Розділ 24: Новий початок

Дідусь Михайло важко зітхнув і підвівся з крісла, і лише тоді вони з бабусею повернулися до дверей і побачили онуку. Емелі стояла біля сходів, притискаючи до себе порожню склянку, а її великі очі розгублено блищали в темряві коридору. Вона чула все від першого до останнього слова.
Бабуся Феврона й дідусь Михайло на мить перезирнулися, здивовані її нічним візитом, але в їхніх поглядах не було докору — лише безмежна любов і легкий смуток від того, що дівчинці довелося дізнатися про дорослі тривоги.
Дідусь м'яко зробив крок назустріч, присіваючи перед Емі на коліна, щоб їхні очі були на одному рівні, і лагідно забрав із її рук склянку.
— Ох, пташко... — тихо мовив він, гладячи її по заплутаному після сну волоссю. — Наша Аріна надто сильно все бере до серця. Мама просто дуже любить тебе і твого татка Ейдона, тому й малює в голові страшні картинки.
Бабуся Феврона підійшла ближче, огорнувши плечі онуки теплою шаллю, і її голос прозвучав твердо й заспокійливо:
— Твоя мама Аріна боїться того, чого сама не вміє контролювати, Емі. Вона переживає, як прокинеться магія, бо пам'ятає повчання твоєї іншої бабусі — свекрухи Елеонори. Елеонора завжди була жінкою суворою, практичною і вважала, що наш дар — це лише зайвий клопіт і небезпека в сучасному світі. Але вона помиляється.
Емелі дивилася на дідуся з бабусею, і в її ментальному кафе за зачиненими вікнами ніби стихав далекий тривожний гул. Вони називали імена її батьків — Аріни та Ейдона, згадували величну й далеку свекруху Елеонору, і від цього родинного тепла страх поступово зникав.
— ббабуся Елеонора бачить у цьому прокляття, а ми бачимо диво, — лагідно посміхнувся дідусь Михайло, ведучи Емелі на кухню, щоб таки налити їй обіцяного молока. — І сьогодні ти довела, що твоя іскра слухається тебе, коли всередині панує мир. Тож не хвилюйся за маму Аріну, ми з бабусею її обов'язково заспокоїмо, та збережемо нашу таємницю.
Він налив у склянку теплого молока, і Емі, зробивши кілька ковтків, відчула, як затишна прохолода й спокій остаточно повертаються до її душі.
Емі повільно пила тепле молоко, слухаючи лагідний голос дідуся, і всією душею прагнула заспокоїтись та просто забути цю нічну розмову, наче неприємний сон. Але зробити це було не так просто. Дівчинка занадто добре знала, якою переконливою, суворою та непохитною вміє бути її друга бабуся Елеонора. Якщо свекруха Елеонора щось вбила собі в голову, вона могла змусити сумніватися навіть маму Аріну та тата Ейдона.
Проте замість страху всередині Емелі раптом зародилося зовсім інше почуття. Коли вона піднімалася сходами назад до своєї кімнати, в її маленькому серці зріла залізна відвага. Вона була повністю впевнена й рішуче налаштована: вона займатиметься з подвійною силою! Емі доведе і мамі, і суворій бабусі Елеонорі, що її магія — це не прокляття і не небезпека, а дивовижний дар, яким вона обов'язково навчиться керувати.
## Неконтрольований сплеск
Зайшовши у свою кімнату, Емі прикрила дерев'яні двері. Емоції після почутого та нічна рішучість так вирували в її голові, що ментальне кафе буквально ходило ходором: офіціанти метушилися, а озерний штиль змінився справжнім штормом. Дівчинці раптом захотілося повністю відгородитися від усього світу, побути наодинці зі своїми думками і зробити так, щоб цієї ночі ніхто-хто не зміг зайти до неї.
Вона заплющила очі й з усієї сили своєю палкою дитячою уявою уявила, як її важке м'яке крісло, що стояло в кутку біля вікна, підсувається і міцно підпирає двері. Емі так яскраво намалювала цю картинку в голові, що аж затамувала подих.
