Розділ 36: Вимушені канікули

Ранок у печері почався з неймовірно радісної новини. Десь опів на шосту, коли гірський туман за вікном намету був найгустішим, у печеру тихо й абсолютно нечутно зайшли бабуся Феврона та дідусь Микола. Першою їх зустріла Аріана — вона так і не змогла заснути цієї нічної зміни, оберігаючи спокій дітей у ковдряній фортеці.
Батьки прийшли з невеликими, на перший погляд, рюкзаками, але Аріана знала: це справжній скарб. Завдяки закляттю невидимого розширення, у цих скромних торбинках умістилося безліч всього — від свіжих магічних припасів із Долини Сну до необхідних побутових дрібниць.
Аріана в першу чергу всадила втомлених батьків за стіл, налила їм гарячого чаю і відразу стала схвильовано розпитувати:
— Що там відбувається у Львові? Що в магічному світі?
Дідусь Микола важко зітхнув, а бабуся Феврона лагідно торкнулася руки доньки, готуючи її до непростої розмови.
Виявилося, що в магічній школі Хостміс тривали жорсткі, безперервні перевірки. Той напад, який стався у їхній львівській квартирі і змусив їх тікати, виявився лише квіточками порівняно з тим хаосом, що зараз творився в школі. Паніка охопила магічну спільноту. Багато переляканих батьків, не чекаючи офіційних рішень, почали поспіхом і тимчасово забирати своїх дітей із закладу.
Щоб хоч якось угамувати цей переполох і навести лад у стінах Хостмісу, Міністерство оголосило тиждень термінових канікул.
Магічний світ немовби завмер у тривожному заціпенінні. Старші маги сховали своїх дітей у найпотаємніших, найглибших місцях, як-от ця румунська печера. А повсюди — і в місті, і на околицях — снували міністерські іщейки, намагаючись винюхати бодай якийсь слід порушників спокою чи прихованої сили. Магічний світ затамував поди в очікуванні того, що буде далі.
В «ментальному кафе» Емі шеф-кухар миттєво оголосив загальні збори при зачинених дверях: *«Увага всьому персоналу! Заклад переходить на особливий режим роботи "Тихий тиждень"! Ніякого шуму, кавомашини на мінімум. Міністерські іщейки нишпорять по сусідніх вулицях, але наш ресторан надійно захований у скелях. Пересидимо ці канікули в затишку, тримаємо маскувальні шторки закритими!»*.
Емі, яка тихенько лежала у фортеці з ковдр і чула кожне слово дорослих, міцніше заплющила свої голубі очі. Цей тиждень канікул від Міністерства давав їм час.

Аріана застигла з горнятком у руках, а її серце пропустило удар. Слова дідуся Миколи відлунали в напівтемряві намету вагомо й водночас принесли дивне, майже нереальне полегшення.

​— Аріно, ми з мамою подумали, що тобі варто поки пересидіти в тіні, — тихо, але твердо продовжив дідусь Микола, дивлячись доньці прямо в очі. — Адже та ворожа Провидиця... вона могла побачити щось дуже важливе про маля, яке ти носиш під серцем.

​Бабуся Феврона сумно, але заспокійливо кивнула, підсівши ближче до Аріани й накривши її тремтячу долоню своєю теплою рукою:

— Ми з батьком спеціально все дізналися й перевірили, доню. На інших вагітних відьом у місті замахів не було. Полювали саме на тебе. Але є й добра новина в усьому цьому міністерському хаосі: про Емі вони нічого не знають. Вороги поняття не мають про її ранній дар. Нападники йшли не по неї — вони намагалися викрасти Назара та Ірину.

