Розділ 2 «Цвіт, якого не існує»

Зранку прокидаюся від ознобу. Так і заснув на дворі у гамаку. Вінок передбачливо забрав із собою, щоб зранку не сплутати реальність із снами.

Була-таки Мавка!

Ось він висить на великому цвяху, до якого прикріплені мотузки гамака.

Біля дому сушиться стегана ковдра. Забираю її, накриваюся.

Світанок…

Її сміх переслідує мене, змушуючи мружитися від задоволення.

— Прокинувся вже? — виходить бабуся з дому.

— М-гм …

— Не змерз?

— Трошки.

За кілька хвилин вона з’являється з кухлем міцного чаю з молоком. У місті мені й на думку не спаде пити чай із молоком. Але вона заварює якось по-особливому, із травами, міцно. Смачно!

— Дякую, — роблю ковток.

— А ти звідки вінок узяв?! — змахує вона руками. — Не з води часом витягнув?

— А що?

— Дівчата в ніч на Івана Купала вінки свої у воду пускають. Звичай такий. Якщо який хлопець витягне… Любовна магія це! Пропадеш!

— Справді? — обіцяла мені Мавка вже, що пропаду.

Не повірив…

Груди переповнює від свіжого повітря і не лише його. Підтискаю губи, щоб не видати себе перед бабусею. Хоча…

— Ба… А ти не бачила тут дівчину, таку…

Яку?

Та не розгледіти ж було в темряві. Що я бачив?

— Струнка, висока, коси довгі, розкішні, усмішка така… яскрава! Голос — оксамитовий, а сміх — дзвінкий.

— Усе-таки витяг, — сміється бабуся. — Як звуть?

— Мавкою представилась.

— Жартівниця… — зітхає бабуся. — Потопельниць у нашому озері зроду не було. Неглибоко там. Не бачила я таких тут, Ярку. Немісцева. Дівчат молодих у нас тут мало, з косами розкішними — і не пригадаю. Може, в селі за озером?

— Може бути… — згадую, що зникла вона саме у тій стороні.

Бабуся нагодувала мене смачними мереживними млинцями зі солодким чаєм, і я вирушив селом шукати свою нечисть.

Спека…

Орієнтовно відшукую поглядом місце, куди вона вивела мене вчора, — на протилежному березі. Далеко… Майже нічого не видно! Невже могла доплисти туди? Хоча, озеро мілке. Якщо не по центру плисти, то майже скрізь можна дістати дна.

Розпитував у жителів — ніхто не бачив, не знає такої дівчини. Ну не привид же це був!

Безсонна ніч і денна спека вже по обіді позбавили мене сил. Повернувся до хати, плетуся нагору. Падаю обличчям униз на ліжко й зі спокійним сумлінням вимикаюся.

***

Прокидаюся — вже темно. Плече затекло. Дивлюся на годинник — дванадцята.

Йой!

Збігаю сходами вниз. Світло вимкнене. Бабуся вже спить.

На хвилину заходжу на кухню. На столі кілька прикритих білими рушниками чашок. Пиріжки!

У глечику ягідний узвар.

Поспіхом закидаю в себе парочку. Запиваю. Телефон залишаю на холодильнику. По-перше, не хочу загубити в темряві. По-друге, поплавати, можливо, знову доведеться.

Вилітаю на знайому стежку.

А з чого це я взяв, що вона шукатиме свій цвіт папороті саме тут?

Так… якось я не продумав цей момент. Але ноги ведуть мене до місця, де ми зустрілися. Вдруге йду туди впевненіше, звертаючи на розвилці в бік струмка. І доходжу до нього.

— Гей? — неголосно кличу я. — Мавко!

Тиша.

Розвертаюся назад, повертаючись до розвилки. І звертаю тепер ближче до села.

— Мавко?…

Завмираю. Цвірчать якісь комахи. Світлячки. Пташки… Темно. Але трохи світліше, ніж учора. Хмари набігають рідше.

Стою й мовчки слухаю звуки нічного лісу. Жодних підозрілих. Але вона й учора практично безшумно рухалася. А у воду пішла не роззуваючись. Боса була?

Інтуїтивно звертаю в напрямку озера, як вона вела мене через папороть.

Цікаво, який він — цей цвіт. Ні, я розумію, звісно, що в природі його не існує. Але за стародавніми переказами є ж якийсь образ. Мені чомусь ввижається він багряним. Влада над духами? Навіщо тобі така влада, Мавко?

Щось довго йду… яр мав би бути…

І практично відразу моя нога ковзає — і я скочуюся в невеличкий яр. Встаю, обтрушуюся. Отже, озеро вже дуже близько. Йду дном  яру, уздовж уявної лінії озера.

— Мавко? — тихо кличу я. — Де ж ти?

— Тут!

— Та твою ж… — підскакую я під її стриманий сміх. — Ти до інфаркту вирішила мене довести?!

— Ти ж кликав!

— Кликав… — намагаюся перевести подих я, тримаючись рукою за найближчий стовбур. — Хитрюща! Налякала, ледь серце не виплюнув! Не можна ж так… Де ти?

— Недалеко, — за спиною.

— Не зникай поки, гаразд? Дай перевести подих.

— Чого кликав?

Хм…

— Вийдеш до мене?

— Ні.

— Та годі! Я тебе від учорашньої ночі шукаю. Два села оббігав. Дай хоч подивитися на тебе!

— Навіщо шукаєш?..

— Не знаю… Заінтригувала, мабуть. Увесь час про тебе думаю.

— Конкретніше. У мене часу мало. Опівніч…

— Візьми мене з собою. Погуляти хочу з тобою, Мавко.

— Іди… я за тобою піду.

— Чому так?

— Кажуть, цвіт не йде в руки до того, хто в ньому зацікавлений. Тільки тому, хто прямого інтересу не має. Ти, мені так відчувається, до пошуку цвіту байдужий. Тому йди… я за тобою піду.

— А ти? Не байдужа? — починаю рухатися вперед по яру. — Чого конкретно ти хочеш від нього?

— Нічого конкретного. Дива хочу! Дефіцит у нас у підводному царстві на диво.

— Який він — цей цвіт?

— Вогненний. Кажуть, утримати його в руках не кожен може. А чим ближче до нього, тим нечисть сильніше лютує!

З гілки зривається щось велике, сіре, світле — і ми обоє з нею зойкаємо. Моє обличчя обдає поривом вітру.

— Сич!

— Аха-ха… — сміється вона. — Це нечисть! Уже близько!

Моє серце знову калатає. Лягаю спиною до дерева. Вона не підходить ближче. Метрів за чотири завмерла. Бачу — очі блищать у темряві.

— Слухай, Мавко! Давай краще, як учора, за руку.

— Дивись, який хитрий.

— Як звуть тебе?

— Я ж сказала.

— Гаразд. А до того, як утопилася, було в тебе ім’я людське?