Яке ж було здивування в Емелі, коли вона розплющила очі й ледь не зойкнула від несподіванки!
У кімнаті панувала абсолютна тиша, але її велике крісло... зрушило з місця! Воно не просто посунулося — воно немовби плавно летіло в повітрі за кілька сантиметрів від підлоги, абсолютно безшумно долаючи відстань. За мить крісло м'яко опустилося на підлогу і опинилося точно коло дверей, надійно заблокувавши ручку.
## Справжнє чарівництво
Емі застигла посеред кімнати, притиснувши долоні до рота. Серце робило шалені кувирки. Вона не торкалася його руками, не кликала блакитну іскорку на пальці й не просила дідуся про допомогу. Це була чиста, сильна магія простору, яка вирвалася назовні від її сильного бажання.
Вона підійшла до крісла, торкнулася його оббивки — воно було абсолютно реальним, важким, і тепер стояло на варті її спокою. У її ментальному кафе раптом миттєво все затихло, а на столах знову радісно та переможно затанцювали маленькі вогники. Тепер Емелі точно знала: її сила прокидається набагато швидше, ніж думали навіть дідусь Михайло з бабусею Февроною.
Дівчинка з гордістю посміхнулася, забралася під ковдру і цього разу заснула за лічені хвилини — міцним, солодким і абсолютно переможним сном мага, який щойно відкрив у собі нову дивовижну здібність.
Емі прокинулася раненько, коли перші несміливі промені серпневого сонця тільки торкнулися підвіконня. На її подив, цього разу магія всередині була дивовижно спокійною, без жодного натяку на нічний шторм. Проте сьогодні в Емелі була важлива та відповідальна робота — їй потрібно було повернути кімнаті колишній вигляд, поки ніхто нічого не помітив.
Дівчинка сіла на ліжку, глибоко вдихнула і вперше у своєму житті завітала до своєї магії абсолютно самостійно, без підказок дідуся чи захисного купола бабусі. Вона заплющила очі й упевнено перенеслася у свій внутрішній простір.
## Зустріч у ментальному кафе
Опинившись біля затишних альтанок свого ментального кафе, Емі аж застигла на місці від подиву. Вона помітила, що її просторова магія, яка ще вчора здавалася крихітною іскоркою, за цю ніч виросла вдвічі! Вона більше не ховалася по кутках, а м'яко й упевнено пульсувала навколо, заповнюючи простір теплим блакитним світлом.
Емелі була щиро здивована такій зміні. Вона лагідно привіталася зі своєю новою силою, як із добрим другом, і подумки попросила її про допомогу:
> *«Привіт! Спробуймо знову. Допоможи мені перенести крісло назад на його місце біля вікна»*.
> 
Повернувшись до реальності, Емі відкрила очі й зосередила весь свій погляд на важкому кріслі, яке все ще надійно підпирало вхідні двері.
## Важке тренування
Але те, що вночі під впливом сильних емоцій вийшло само собою, зараз вимагало колосальних зусиль. Емі сиділа на ліжку, не зводячи очей із меблів, і щосили намагалася повторити нічний трюк. Вона уявляла, як невидимі магічні руки піднімають крісло, але воно ніби вросло в підлогу.
Минав час. Пройшло довгих, напружених хвилин 20, під час яких Емелі не відволікалася ні на секунду, утримуючи ідеальний ментальний спокій. Від напруги на її лобі навіть з'явилися маленькі крапельки пори. І ось, коли сили вже майже вичерпалися, крісло нарешті здригнулося і повільно, наче неохоче, зрушилось із місця, підвівшись над килимом.
— Ура! Виходить! — подумки зраділа Емі.
Але це була її помилка. Лише Емелі емоційно зраділа від першого успіху, як усе миттєво припинилося. Внутрішній штиль у ментальному кафе в ту ж секунду зник, магія миттєво злякалася сплеску радості, і важке крісло з глухим, гучним гуркотом «бух!» упало назад на підлогу, подолавши заледве третину шлях до вікна.
Емі розгублено кліпнула очима. У коридорі почулися швидкі кроки — здається, цей гуркіт розбудив увесь дім.
