Розділ 30: Вітер змін

Дорога додому пройшла напрочуд легко. Емі всю дорогу міцно тримала бабусю за руку і з захватом розповідала про свої перші справжні уроки — про те, як правильно тримати ручку, яку гарну паличку вона намалювала в зошиті та як Мирослава Йосипівна хвалила її за старанність.
Бабуся слухала її з такою теплою посмішкою, що похмурі розмови вчительок та крижаний подих кулона поступово відступили на задній план. Тривога Емі вщухла, а шеф-кухар у її «ментальному кафе» нарешті вимкнув сирену, витер піт із чола й полегшено пробурмотів: *«Фух, відбій повітряної тривоги. Завантажуємо в меню затишок і домашній чай!»*.
Удома день минув у веселих розмовах із рідними. Проте, попри дитячу безтурботність, Емі стала значно уважнішою до того, що відбувалося навколо.
Коли надвечір вона вийшла на подвір'я, то помітила, що атмосфера в їхньому затишному дачному кооперативі помітно змінилася. На вулиці все ще стояли дивовижні, останні теплі дні бабиного літа. Сонце м'яко гріло землю, листя на деревах ледь починало золотіти, а в повітрі пахло стиглими яблуками. Діти з усього кооперативу намагалися зловити кожну хвилину цих канікул, що добігали кінця.
Але щось було не так. Раніше галаслива дітлаха вільно ганяла на велосипедах уздовж усього селища до самого лісу, а тепер вулиці здавалися порожніми. Дорослі більше не пускали дітей кататися самих. Батьки суворо стежили за кожним кроком малечі, і єдине, що дозволялося — це ходити в гості одне до одного, та й то під пильним наглядом із вікон. Загальна тривога дорослих, викликана чутками про зникнення дітей, невидимою хмарою зависла над кооперативом.
Проте для Емі цей вечір готував особливу подію. Їй вперше дозволили піти в гості до Ксені! Ксеня була її давньою подругою, яка навчалася вже у другому класі, і Емі завжди вважала її трохи дорослішою та дуже досвідченою.
Будинок Ксені розташовувався всього через три ділянки від будинку Емі. Бабуся особисто провела дівчинку до хвіртки і передала в руки Ксеніної мами, домовившись забрати її за дві години.
Щойно дівчатка опинилися в кімнаті Ксені, Емі наче потрапила в інший світ. Тут усе було облаштовано дуже цікаво: на полицях стояли колекції маленьких фігурок, на стінах висіли малюнки з єдинорогами, а на столі лежали підручники для другого класу, які здалися Емі неймовірно складними.
— Ну що, першокласнице, як тобі перші уроки? — по-дорослому запитала Ксеня, всаджуючи Емі на м'який килим і дістаючи коробку з настільною грою. — Складно?
— Та ні, вчителька дуже добра, — усміхнулася Емі, але в її голосі все ж проковзнула нотка задуми. — Ксеню... а ти чула, що в сусідньому містечку пропадають діти? Нам у школі вчительки казали. Кажуть, уже п'ятеро...
Ксеня раптово зупинилася, тримаючи в руках ігрові фішки. Її обличчя вмить стало серйозним. Вона підповзла ближче до Емі й стишила голос до шепоту:
— Чула... Мої батьки тільки про це й говорять. Тато каже, що це якась банда, а мама плаче і не дозволяє мені навіть до воріт підходити без неї. Але знаєш що, Емі? — Ксеня озирнулася на двері кімнати й підсунулася ще ближче. — Мій старший брат Юрчик ходив з хлопцями до залізниці. Вони казали, що бачили там дивні речі. Ніби біля покинутих складів з'являються якісь дивні, темні тіні, які зовсім не схожі на людей... і вони ніби кличуть по імені.
Срібний кулон під кофтинкою Емі знову здригнувся, пустивши по шкірі ледь помітну хвилю тепла. Магія всередині дівчинки ніби підтверджувала: людська поліція тут не допоможе. Це була справа для тих, хто знає таємниці Долини Сну.

Дівчата швидко відволіклися від моторошних розмов і з головою поринули в гру. Вони будували замки з конструктора, ділилися шкільними секретами й сміялися, тож час промайнув зовсім непомітно. Коли на порозі з’явилася бабуся Феврона, щоб забрати Емі додому, на дворі вже залягли густі вечірні сутінки.
