Розділ 34: Подруга на все життя

Життя в селищі швидко повернулося у своє русло. Зникнення бабусі Елеонори було звичною справою для родини чарівників, тож уже за пару хвилин усі знову сміялися й жартували. Емі продовжила весело гратися з батьками, бігаючи по травичці та насолоджуючись теплим недільним днем.
Раптом, під час чергової гри, Емі з розгону підбігла до мами й радісно обійняла її, випадково доторкнувшись долонькою до її живота.
Тієї ж миті світ навколо знову на мить завмер, а перед очима Емі спалахнуло нове видіння. Цього разу воно не було страшним чи тривожним. Навпаки, воно було дивовижно теплим, яскравим і дуже коротким.
Емі чітко побачила маленьку, усміхнену дівчинку з великими синіми очима та кучеряви7м волоссям, яка тримала в ручці брязкальце і сиділа на руках у їхньої мами. Дівчинка була неймовірно схожа на саму Емі, але зовсім крихітна — її майбутня маленька сестричка! Видіння тривало всього секунду і зникло, залишивши в душі Емі почуття величезної, солодкої радості.
Ні тато, ні мама, ні дідусь із бабусою Февроною взагалі нічого не зауважили. Вони продовжували посміхатися й розмовляти, ніби нічого не сталося.
Новий подарунок дідуся — браслет від ментальної магії — спрацював просто бездоганно! Він миттєво зорієнтувався на спалах сили, увібрав у себе всю зайву енергію і надійно приховав абсолютно всі сліди магії. Жодна срібляста іскорка не вилетіла назовні, і навіть мама, яка стояла впритул, не відчула жодних чарівних коливань.
В «ментальному кафе» Емі шеф-кухар від несподіванки впустив свій найкращий піднос, а потім щасливо заплескав у долоні, стрибаючи від радості: *«Увага всім залам! Скасувати бойову тривогу! Це не криза, це грандіозна новина! У нашому кафе скоро з'явиться новий маленький VIP-гість! А браслету — окрема премія від шефа за ідеальне маскування, спрацював як швейцарський годинник!»*.
Емі тихенько відсторонилася від мами, загадково посміхаючись. Вона нічого не сказала, але міцно стиснула свій браслет на зап'ясті, радіючи, що її таємниця і ця прекрасна новина поки що залишаються тільки з нею.
Коли сонце почало повільно схилятися до обрію, настав час для батьків збиратися в дорогу. На вихідних час завжди летить занадто швидко, але цього разу Емі зовсім не сумувала. У її серці жив чарівний секрет, який зігрівав краще за будь-яке сонце.
Вона підійшла до мами з татом, щоб попрощатися. Дивлячись на них своїми великими, розумними очима, Емі хитро посміхнулася — тією самою особливою посмішкою чарівниці, яка знає трохи більше про майбутнє, ніж усі інші. Дівчинка піднялася на навпочіпки, міцно обійняла спочатку тата, а потім маму, і ніжно поцілувала їх у щоки. Притискаючись до маминого живота, вона подумки пообіцяла майбутній сестричці, що буде найкращою старшою сестрою у світі й обов'язково навчить її магії.
— Будь слухняною, сонечко, — лагідно промовив тато, гладячи її по волоссю.
— Скоро побачимося, моя зірочко. Вчися добре! — посміхнулася мама, сідаючи в машину.
Батьки вирушили в дорогу, навіть не підозрюючи, яку неймовірну таємницю їхня маленька донечка щойно сховала під своїм захисним браслетом.
В «ментальному кафе» Емі шеф-кухар вийшов на балкон, урочисто помахав услід батьківському автомобілю білою серветкою і скомандував: *«Так, команда! Головні гості поїхали, але наша місія триває. Закриваємо денну зміну, браслет на режим очікування. Попереду новий шкільний тиждень і нові таємні тренування з дідусем. Працюємо чітко й конфіденційно!»*.
Емі повернулася до будинку, тримаючи руку на браслеті, готова до нових пригод та щоденних просторових стрибків.
Понеділок почався абсолютно традиційно й затишно: увесь будинок знову заповнив солодкий аромат гарячих бабусиних млинців. Але варто було Емі визирнути у вікно, як стало зрозуміло — золота осінь вирішила взяти вихідний. На дворі лив густий, холодний дощ, небо затягнуло сірими хмарами, а калюжі на доріжках саду ставали дедалі більшими. Погода була по-справжньому сумною та хмурою.
Поснідавши, Емі тепло одяглася, застебнула свій новий яскравий дощовик, перевірила, чи надійно сидить на руці захисний браслет, і разом із бабусою Февроною вирушила до школи під великою парасолькою.
Попри негоду на вулиці, у самій школі панувала звична метушня. Зайшовши до класу, Емі одразу помітила своїх найкращих друзів — Микиту та Олю, які сиділи за партою і про щось палко сперечалися. Емі радісно підбігла до них, але миттєво відчула, що в повітрі висить неабияке хвилювання.
