Розділ 28: Кулон з Долини сну

Коли сонце почало повільно схилятися до обрію, фарбуючи небо в ніжні рожеві та персикові відтінки, дівчатка вирішили повертати в бік дому. Емі чудово нагулялася з подругою: щоки горіли від швидкої їзди, а ноги приємно втомилися від крутіння педалей.
Вони якраз їхали попри саму зовнішню огорожу кооперативу, де дорога була трохи вужчою, а за парканом одразу починалося велике міжміське шосе. Раптом, посеред веселого щебетання Ксені, Емі здригнулася. На своїх грудях вона відчула виразне, але водночас легке й прохолодне поколювання. Це був її срібний кулон Долини Сну. Він ніби намагався попередити свою господарку про щось важливе.
У ментальному кафе Емі офіціанти миттєво кинули спортивні м'ячі, увімкнули червоне світло помірної тривоги, а шеф-кухар різко опустив важіль тиші: *«Увага всім постам! Артефакт подає сигнал! Максимальна концентрація!»*.
Емі різко притисла гальма й зупинилася, ледь утримуючи рівновагу на велосипеді. Вона напружено озирнулася довкола, намагаючись зрозуміти, що саме змусило магічний кулон зреагувати. Проте навкруги не було нічого підозрілого — лише високий паркан кооперативу, над яким схилялися зелені гілки дерев. За огорожею почувся гучний, протяжний звук проїжджої машини, яка на великій швидкості промчала трасою і невдовзі зникла вдалині.
Ксеня теж загальмувала трохи попереду і здивовано подивилася на подругу:
— Емі, ти чого стала? Щось трапилося?
Дівчинка все ще тримала руку на кулоні, який продовжував ледь помітно пульсувати. Звук машини вже повністю стих, але дивне відчуття таємниці, що пролетіла зовсім поруч, залишилося в повітрі.
— Та ні, нічого такого, — Емі силувано посміхнулася, намагаючись сховати хвилювання в голосі. Вона опустила руку від кулона й міцніше стисла кермо. — Просто на якийсь великий камінь ледь не наїхала, от і затормозила різко. Аж злякалася трохи, щоб колесо не пробити.
Ксеня полегшено зітхнула й крутнула педалі далі:
— Ой, обережніше! Тут наприкінці кооперативу вічно якийсь щебінь сиплеться. Давай уже швидше, бо скоро зовсім стемніє, і нам влетить.
Емі кивнула, але всю дорогу назад вона крутила педалі суто механічно. Її думки були далеко від затишних вуличок кооперативу. У «ментальному кафе» шеф-кухар так і не вимкнув червоне світло — воно продовжувало тривожно блимати, хоча пульсація на грудях нарешті вщухла, залишивши по собі лише звичний холод срібла. Що це було? Машина? Хтось усередині неї? Чи, можливо, щось, що наздоганяло цей автомобіль? Запитань було забагато, а відповідей — нуль.
Коли дівчинка закотила велосипед на подвір'я, сонце вже майже сховалося за горизонт, залишивши по собі густі фіолетові сутінки.
Вечеря пройшла в дивній, неприродній для цього дому тиші. Зазвичай Емі наперебій  розповідала про всі пригоди за день, але сьогодні вона просто мляво колупалася виделкою в тарілці. Бабуся, яка саме розливала запашний трав'яний чай, кілька разів помітила, як онука замислено дивиться в одну точку, абсолютно не чуючи, про що її запитують.
Дідусь відклав вечірню газету, уважно подивився на Емі поверх окулярів і лагідно, але наполегливо запитав:
— Емічко, сонечко, на тобі лиця немає. Ти якась геть заліта у хмарах сьогодні. Щось трапилося на прогулянці? З Ксенею посварилися?
— Та ні, з Ксенею все добре... — тихо відповіла дівчинка, опустивши очі.
— Тоді чому ти мовчиш, як партизан? — лагідно підхопила бабуся, сідаючи поруч і кладучи свою теплу долоню на її плече. — Ми ж бачимо, що тебе щось гризе. Розкажи, разом подумаємо.
Емі замовкла. Всередині неї розгорнулася справжня внутрішня боротьба. З одного боку, Долина Сну та її таємниці — це те, що належало захищати, і вплутувати сюди рідних було страшно. З іншого — цей тиск невідомості став занадто важким, а кулон на грудях знову наче став важчим, натякаючи, що приховувати це далі не можна.