Проте, щойно вони переступили поріг рідної хати, затишна домашня атмосфера миттєво зникла. Дідусь не сидів як зазвичай із газетою, а напружено ходив кімнатою з кутка в куток. Бабуся, яка залишалася вдома, нервово перебирала серветку в руках. В їхніх очах застиг неприхований острах. Дорослі намагалися триматися заради Емі, але повітря в будинку було буквально наелектризоване тривогою.
Вечеря минула в майже повній тиші. Емі ледве проштовхувала в горло їжу, а шеф-кухар у її «ментальному кафе» взагалі забарикадував двері й з побоюванням заглядав у свої записники.
Раптом тишу розірвав різкий, гучний звук — зателефонував телефон. Дідусь миттєво зняв слухавку, а за секунду передав її Емі:
— Доню, це мама. Це до тебе.
### Тривожні новини з магічного світу
Емі тремтячими пальцями притиснула телефон до вуха. На екрані з'явилося обличчя мами — вона була блідою, занепокоєною, а на задньому плані чулися якісь дивні, приглушені звуки та голоси.
— Емі, сонечко, послухай мене дуже уважно, — голос мами звучав твердо, але в ньому відчувалася глибока тривога. — Я маю повідомити тобі щось важливе. Щойно надійшли новини з магічного світу. Сьогодні, коли учні старших класів сідали в магічний потяг, щоб вирушити до школи магії, на них намагалися напасти.
Емі аж подих затамувала, міцніше стиснувши срібний кулон на грудях.
— Напад був безрезультатний, — поспішила заспокоїти її мама. — Магічний захист платформи спрацював ідеально, викладачі та охорона миттєво відбили атаку. Ніхто з дітей не постраждав, зараз усі в повній безпеці за стінами замку. Але тепер нам усім стало абсолютно ясно: зникнення дітей у нашому світі й цей напад пов'язані. Це непроста справа, Емі. Хтось або щось цілеспрямовано полює на дітей — як на звичайних, так і на наділених магічною силою.
### Страх перед невідомим
Коли екран згас, Емі відчула, як її наздогнала справжня, панічна хвиля страху. Вона дуже налякалася. Її маленькі ручки затремтіли, а до очей підступили гарячі сльози.
Раніше всі небезпеки здавалися їй чимось далеким, казковим, що відбувалося лише в Долині Сну. А тепер темрява підібралася впритул до її реального життя: діти зникали в сусідньому містечку, тіні блукали біля залізниці, а тепер ще й напад на магічний потяг!
В «ментальному кафе» Емі вимкнулося світло. Офіціанти в паніці ховалися під столи, а шеф-кухар закрив обличчя руками: *«Оборону прорвано! Ворог занадто близько! Нам кінець, ми просто маленькі першокласники, як нам захиститися?!»*.
Срібний кулон Долини Сну на грудях дівчинки запульсував не просто холодом, а важким, тривожним світлом, ніби застерігав: спокійний світ навколо неї змінився назавжди. Емі затулила обличчя долонями й тихо заплакала, притискаючись до колін дідуся, який лагідно гладив її по голові, намагаючись захистити від усього світу.
## Обіцянка захисту
Дідусь лагідно пригорнув Емі до себе, заколисуючи її у своїх міцних, надійних обіймах, і почав тихо та впевнено говорити, намагаючись прогнати її страх:
— Тихо, сонечко, не плач. Послухай мене уважно: ніхто в усьому світі не знає, що ти чародійка. Твоя таємниця під надійним замком. До того ж, ми з бабусею повністю захистили наш будинок, сюди жодна чужа тінь не пробереться. Відтепер ми з дідусем будемо щодня проводжати тебе прямо до дверей класу і забирати одразу після уроків. Ні на хвилину не залишишся сама. Не хвилюйся, моя маленька, дорослі обов'язково з усім розберуться. Мама в магічному світі, ми тут — ми нікому не дамо тебе скривдити.
Ці слова трохи заспокоїли Емі. Вона витерла сльози, але серце все одно продовжувало важко битися.
У «ментальному кафе» шеф-кухар трішки підвів голову з-під столу й дав команду офіціантам: *«Так, відставити паніку! Головнокомандувач дідусь узяв ситуацію під контроль. Барикадуємо вікна, виставляємо нічну варту й оголошуємо режим тиші. Нам усім треба відпочити»*.