Оля була сама не своя. Вона нервово крутила в руках олівець, а її зазвичай веселі очі були повні тривоги.
— Емі, уявляєш! — майже пошепки, але дуже емоційно вигукнула Оля, щойно подруга сіла поруч. — У мене скоро з'явиться братик! Маму сьогодні вночі терміново забрали в пологовий будинок! Я так хвилююся...
В «ментальному кафе» Емі шеф-кухар миттєво відклав ранкову газету й увімкнув тактичний монітор: *«Увага всім підрозділам! Тема надзвичайно тонка й знайома! Оля переживає те саме, що ми вчора побачили у видінні про нашу майбутню сестричку. Слухаємо уважно, вмикаємо режим максимальної підтримки!»*.
Оля знову повернулася до Микити, продовжуючи перервану розмову, яка її так мучила. Дівчинку дуже хвилювало питання, яке часто турбує старших дітей:
— Микито, ну скажи чесно, — допитливо розпитувала вона, заглядаючи хлопчику в очі. — Кого твої батьки насправді люблять більше? Тебе чи твого старшого брата Олега? Тільки чесно! Вони ж тепер усе життя будуть думати тільки про малюка...
Микита у відповідь лише весело розсміявся. Він поправив свій рюкзак і махнув рукою:
— Ой, Олю, та не вигадуй ти дурниць і взагалі не хвилюйся! Батьки всіх люблять однаково. Олег, звісно, старший, у нього свої справи, але мене ніхто не обділяє увагою. Хлопчикам взагалі неколи про таке думати, у нас машинки і футбол!
Оля важко зітхнула, невдоволено згорнула руки на грудях і ображено відповіла:
— Тобі добре так казати, Микито! Ти ж найменший у сім'ї, тебе й так усі балують! А от мені тепер доведеться ділитися іграшками, кімнатою і... маминою любов'ю.
Емі сиділа поруч і загадково посміхалася, згадуючи свій учорашній секрет. Її браслет залишався приємно прохолодним, надійно оберігаючи таємницю про те, що дуже скоро і в її житті виникне така сама ситуація. Вона лагідно торкнулася Олиної руки, збираючись сказати щось дуже втішне.
Раптом гучний і заливистий шкільний дзвінок перервав дитячі розмови, змусивши Олю на мить забути про свої хвилювання. Усі першокласники миттєво притихли й зосередили погляди на дверях, у які зайшла їхня улюблена вчителька Мирослава Йосипівна.
Але зайшла вона не сама. Разом із нею до класу увійшла молода, привітна жінка з доброю усмішкою.
— Доброго ранку, дітки! — лагідно привіталася Мирослава Йосипівна. — Попри дощову погоду, у нас сьогодні дуже цікавий день. Хочу представити вам Анну Омелянівну — вашу вчительку англійської мови. Разом із нею ви поринете у світ нових іноземних слів, веселих пісень та цікавих казок.
У «ментальному кафе» Емі шеф-кухар миттєво змінив джаз на бадьорий англійський марш і натягнув кумедний британський капелюх: *«Опача! Новий предмет! Усім підрозділам приготувати додаткові полиці для іноземних слів. Мама ж казала, що в школі буде багато оновлень!»*.
Поки Анна Омелянівна знайомилася з дітьми, Мирослава Йосипівна хитро посміхнулася, обвела поглядом клас і загадково додала:
— І це ще не всі сюрпризи! Уже зовсім скоро ви познайомитеся з нашим новим учителем музики — Тарасом Романовичем, з яким будете вчитися співати й відчувати ритм, а також із викладачем інформатики — Інною Ігорівною, яка відкриє для вас таємниці комп'ютерного світу та сучасних технологій.
У класі знявся легкий, захоплений гул. Емі радісно перезирнулася з Микитою та Олею — вчитися ставало дедалі цікавіше. Нові вчителі та предмети обіцяли зробити цей навчальний рік неймовірним.
Після знайомства почався урок «Я досліджую світ». Мирослава Йосипівна почала розповідати дітям дивовижні цікавинки про природу, зміну пір року та про те, як тварини і рослини готуються до прийдешніх холодів. Емі слухала кожне слово з відкритим ротом, адже для неї, як для майбутньої чарівниці, знання про навколишній світ маглів були не менш захопливими, ніж магічні уроки просторових кишень із дідусем.
Браслет на руці Емі залишався приємно прохолодним, надійно оберігаючи її спокій та великі сімейні таємниці, поки дівчинка повністю занурювалася у світ нових шкільних знань.

Шкільні уроки пролетіли непомітно, залишивши після себе купу приємних вражень, нових англійських слів та розмов про комп’ютери. Навіть сумний осінній дощ уже не здавався таким похмурим, коли Емі, Микита та Оля, весело обговорюючи нових учителів, крокували до роздягальні. Задоволені дітлахи розійшлися по домівках, але для Емі справжні пригоди цього дня тільки починалися.