Серце Емелі від цього гуркоту впало в п'яти. Вона миттєво запанікувала: у коридорі вже лунали швидкі кроки, а посеред кімнати досі стояв очевидний доказ її нічних таємних тренувань! У цей момент страху та хвилювання в її ментальному кафе зачинилися всі двері, офіціанти з криком розбіглися, а просторова магія, злякавшись господарського переляку, зробила потужний, підсвідомий ривок.
І сталося неймовірне — від цього дикого емоційного сплеску в кімнаті моментально все стало на свої місця! Важке крісло, наче підхоплене невидимим вихором, за долю секунди перелетіло назад у свій рідний куток біля вікна, акуратно опустившись на килим без жодного звуку.
Емі від такої несподіваної сили та різкої зміни простору не втримала рівновагу і просто гепнулася з ліжка на підлогу.
Наступної миті двері вітальні відчинилися, і в кімнату швидко зайшли дідусь Михайло та бабуся Феврона. Вони обоє виглядали стривоженими після гучного «бух!», який щойно пролунав на весь будинок. Коли вони переступили поріг, перед ними постала кумедна картина: Емелі сиділа на підлозі, розгублено потираючи потилицю, а навколо панував ідеальний, незайманий порядок.
Дівчинка повільно підняла великі, здивовані очі на рідних, намагаючись вдати, що все так і мало бути.
— Ой, пташко, що трапилось? Що це так гримнуло? — стурбовано запитав дідусь, озираючись довкола.
— Я... я просто впала з ліжка, — розгублено й трохи ніяково відповіла Емелі, показуючи на підлогу під собою.
Дідусь із бабусею на мить застигли, переглянулися, а потім голосно й щиро розсміялися. Справді, картина виглядала дуже по-дитячому: сонячний ранок, а маленька Емі просто не розрахувала траєкторію після сну. Вони абсолютно нічого не запідозрили. Бабуся з дідусем не відчули залишків сильної просторової магії в кімнаті Емелі лише тому, що вони її зараз взагалі не шукали — вони були впевнені, що магічні уроки починаються тільки в прохолодній вітальні за їхнім дозволом.
— Ну ти й непосида, Емі! — крізь сміх мовив дідусь Михайло, допомагаючи онуці підвестися з підлоги. — Здається, твої сни були такими ж бурхливими, як і вчорашній волейбол. Давай-но вмивайся, бабуся вже приготувала сніданок. Нам треба підкріпитися, бо сьогодні на нас чекає багато справ!
Бабуся Феврона лагідно посміхнулася, поправила ковдру на ліжку й пішла на кухню. Емелі глибоко видихнула — небезпека минула, а її секрет залишився нерозкритим. Проте тепер вона знала, що її просторова магія реагує на паніку набагато швидше, ніж на довгі медитації.
Ой, закрутився перед вереснем, вибач, більше не туплю! Виправляємося — це ж усе ще наша гаряча підготовка в другій половині серпня. До школи залишається ще цілий тиждень і чотири дні, але дітки вже звикають до справжнього шкільного ритму.

Ранок і справді був чудовий. Сонячні промені весело витанцьовували на стінах кімнати, обіцяючи неймовірний день. Швидко й апетитно поснідавши, Емелі почала збиратися на чергове заняття з підготовки. Дівчинка ретельно підійшла до вибору вбрання: вона обрала новий одяг у школу, заздалегідь підібраний і придбаний у крамниці Ярини — стильний, зручний і дуже красивий.
Взявши за руку бабусю Феврону, Емі вирушила до школи. До початку навчання залишався ще цілий тиждень і чотири дні, тож серпень усе ще дарував літнє тепло, а дорога через затінену липову алею пролетіла непомітно.
## Захеканий Микита та репетиція віршиків
Зайшовши в клас, Емі одразу попрямувала до своєї першої парти біля вікна. Оля вже чекала там! Побачивши Емелі, вона весело замахала рукою, підстрибуючи на місці від радості. Дівчатка, які так міцно подружилися ще на першому занятті, були щасливі знову сидіти разом.
А от Микитки в класі ще не було. Його місце пустувало.