### Ніч у родинному колі
Коли прийшов час лягати спати, Емі так і не змогла змусити себе піднятися на другий поверх у свою новеньку кімнату. Їй здавалося, що там, на самоті, темрява за вікном почне заглядати у скло. Побачивши, як онука міцно вчепилася в бабусин халат, старенькі перезирнулися й без зайвих слів усе зрозуміли. Вони вирішили не турбувати налякане маля й залишили її спати у своїй великій спальні на першому поверсі.
Емі вмостилася посеред великого ліжка, затиснута з обох боків м'якими ковдрами. Бабуся лягла поруч, лагідно гладячи її по волоссю й шепочучи колискову. Дівчинка заплющила очі й нарешті заснула, але сон її був тривожним: їй снилися залізничні колії, оповиті густим туманом, та довгі темні тіні, які тягнулися до магічного потяга. Кулон на її грудях під ковдрою ледь помітно мерехтів тьмяним срібним світлом, охороняючи сни своєї маленької власниці.
Тим часом дідусь тихо, наче тінь, вийшов із кімнати, щоб не розбудити онуку. Він узяв свій теплий плед і попрямував до вітальні.
Наступний ранок, наче на противагу тривожній ночі, зустрів кооператив дивовижним спокоєм. Золоті промені сонця пробивалися крізь фіранки, розганяючи нічні страхи й туман. Емі прокинулася вже в значно кращому гуморі — рідні стіни та присутність дідуся й бабусі повернули їй почуття безпеки.
У «ментальному кафе» шеф-кухар уже відчиняв віконниці й бадьоро командував офіціантам: *«Так, ніч минула без пригод, ворог не пройшов! Вмикаємо ранкове радіо, готуємо легкий сніданок і налаштовуємося на продуктивний день. Нам потрібні сили для нових знань!»*.
Швидко поснідавши смачними млинцями, які з любов'ю приготувала бабуся Феврона, Емі зібрала рюкзак. Як і обіцяли дорослі, охорона була на найвищому рівні: дідусь із бабусею вдвох вирушили проводжати свою маленьку першокласницю до школи, пильно оглядаючи кожен кущ уздовж дороги. Проте навколо все було тихо, сусідські дітлахи так само йшли на уроки, хоч і трималися ближче до батьків.
Коли вони підійшли до шкільного ганку, Емі помітила, що подвір'я буквально гуділо від людських голосів. Батьки, бабусі та дідусі не поспішали розходитися після того, як провели дітей до дверей. Вони згуртувалися у великі компанії, і на їхніх обличчях читалася серйозна рішучість.
Дорослі з усього нашого дачного кооперативу та навколишніх вулиць жваво обговорювали останні новини. Головною темою розмов було негайне покращення безпеки.
> — Потрібно терміново ставити нові камери на в'їзді в кооператив! — емоційно говорив один із татусів. — І сигналізацію на кожен будинок оновити. Охорону на шлагбаумі треба посилити, щоб жодна чужа машина чи людина не пройшла непоміченою!
> — Повністю згодна, — підтримували інші мами. — Треба діяти негайно, поки поліція шукає зачіпки в сусідньому місті, ми маємо захистити своїх дітей самі!
Саме під час цих бурхливих обговорень бабуся Феврона дізналася важливу новину. Одна з сусідок по кооперативу, підійшовши ближче, стишила голос і звернулася до неї:
— Февроно, ви чули? Сьогодні ввечері, о сьомій годині, голова правління скликає термінові збори всього нашого кооперативу біля головних воріт. Будуть вирішувати питання про збір грошей на нову сучасну систему сигналізації, камери нічного бачення та найм професійної приватної охорони для патрулювання вулиць. Обов'язково приходьте, мають бути всі голови родин!
Бабуся серйозно кивнула, перезирнувшись із дідусем. Стало зрозуміло, що дорослі налаштовані рішуче і готові перетворити кооператив на справжню неприступну фортецю.
Емі, яка стояла поруч і тримала рюкзак, уважно слухала це все. Її срібний кулон під курткою зараз мовчав, не відчуваючи прямої загрози, але дівчинка розуміла: людські камери та сигналізації — це добре, але проти тієї темряви, яка намагалася напасти навіть на магічний потяг, знадобиться щось набагато сильніше. Попрощавшись із рідними, вона покрокувала до класу, міркуючи про те, що принесе цей вечір.