Вона глибоко зітхнула, підняла очі на дідуся з бабусею і, нарешті, зважилася.
— Я... я насправді не через камінь на дорозі зупинилася, — почала вона, і її голос трохи здригнувся. Вона дістала з-під кофтини срібний кулон, який у світлі кімнатної лампи зблиснув таємничим відблиском. — Коли ми їхали біля шосе, мій кулон Долини Сну... він раптом ожив. Почав колоти й пульсувати, як божевільний. Це був сигнал тривоги. А за парканом у цей самий момент на шаленій швидкості промчала якась машина. Я впевнена, що кулон зреагував саме на неї або на те, що всередині. Щось магічне і, можливо, небезпечне щойно пролетіло зовсім поруч із нами.
— Та ні, нічого такого, — Емі силувано посміхнулася, намагаючись сховати хвилювання в голосі. Вона опустила руку від кулона й міцніше стисла кермо. — Просто на якийсь великий камінь ледь не наїхала, от і затормозила різко. Аж злякалася трохи, щоб колесо не пробити.
Ксеня полегшено зітхнула й крутнула педалі далі:
— Ой, обережніше! Тут наприкінці кооперативу вічно якийсь щебінь сиплеться. Давай уже швидше, бо скоро зовсім стемніє, і нам влетить.
Емі кивнула, але всю дорогу назад вона крутила педалі суто механічно. Її думки були далеко від затишних вуличок кооперативу. У «ментальному кафе» шеф-кухар так і не вимкнув червоне світло — воно продовжувало тривожно блимати, хоча пульсація на грудях нарешті вщухла, залишивши по собі лише звичний холод срібла. Що це було? Машина? Хтось усередині неї? Чи, можливо, щось, що наздоганяло цей автомобіль? Запитань було забагато, а відповідей — нуль.
Коли дівчинка закотила велосипед на подвір'я, сонце вже майже сховалося за горизонт, залишивши по собі густі фіолетові сутінки.
Вечеря пройшла в дивній, неприродній для цього дому тиші. Зазвичай Емі наперебій із Ксенею розповідала про всі пригоди за день, але сьогодні вона просто мляво колупалася виделкою в тарілці. Бабуся, яка саме розливала запашний трав'яний чай, кілька разів помітила, як онука замислено дивиться в одну точку, абсолютно не чуючи, про що її запитують.
Дідусь відклав вечірню газету, уважно подивився на Емі поверх окулярів і лагідно, але наполегливо запитав:
— Емічко, сонечко, на тобі лиця немає. Ти якась геть заліта у хмарах сьогодні. Щось трапилося на прогулянці? З Ксенею посварилися?
— Та ні, з Ксенею все добре... — тихо відповіла дівчинка, опустивши очі.
— Тоді чому ти мовчиш, як партизан? — лагідно підхопила бабуся, сідаючи поруч і кладучи свою теплу долоню на її плече. — Ми ж бачимо, що тебе щось гризе. Розкажи, разом подумаємо.
Емі замовкла. Всередині неї розгорнулася справжня внутрішня боротьба. З одного боку, Долина Сну та її таємниці — це те, що належало захищати, і вплутувати сюди рідних було страшно. З іншого — цей тиск невідомості став занадто важким, а кулон на грудях знову наче став важчим, натякаючи, що приховувати це далі не можна.
Вона глибоко зітхнула, підняла очі на дідуся з бабусею і, нарешті, зважилася.
— Я... я насправді не через камінь на дорозі зупинилася, — почала вона, і її голос трохи здригнувся. Вона дістала з-під кофтини срібний кулон, який у світлі кімнатної лампи зблиснув таємничим відблиском. — Коли ми їхали біля шосе, мій кулон Долини Сну... він раптом ожив. Почав колоти й пульсувати, як божевільний. Це був сигнал тривоги. А за парканом у цей самий момент на шаленій швидкості промчала якась машина. Я впевнена, що кулон зреагував саме на неї або на те, що всередині. Щось магічне і, можливо, небезпечне щойно пролетіло зовсім поруч із нами.
Бабуся з дідусем перезирнулися. В їхніх очах промайнула суміш тривоги та глибокого розуміння. Бабуся повільно підійшла до Емі, присіла поруч і лагідно взяла її долоні у свої.