Проте за пару хвилин у двері забіг Микита — весь захеканий, з рюкзаком на одному плечі.
— Ледь встиг! — випалив він на ходу, переводячи подих і швидко всідаючись за свою парту, що викликало добрі посмішки у вчительки та дітей. Тепер уся велика команда першого «А» — усі 28 дітей — була в зборі.
Мирослава Йосипівна лагідно посміхнулася, поплескала в долоньки і попросила дітей присісти на свої місця. Перший урок був дуже відповідальним. Вчителька оголосила, що вони будуть розповідати віршики в тому самому порядку, який вона занотувала у своєму списку. Це було важливо, адже саме в такій послідовності діткам належало виступати на майбутньому святі Першого вересня.
Комусь віршик дався легко — рядки відскакували від зубів голосно й упевнено. А комусь через хвилювання було важко, слова забувалися, а голос тремтів. Проте Мирослава Йосипівна виявилася неймовірно терплячою: вона лагідно й тихо допомагала кожному, підказувала слова і тепло підбадьорювала, аж поки кожен не розповів свій вірш до кінця.
## Перші зошити та шлях до батьків
Коли оголосили перерву, коридор наповнився гамором. Емелі, Микита та Оля трималися разом — вони весело бігали по коридору, гралися й голосно сміялися, почуваючись уже зовсім як дорослі школярі.
Наступив другий урок. Мирослава Йосипівна пройшлася між рядами й урочисто роздала дітям їхні перші справжні зошити. Вони були новенькими й гладенькими. Сьогодні малеча отримала особливе завдання: вони відкрили першу сторінку і спробували замалювати її, акуратно виводячи свої перші палички, лінії та візерунки олівцями. Клас старанно сопів, заповнюючи аркуші кольорами, а Емі відчувала, як її пальці слухняно виводять кожну деталь.
Заняття підготовки підійшли до кінця. Діти акуратно склали свої речі, і Мирослава Йосипівна вишикувала весь дружній клас парами. Вчителька дбайливо повела ланцюжок першокласників на шкільне подвір'я, де на них уже чекала велика група батьків, бабусь та дідусів. Емі міцно тримала Олю за руку, махаючи на прощання Микиті, і щасливо побігла назустріч своїй бабусі. Попереду залишався останній тиждень літа!
Після смачного обіду Емелі почувалася неймовірно щасливою. Магічних занять не планувалося. А попереду на неї чекала захоплива зустріч із Ксенею та хлопцями!
Збираючи до рюкзачка кілька улюблених іграшок, Емі раптом згадала про свою шкільну подругу Олю, з якою вони сиділи за однією партою.
— Бабусю Февроно, — гукнула дівчинка, вибігаючи на веранду, де бабуся саме перебирала запашну серпневу м'яту. — А де живе Оля, ти не знаєш?
Бабуся лагідно усміхнулася, відклавши кілька листочків убік, і пригорнула онуку:
— Ну звісно знаю, пташко. Наше поселення хоч і велике, але всі ми тут як одна родина. Оля живе аж біля третьої прохідної. Ти ж пам'ятаєш, що в нашому посьолку їх аж три?
— Пам'ятаю, — кивнула Емі, загинаючи пальчики. — Ми живемо біля другої прохідної, вона центральна.
— Саме так, — підтвердила бабуся Феврона. — А Олина родина мешкає трохи далі, ближче до межі лісу, біля третьої.
Емелі на мить замислилася, згадуючи їхню нещодавню велику прогулянку на велосипедах, і на її обличчі з'явився щирий подив:
— Бабусю, але чому, коли ми катались із Ксенею, я жодного разу не бачила Олі? Ми ж тоді, здається, об'їхали весь-весь посьолок!
Питання Емі було цілком логічним. 
Бабуся Феврона тихо й весело розсміялася, дивлячись на розгублене личко онуки.
