Не встигши знайти — зміг утратити.

Оглядаючи старі стіни, знаходжу ще кілька фотографій.

Як так, що за подвійне вбивство ніхто так і не був покараний? Даю обіцянку і їй, і собі розібратися в справі.

***

Чотири місяці мені знадобилося, щоб знайти, довести і покарати.

Поки справу не закрили, Василина мені щоночі снилась і розповідала нові казки. Обіцяла не залишати мене. А я як хворий став. Невже в привида закохався? Та мене ж у божевільню можна здавати!

Неймовірно втомився за цей час — ніби кілька років прожив за одну осінь.

Усе навколо вицвіло, притихло. Коли знову навідав бабусю, вже стояв листопад — холодний і спокійний.