РОЗДІЛ 1 «Привиди лісу»

— Ярко, баню вже пізно топити. Уночі не можна йти. Нечисть там бешкетує. А ще й на Івана Купала… А ти сходи-но погуляй, мізки провітри, подумай.

Приїхав я до бабусі, втікаючи…Чомусь так нестерпно стало знаходитись у місті, що аж запекло у грудях. Ледь допрацював до п’ятниці, і прямо з чергування – у формі помчав у село.

Бабуся прийняла мене, нічого не питаючи. Тільки дивилася довгим прискіпливим поглядом на такого мовчазного і хмурого. Я й сам не розумів свого стану, але знав, що терпіти не маю більше сил.

По центральних вулицях села, що давно перетворилося на дачне селище, йти не хочеться — там дітлахи шкодять. Тому я йду крайньою, вулицею, де живе бабуся. З одного боку вона межує з лісом. Темніє дуже швидко. Душно й похмуро. Розстебнута сорочка липне до шкіри.

Важко пахне травами і хвоєю. Від ґрунтової дороги в бік лісу відходить знайома стежка.

До лісового струмка, може, дійти? Років п’ять туди не ходив. Ноги самі звично звертають під густі крони. До струмка недалеко, може, від сили кілометр. Хвилин за десять тонкий серп місяця ховається за хмару, і непроглядна темрява стає ніби густішою. Ефект такий, ніби я можу торкатися цієї дивної субстанції. Але ноги йдуть правильно, не збиваючись з потрібної траєкторії. З обох боків стежки зарості папороті.

Мені трохи смішно від цього несподіваного тремтіння у крові. Це, мабуть, підсвідоме. У всяку нечисть я вже давно не вірю. Серце несподівано врізається в ребра, ще до того, як я встигаю усвідомити — від чого. Попереду, трохи лівіше, мигнуло щось примарно біле. Воно рухалося! І чомусь одразу спливають у пам’яті бабусині слова: «нечисть бешкетує».

Я тихо сміюся зі свого мандражу. І чомусь тремтячими руками витираю піт з чола. Хмикаю, ну і примариться жеж!

Сліпо озираюся і знову сполохуюся! Так, щось там біле рухається вдалині знову. Миготить.

Метрах за п’ять від стежки — відгалуження в той бік. Не заблукаю?

Та навряд… Приблизно намагаюся намалювати в голові карту місцевості. Це я вздовж струмка піду, навкіс, і рано чи пізно вийду до нього. Не заблукаю. Звертаю в бік того, що миготіло, вперто бажаючи собі довести, що там просто щось біле висить на дереві. І коли я рухаюся, створюється ілюзія, що воно рухається теж. Через стовбури дерев. Місяць виглядає знову. Трохи проступають силуети найближчих стовбурів. Під ногами знову розвилка градусів на тридцять. Одна стежка — ближче до струмка, друга — від нього, ближче до села. Вдивляюся в темряву. Нічого немає. Намагаюся зорієнтуватися, з якого боку було миготіння. Зрештою звертаю до струмка. Годинник на руці пищить. Дванадцять…

— Боже мій!! — підстрибую я від жаху, волосся по всьому тілу стає дибки, хапаюся рукою за груди.

Метрах за п’ять від мене пролітає дивний обрізаний силует. Верх у нього є і він білий, а низу немає!

Воно ще й одночасно зі мною тихо зойкає.

І моє підсвідоме в істериці, твою ж…!

А свідомість намагається знайти раціональне пояснення галюцинаціям. У лісі. Опівночі. На Івана Купала. Якого біса я тут роблю взагалі?!

— А-ха-ха-ха! — чую я веселий жіночий сміх.

Але біла пляма зникає.

— Ну… — видихаю я. — Ну і налякала ж ти мене! Покажися хоч.

— Ще чого! — з грайливою усмішкою.

Уже значно лівіше, ніж я її бачив.

— Що ти тут робиш?

— Відомо що! Шукаю цвіт папороті.

— Ах, ну так. Скарби, багатства, влада і що там ще?…

— Уміння наказувати привидам.

— Навіщо тобі?

Тиша.

— Гей… — тихенько кличу я. — Ти де?

— Тут! — з усмішкою.

Голос значно далі, я бачу миготіння білої  плямки. Йду чомусь за нею слідом, упираючись ногами в зарості папороті.

— Навіщо ти зі стежки зійшла?

— Так на стежці я його не знайду. Мене тягне кудись… далі…

Роблю кілька кроків за нею в чащу. Листя високої папороті ковзає по голому животу.

— Зачекай! А якщо ми заблукаємо?

— Не заблукаємо. Я тут усе знаю.

Місцева?…

— Куди ж ти летиш? Ноги переламаєш!

— Не шуми, всю нечисть розполохаєш.

І ми мовчки рухаємося все глибше і глибше в зарості папороті. Місяць ховається за хмару. Темно, хоч сокиру вішай.

— Ти де?…

— Тут…

І я знову підстрибую, хапаючись за серце. У метрі від мене! Ззаду!

Як це?!

Розвертаюся.

Ледь помітна світла пляма на рівні моїх грудей. Але присутність відчуваю дуже явно, наче вона тисне на мене чимось невидимим. Це розганяє в мені якісь дивні гарячі відчуття.

— Як тепер звідси вийти?

— А навіщо ти за мною пішов?… Може, я — мавка… — переходить вона на шепіт. — Не страшно?

— Мавка?

— Потопельниця… заведу тебе в озеро…

Мені і страшно, і весело. А ще її низький приємний голос у темряві пробуджує в мені різні чоловічі бажання.

— Мавка… Ну, заведи…

— Пропадеш! — хіхікає вона.

— Озеро, кажеш? — було тут озеро недалеко. — Веди, освіжимося. Я вже весь мокрий від спеки.

— Іди за мною.

— Я тебе майже не бачу. Руку дай…

Рука в неї тепла, м’яка. Йде впевнено. Або пливе? Ніг так і не видно. Під моїми хрустять гілочки. Під її — ні.

Простягаю вперед руку, торкаюся непроглядної темряви нижче поясу, проводячи по вираженому вигину стегна. Відскакує, вириваючи руку.

— Та чекай! — починаю одразу виправдовуватися я. — Просто верх твій білий бачу, і в темряві таке відчуття, ніби нижче талії нічого немає! Раптом ти й справді нечисть якась! — починаю тихо сміятися я. — Перевірив, що… це лише ілюзія.

— Тобто, якщо я раптом твої мізки не побачу, то можу теж паличкою в око потицяти?

— Пробач, Мавко! Більше не повториться. Поверни свою руку, будь ласка.

Кілька секунд роздумує. Потім знову бере мене за пальці.

І я кайфую від цієї нічної прогулянки заростами папороті. Він пружно опирається нашому руху вперед.

— Цвіт папороті, значить? І давно шукаєш?