— Міністерство зараз голову собі ламає над тим, чому нападники раптово переключилися саме на тебе, — дідусь Микола стишив голос до ледь чутного шепоту, нахиляючись ближче до Аріани. — Вони шукають логіку в діях ворога, перевіряють старі архіви, але навіть не здогадуються про справжню причину. І це нам на руку. Поки іщейки топчуться на місці, у нас є час діяти на випередження.
Бабуся Феврона м'яко кивнула й підтримала думку чоловіка:
— Доню, ми з батьком усе зважили. Тобі не можна просто сидіти без діла й каратися невідомістю, але й залишатися без надійного захисту тепер немислимо. Ми подумали, що, можливо, тобі варто поки попрацювати в тій закритій школі у Афанасія Степановича.
Аріана здивовано підняла очі на маму, а дідусь Микола ствердно ляснув долонею по столу:
— Саме так! Афанасій Степанович зараз гостро потребує хороших спеціалістів, його закладу потрібні надійні люди. Для тебе це ідеальний варіант. Заодно ти постійно будеш під наглядом і в цілковитій безпеці. Його система захисту витримала всі перевірки — у їхню школу нападники так і не змогли пробратися, як не старалися. Там ти зможеш спокійно перечекати найважчий період, і маля буде захищене.
В «ментальному кафе» Емі шеф-кухар миттєво розгорнув на столі тактичну карту нової локації та змахнув олівцем: Так, увага! Отримано нове секретне призначення для нашого головного шефа! Передислокація в закритий ресторан "У Афанасія Степановича"! Там кухня під залізобетонним захистом.