— Емічко, ти все правильно зробила, що розповіла нам, — тихо й серйозно почала вона, дивлячись дівчинці прямо в очі. — Твій кулон — це не просто прикраса, це могутній захисний артефакт Долини Сну. Він завжди реагує, коли поруч з'являється небезпека чи чужорідна магія. Але... чому ти відчула загрозу, яка, здавалося б, зовсім не пов'язана з тобою особисто і просто промчала повз на шаленій швидкості — я, чесно кажучи, не знаю. Можливо, твоя ментальна здатність і зв'язок із кулоном стали набагато сильнішими, ніж ми думали.
Дідусь важко зітхнув, підійшов до вікна й засмикнув штори, ніби відгороджуючи будинок від нічних сутінків.
— У будь-якому разі, ризикувати ми не маємо права, — твердо сказав він, повернувшись до онуки. — Емі, пообіцяй нам, що ти більше не будеш їздити тією вулицею вздовж шосе. Принаймні, найближчим часом. Будь максимально обережною і не залишайся наодинці поза домом, коли сідає сонце.
Бабуся ніжно погладила дівчинку по голові й додала:
— І ніколи не забувай про головну, чарівну властивість твого кулона. Якщо раптом ти відчуєш справжню, безпосередню загрозу — варто лише натиснути і магія перенесе тебе в цей дім. 
Емі слухняно кивнула. На душі стало трохи легше від того, що вона більше не несла цю таємницю сама. Хоча питання «що саме було в тій машині?» усе одно продовжувало крутитися в голові, втома від насиченого дня та пережитого стресу нарешті взяла гору.
Бабуся з дідусем провели Емі до її кімнати, допомогли вмоститися під теплу ковдру й поцілували на ніч. Коли двері тихо зачинилися і дівчинка залишилася в напівтемряві, вона міцно стиснула в кулачку срібний артефакт. Шеф-кухар у її «ментальному кафе» нарешті вимкнув червоне світло, перевівши команду в режим тихого чергування, і Емі майже миттєво поринула в глибокий, але чуйний сон.
Тим часом на першому поверсі панувала зовсім інша атмосфера. Затишна кухня раптом здалася напруженою.
Дідусь підійшов до старого телефонного апарата, який стояв на комоді. Попри те, що на дворі була вже ніч, справа не терпіла зволікань. Він швидко набрав довгий номер, тримаючи трубку біля вуха, і нервово постукував пальцями по столу. За кілька секунд на іншому кінці дроту почувся хрипкий, але бадьорий старечий голос.
— Алло, Даниле? Привіт. Вибач, що так пізно, — стиха, щоб не розбудити Емі, заговорив дідусь. — Мені терміново потрібна твоя порада як експерта.
Данило був давнім другом дідуся, відомим на всю країну артефактором, який мешкав у Києві й присвятив усе життя вивченню стародавніх магічних предметів.
— Сталося дещо дивне, — продовжив дідусь, міцніше стискаючи трубку. — Кулон Долини Сну, який належить Емі... Сьогодні ввечері він зреагував на величезній відстані. Пулсував і колосився від тривоги, коли повз кооператив, за високим парканом, просто промчала якась машина. Дівчинці нічого прямо не загрожувало. Скажи мені, Даниле, чи можуть кулони такого типу так реагувати на об'єкти, що просто рухаються повз, і що це взагалі може означати?
У слухавці запала важка, напружена тиша. Було чути лише далеке потріскування телефонної лінії та глухе, розгублене зітхання старого артефактора на іншому кінці дроту. Нарешті Данило заговорив, і його зазвичай бадьорий голос став незвично серйозним і тихим:
— Знаєш, друже... Ти й сам, мабуть, здогадуєшся, яка відповідь, — повільно вимовив Данило. — Кулон такого рівня ніколи не працює на «холостих обертах». Він може так зреагувати лише в одному випадку: якщо ця загроза безпосередньо стосується Емі. Навіть якщо ті, хто сидів у машині, просто пролітали повз, навіть якщо остаточне рішення напасти чи вистежити її ще не ухвалено... Магічне поле артефакту вже зчитало їхній намір. 
Дідусь міцніше стиснув слухавку, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.
— Ти ж не забувай, з якою силою маєш справу, — продовжив київський артефактор. — Ваша родова магія — це не жарти. А дівчинка, як я розумію, має величезний потенціал. Своєю власною енергетикою вона несвідомо підсилює дію амулету, роблячи його чутливішим. Саме тому кулон зреагував так заздалегідь. Бережи її, друже. І себе бережіть. Часи настають непрості.