Коли на селище опустилися тихі вечірні сутінки, а дощ нарешті вщух, залишивши на траві блискучі краплі, на Емі чекав її головний, таємний іспит. Дідусь зауважив, що дівчинка вже бездоганно долає стіни всередині будинку, тому вирішив ускладнити завдання.
— Ну що, моя маленька ніндзя, — пошепки змовницьки промовив дідусь, коли бабуся Феврона відволіклася на кухні. — Готова до великого виклику? Сьогодні ми спробуємо зробити стрибок із вулиці прямо до тебе в кімнату на другий поверх.
Вони тихенько вийшли в осінній сад. Повітря було свіжим і пахло мокрою землею та яблуками. Емі стала під крислатим деревом, глибоко вдихнула і заплющила очі. Браслет на її руці злегка потеплішав, надійно блокуючи будь-які коливання магії, щоб ніхто в радіусі кількох кілометрів не засік чарівний спалах.
В «ментальному кафе» шеф-кухар миттєво оголосив загальний збір: *«Так, команда, увага! Рівень складності — максимальний! Перелітаємо через зовнішню стіну і цілимося прямо на другий поверх! Офіціанти, звільнити зону приземлення біля ліжка, прибрати всі іграшки з підлоги, щоб Емі не перечепилася!»*.
Емі повністю розслабилася, як її вчив дідусь. Вона відпустила відчуття холодної трави під ногами і подумки перенеслася на другий поверх. Вона уявила свою затишну кімнату, м'яку ковдру, книжкову полицю та легкий аромат лавандового саше, яке лежало на її тумбочці.
Дівчинка повільно підняла ніжку, утримуючи цей чіткий образ у голові, і впевнено зробила крок уперед, ніби переступаючи невидимий поріг.
*Шууух...*
Повітря навколо м'яко завібрувало. На мить Емі здалося, що вона летить крізь густу, теплу хмаринку, і вже наступної секунди її стопа опустилася на знайомий пухнастий килимок у її власній кімнаті. Вона розплющила очі — навколо панувала тиша, на столі стояла її настільна лампа, а за вікном, далеко внизу, у саду стояв дідусь і задоволено махав їй рукою, показуючи великий палець.
У неї вийшло! Секретне вміння підкорилося їй на новому рівні. Емі тихо підбігла до вікна, радісно помахала дідусеві у відповідь і міцно притиснула до себе захисний браслет. Тепер вона знала напевно: її магічна схованка і її власна сила стають сильнішими з кожним днем, і вона готова захистити свій світ у будь-який момент.
Емі лежала у своєму ліжку, затишно загорнувшись у теплу ковдру. Крізь велике вікно було видно, як на нічне небо випливає срібний місяць, освітлюючи кімнату м'яким таємничим світлом. Дівчинка повільно засинала, і її думки, наче неслухняні метелики, перенеслися далеко-далеко звідси.
Вона згадала про свою особливу, улюблену кімнату під самісіньким дахом у затишній львівській квартирі бабусі Елеонори. Згадала, як там гарно стукає дощ по шибках і як видно зорі. Але найбільше її думки крутилися навколо мами. Емі згадала її теплий погляд, її сміх і ту неймовірну таємницю, яку мама сама ще навіть не знала — що під її серцем уже зародилося нове, крихітне життя.
У цей момент Емі відчула таку шалену, безмежну тугу за мамою. Їй так сильно, до щему в грудях, захотілося просто зараз опинитися поруч, міцно-міцно обійняти її, притулитися щокою і прошепотіти, як сильно вона її любить. Срібний кулон на грудях миттєво відгукнувся на це палке бажання, ставши гарячим, а браслет на зап'ясті ледь помітно завібрував, стримуючи готову вирватися назовні просторову магію.
В «ментальному кафе» шеф-кухар уже схопився за пульт управління, а офіціанти в паніці бігали між столами: *«Увага! Емоційний сплеск надвисокої потужності! Координати автоматично налаштовуються на маму! Дівчинка зараз підсвідомо стрибне прямо крізь простір! Увімкнути екстрені гальма!»*.
Але раптово від глибоких роздумів та магічного пориву Емі відволік різкий, знайомий звук. На тумбочці біля ліжка яскраво засяяв екран планшета, розливаючи по кімнаті веселу маглівську мелодію дзвінка.
Емі здригнулася, магічне напруження миттєво спало, а кулон слухняно охолов. Вона подивилася на екран і її серце забилося частіше від радості. На дисплеї світилося найтепліше і найочікуваніше слово: **«Мама»**.
Мама телефонувала сама, ніби відчувши на відстані сотень кілометрів, як сильно її маленька донечка потребує її обіймів прямо цієї хвилини. Емі щасливо посміхнулася і швиденько провела пальчиком по екрану, щоб відповісти на дзвінок.