— Ох, Емі, — промовила вона, гладячи дівчинку по плечах. — А пригадай-но себе, коли ти тільки-но приїжджала до нас на канікули минулими роками? Ти ж майже не виходила за межі нашого подвір'я, гралася собі в садочку. Більшість діток у посьолку так і проводять свій час — граються біля власних будинків, у своїх затишних двориках під наглядом батьків. До того ж, Оля часто гостює у своєї іншої бабусі в місті, тому ви просто розминулися. Але тепер, коли ви ходите до школи, ви бачитиметесь значно частіше!
Ці слова заспокоїли Емелі. Вона уявила, як Оля так само сидить зараз у своєму дворику біля третьої прохідної і, можливо,  розмальовує свій перший шкільний зошит кольоровими олівцями.
— Ну що, біжи вже, непосидо, бо Ксеня з хлопцями, мабуть, зачекалися. — лагідно підштовхнула її бабуся.
Емі радісно підстрибнула, підхопила рюкзачок і вибігла за хвіртку.
Емі радісно замахала Ксені, яка якраз виходила з подвір'я. Подружка помітила її здалеку й одразу прискорила крок, щиро посміхаючись. Дівчата, не гаючи ні хвилини, радісно помчали на зустріч із хлопцями. Вони заздалегідь домовилися зібратися біля великого порожнього участка, який заріс високою травою й слугував чудовим орієнтиром для всієї компанії.
Коли вони бігли повз сусідню вуличку, то помітили ще одну компанію дітей — трохи старших, які з надувними матрацами та рушниками весело прямували в бік озера. Навіть наприкінці серпня пообідня спека давала про себе знати, тож бажання зануритися в прохолодну воду було цілком зрозумілим.
Зустрівшись із хлопцями біля порожнього участка, діти влаштували цілі збори й довго вирішували, на який саме майданчик їм іти. Варіантів було кілька, але сонце пекло нещадно.
— Давайте на затінений! — запропонувала Ксеня. — Хоч на ньому й небагато місця для біганини, зате там прохолодно і менша спека.
Усі дружно погодилися.
## Нові знайомства та несподівані гості
На майданчику під густими кронами старих дерев панувала приємна прохолода. Діти весело грали й бігали, наздоганяючи один одного, як раптом на майданчику з'явилася інша компанія. Емелі розгублено кліпнула очима — вона взагалі не знала цих дітей. Проте Ксеня з Микитою, які жили в посьолку вже давно, одразу їх упізнали. Вони радо помахали новоприбулим і гучно запросили їх пограти разом у гру під назвою **«Пробки»**.
Емі зацікавлено притихла. Вона раніше ніколи не грала в таку гру й навіть не чула про неї, тому уважно спостерігала за кожним рухом друзів.
Діти швиดยенько поділилися на дві великі, рівні команди. Один із хлопців підбіг до дерев'яного дитячого будиночка, що стояв у кутку майданчика, зазирнув під крильце і дістав звідти ретельно сховані скарби — дев'ять різнокольорових пластикових кришечок-пробок.
## Правила гри «Пробки»
На сухій землі посеред майданчика діти акуратно намалювали великий квадрат і чітко поділили його на **9 маленьких віконичок**. У самісінькому центрі, на середній клітинці, вони збудували рівну пірамідку з усіх дев'яти кришечок.
Суть гри виявилася неймовірно азартною:
* **Початок:** Учасники обох команд кидають м'яч по черзі (спочатку гравець першої команди, потім другої), намагаючись поцілити в пірамідку з кришечок у центрі квадрата.
* **Якщо команда влучає і розбиває пірамідку:**
  * Гравці цієї команди хапають м'яч і намагаються «вибити» (поцілити м'ячем) усіх учасників суперників.
  * Протилежна команда в цей час має діяти блискавично: поки їх не вибили до останнього учасника, вони повинні встигнути зібрати розсипані кришечки й розставити їх по одній у кожне з 9 віконичок квадрата.
> **Головна інтрига:** Гра вимагала не лише влучності та швидкості, а й неабиякої командної стратегії!
> 
— Ну що, Емі, готова? Головне — тримайся ближче до мене й не панікуй, коли м'яч летітиме! — весело вигукнув Микита, займаючи позицію.