— Дякую, Даниле. Будемо на зв'язку, — глухо відповів дідусь і повільно поклав трубку на важіль.
Він повернувся до дружини. Бабуся стояла біля столу, бліда, але з рішучим виразом обличчя. Їй не потрібно було нічого пояснювати — вона все зрозуміла по його погляду. Хмари над їхнім затишним домом починали згущатися, і часу на зволікання не залишалося.
— Потрібно закривати периметр, — тихо, але твердо сказала бабуся.
Дідусь мовчки кивнув, і вони разом приступили до роботи. Ця ніч стала для літнього подружжя ніччю великої магії. Поки Емі спала у своїй кімнаті, бачачи тривожні, але далекі сни, її дідусь із бабусею без утоми чаклували над захистом усього обійстя.
Вони почали зсередини будинку: обережно наносили невидимі оку звичайних людей захисні руни на кожне вікно, запечатували дверні отвори давніми закляттями від усього лихого та перевіряли ментальні пастки на горищі. Потім, тримаючи в руках стародавні сімейні реліквії, вони вийшли в сад.
Ніч була тихою, але повітря навколо будинку буквально іскрилося від напруги. Крок за кроком, обходячи подвір'я вздовж паркану, дідусь і бабуся плели складне, багатошарове захисне заклинання. Вони заговорювали коріння старих дерев, щоб ті стояли на сторожі, шепотіли магічні слова над квітами й травою, перетворюючи кожну гілочку на частину невидимого енергетичного щита. До самого світанку над садом ледь помітно тріпотіло сріблясте марево — купол, крізь який жодне зло, жоден чужий магічний пошук не зміг би пробитися непоміченим.
Поки в саду та на порозі будинку розгорталася тиха магічна робота, у своїй кімнаті Емі металася по ліжку, затиснута в лещата важких, химерних снів.
Їй снилося те саме міжміське шосе, але воно було нескінченним і абсолютно чорним, наче виліплені з густої смоли лінії. Попереду неслися два сліпучих прожектори — та сама машина. Автомобіль рухався без жодного звуку, але від цього видовища перехоплювало подих. Емі намагалася розгледіти, хто всередині, але лобове скло було дзеркальним, відображаючи лише її власне, спотворене переляком обличчя. Раптом машина різко загальмувала, дверцята розчинилися, і звідти вирвався густий фіолетовий туман, який стрімко поповз у її бік, намагаючись схопити за ноги. У її ментальному кафе офіціанти в паніці барикадували двері, а шеф-кухар щосили тиснув на кнопку тривожного сирени, яка уві сні звучала як глухий, підземний дзвін.
Коли перші промені ранкового сонця пробилися крізь фіранки, Емі різко розплющила очі й сіла на ліжку. Вона важко дихала, а на лобі виступили дрібні краплі поту.
Дівчинка встала, відчуваючи неймовірний тягар у всьому тілі. Ноги були ватяними, а голова — наче налита свинцем. Емі почувалася настільки виснаженою, ніби вона цілу ніч не спала, а крутила педалі свого велосипеда під круту гору без жодного перепочинку.
Повільно спустившись на кухню, вона застала там дідуся та бабусю. Проте звичного ранкового затишку, коли дідусь голосно шарудів газетою, а бабуся наспівувала щось під ніс біля плити, не було.
Старенькі сиділи за столом, і на них теж не було лиця. Очі дідуся почервоніли від безсонної ночі, а на обличчі бабусі залягли глибокі тіні втоми. Магічний захист усього периметра будинку та саду забрав у них майже всі сили. Вони виглядали так, ніби постаріли за цю ніч на кілька років, хоча в їхніх поглядах, коли вони подивилися на онуку, усе ще трималася залізна рішучість.
Сніданок пройшов у надзвичайній, майже гнітючій тиші. Чути було лише, як ложечки тихо цокають об краї чашок із чаєм та як рипить стара підлога, коли хтось переминався з ноги на ногу. Емі мляво жувала бутерброд, не наважуючись порушити цю мовчанку. Вона бачила, якими втомленими були її рідні, і всередині неї знову з'явилося це липке почуття провини: вона точно знала, що і її нічні кошмари, і знесилення дідуся з бабусею пов'язані з тією таємничою машиною біля паркану кооперативу.