Всередині ковдряної фортеці запанувала особлива, змовницька тиша. Назар, Олег та Ірина переглянулися між собою, обмінюючись красномовними поглядами без зайвих слів. Навіть найменша Емі притихла, міцно притулившись до подушки. Діти не були дурними — вони прекрасно розуміли, що дорослі зараз викручують ситуацію так, аби не виказати перед ними всієї правди, і свідомо замовчують найнебезпечніші деталі. Але ніхто з підлітків не став ставити зайвих питань; зараз було куди важливіше просто триматися разом і не заважати батькам вирішувати їхню долю.
Тим часом біля кухонного столу розгорталася справжня дипломатична битва. Дідусь Микола та бабуся Феврона в один голос продовжували наполегливо вмовляти Аріану.
— Аріно, зрозумій, це не просто перестраховка, це єдиний розумний вихід для тебе і для дитини! — тихо, але палко переконувала бабуся Феврона, заглядаючи доньці в очі. — У Афанасія Степановича ти будеш як за кам'яною стіною.
Проте Аріана лише випрямила спину. На її обличчі з'явився той самий рішучий, непохитний вираз, який передався їй від обох батьків. Вона заперечливо хитнула головою і заявила тоном, який не допускав жодних заперечень:
— Ні. Ми зробимо так: цей тиждень канікул я повністю проведу тут, із дітьми. Вони налякані, їм потрібна підтримка, і я не залишу їх самих ні на хвилину, поки ситуація у Львові не стабілізується. Але надалі... — вона зробила коротку паузу, і в її очах спалахнув затятий вогник. — Надалі я ховатися не буду. Я не збираюся все життя здригатися від кожного шурхоту й сидіти під замком, наче злочинниця. Ми знайдемо спосіб протистояти цьому, але діяти я буду відкрито.
В «ментальному кафе» Емі шеф-кухар від задоволення так хвацько крутнув кухарський ніж, що той ледь не встромився у стільницю: *«Ось це характер! Ось це наш бренд-шеф! Увімкнути переможні фанфари! Ніякого дезертирства, жодних білих прапорів. Тиждень повної сімейної оборони в наметі, а далі — виходимо з підпілля з гордо піднятою головою! Офіціанти, занотуйте: наша мама бере командування на себе!»*.
Дідусь Микола лише глибоко зітхнув і переглянувся з дружиною. Вони добре знали цей характер Аріани — якщо вона щось вирішила, її вже не переконати жодними закляттями. Тиждень тиші в румунській печері офіційно розпочався, але всі розуміли: це лише затишшя перед великою бурею.
Аріана з надією та тривогою в очах подивилася на батьків. Вона подалася трохи вперед, стискуючи пальці на гарячій чашці чаю.
— Чи вдалося вам поспілкуватися з Ейдоном та Елеонорою? — тихо, але дуже наполегливо запитала вона. — Елеонора зараз як ніколи потрібна Міністерству. У такий час її досвід просто безцінний, вона б змогла розставити все по місцях.
Дідусь Микола важко зітхнув і засунув руку в глибоку внутрішню кишеню своєї куртки.
— З Елеонорою зв'язатися так і не вдалося, її зараз щільно залучило Міністерство, вона буквально розривається на частини, — відповів він, витягуючи на світло невеликий, але неймовірно масивний артефакт, що тьмяно виблискував древнім сріблом. — А от Ейдона ми бачили. Недовго, буквально кілька хвилин у тій самій Долині Сну. Він діяв дуже обережно, але встиг передати оце.
Дідусь обережно поклав на стіл старовинний амулет зв'язку. Метал був покритий ледь помітними рунами, які час від часу м'яко пульсували теплим світлом.
— Він передав його спеціально для тебе, Аріно, — додала бабуся Феврона, з повагою дивлячись на реліквію. — Це один із найстаріших амулетів їхнього роду. Його головна перевага в тому, що його просто неможливо вичислити. Жоден міністерський радар чи ворожа Провидиця не засічуть цей сигнал. Щоправда, у нього є обмеження — він передає лише голос. Ніяких зображень чи текстових літер, як у твоїй книжці. Але в нашій ситуації це справжній порятунок.
Аріана тремтячими пальцями торкнулася прохолодного металу. Важкий амулет наче відгукнувся на її дотик, приємно зігріваючи долоню. Голос Ейдона, навіть просто почутий крізь відстань і небезпеки, зараз був потрібен їй як ніколи.
В «ментальному кафе» Емі шеф-кухар миттєво виструнчився в струнку й приклав руку до козирка: *«Увага! У нас на зв'язку секретний урядовий канал! Увімкнути найвищий рівень шифрування! Ейдон передав нам супер-радіостанцію "Ретро-Амулет". Сигнал чистий, жодних шпигунських хвостів! Офіціанти, усім затамувати поди, коли мама почне налаштовувати хвилю!»*.
Емі у фортеці затамувала поди. Вона знала, як сильно мама сумує за татом, і цей стародавній амулет здався їй справжнім маленьким дивом серед усієї цієї тривожної таємничості.
Аріана здригнулася від цього запитання, а пальці, якими вона стискала переданий амулет, на мить напружилися. Вона перевела тривожний погляд з древнього срібла на батьків.
— А як же інші? — тихо, але з помітним хвилюванням запитала вона. — Оксана зі Стасом та Олена з Андрієм... Вони знають, де зараз діти? Вони знають, що ми в безпеці?
Дідусь Микола хитав головою, його обличчя стало серйозним і зосередженим.
— Ні, Аріно, вони не знають точних координат цієї печери, і це наша свідома тактика, — м'яко, але твердо відповів він. — Ми з Февроною передали їм лише одне: *«Діти під надійним захистом, у безпечному місці»*. І все. Жодних назв, жодних географічних точок.
Бабуся Феврона зітхнула й підсунулася ближче, забираючи порожні чашки зі столу:
— Вони обоє — і Оксана зі Стасом, і Олена з Андрієм — зараз перебувають під постійним наглядом у Львові. Якби вони знали, де саме ви ховаєтеся, ворожа Провидиця  могла б витягнути цю інформацію прямо з їхніх думок. Менше знають — спокійніше сплять і вони, і ми.
— Головне, що вони знають, що діти живі й здорові, — додав дідусь Микола, кивнувши в бік ковдряної фортеці, звідки стирчали зацікавлені носи підлітків. — Вони довіряють нам. А зайві знання зараз — це занадто великий ризик для кожного з нас.
В «ментальному кафе» Емі шеф-кухар миттєво вивісив на дверях табличку «Приватний захід» і засмикнув важкі бордові штори: *«Так, повна конфіденційність! Канали зв'язку з іншими підрозділами тимчасово законсервовано задля їхньої ж безпеки. Ми працюємо в режимі автономного підводного човна! Офіціанти, тримаємо позиції, ніяких сигналів у зовнішній світ. Наш затишний куточок у скелях має залишатися абсолютною таємницею для всіх!»*.
Емі в глибині фортеці тихенько зітхнула, але десь глибоко в душі відчула полегшення. Хоч їй і бракувало звичного львівського життя, вона розуміла: зараз їхня таємниця — це їхня єдина броня. Вона подивилася на Назара та Ірину, які теж притихли, усвідомлюючи всю серйозність ситуації. Тиждень у румунській печері обіцяв бути тихим, але наповненим особливим, дорослим розумінням безпеки.