Емелі відчула, як усередині прокидається приємний азарт. Її ментальне кафе знову ожило: офіціанти подумки одягли спортивну форму, а на уявній терасі спалахнули яскраві прапорці підтримки. Дівчинка міцно стиснула кулачки, готова до своєї першої дворової битви в «Пробки».
Першим м’яч кидав Микита. Він сильно розмахнувся, але занадто перехвилювався — м’яч із шумом пролетів повз пірамідку, навіть не зачепивши жодної кришечки. Команда суперників полегшено зітхнула.
Другим до позначки підійшов Олег з іншої команди. Він довго цілився, примруживши одне око, але м’яч зрадницько ковзнув по землі в бік, так і не зачепивши пластикову вежу. На майданчику наростала напруга.
Третьою кидати черга дійшла до Емелі. Дівчинка взяла до рук важкий гумовий м’яч і на мить завмерла. У цей момент усередині неї стало дивовижно тихо. Її ментальне кафе миттєво зосередилося разом із нею: офіціанти затамували подих, шторм улігся, а вся просторова концентрація звузилася до однієї-єдиної точки — самісінького центру намальованого квадрата. Емі зробила глибокий вдих і впевнено кинула м’яч уперед.
*Бабах!*
М’яч влучно полетів саме в центр! Кольорова пірамідка з гуркотом розлетілася в різні боки, а кришечки весело покотилися по пильній землі майданчика.
— Урааа! Емі, ти супер! — радісно крикнули діти з її команди.
Але святкувати не було коли, адже гра миттєво закрутилася в шаленому темпі. За правилами, команда Емелі мала ховатися або збирати пробки, поки суперники ловили м’яч. Усі з криками кинулися врозтіч. Спритний Микита зорієнтувався найшвидше — він одразу підскочив до квадрата і за секунду почав блискавично розставляти перші знайдені пробки по віконичках. Інші діти з криками ховалися за стовбурами дерев та дерев’яним будиночком.
І лише Емелі, яка ще ніколи не грала в цю гру, на мить розгубилася. Захоплена своїм першим успішним кидком, вона просто стояла на місці посеред майданчика, спостерігаючи за загальним хаосом.
Ця затримка стала вирішальною. Олег із протилежної команди вже запіймав м’яч, що відскочив від пірамідки. Він блискавично оцінив ситуацію: Микита, який збирав пробки, був занадто далеко й швидко втік у безпечну зону, щойно помітив небезпеку. А от Емі стояла як на долоні.
Олег замахнувся і влучним кидком поцілив м’ячем дівчинці в плече.
— Емі, вибула! — голосно оголосив хтось із хлопців.
Емелі кумедно кліпнула очима, нарешті повернувшись до реальності. Першою вибула саме вона! Проте прикро не було — у її ментальному кафе офіціанти вже весело аплодували її першому влучному магічному кидку, а гра тільки-но починалася.
Емі відійшла на лаву для вибулих гравців і, затамувавши подих, стала спостерігати за запеклою грою. На майданчику розгорнулася справжня стратегічна битва!
Андрій, Ксеня, Микита та Оксана (яку діти лагідно кликали Оксанкою) діяли як злагоджена команда. Вони розуміли, що Ігор, який тепер тримав м’яч, і його команда налаштовані рішуче й чекають на будь-яку помилку. Щоб урятувати становище і дати можливість комусь непомітно підібратися до квадрата, хлопці та дівчата почали справжнє шоу.
— Ігоре, а сюди ти не влучиш! — весело крикнув Микита, вистрибуючи з-за великого дерева з одного боку майданчика.
— Ні, я тут! Кидай у мене! — підхопив Андрій, розмахуючи руками з протилежного боку, біля дерев'яного будиночка.
Ксеня з Оксанкою тим часом синхронно перебігали від одного куща до іншого, створюючи багато галасу й відволікаючи увагу суперників. Вони навмисно крутилися перед самими носами супротивників, робили обманні маневри й усіма силами намагалися виманити Ігора та його команду якомога далі від заповітного квадрата на землі.
План працював ідеально: Ігор розгублено крутив головою з м'ячем у руках, не знаючи, в кого цілитися, а його команда почала зміщуватися вглиб майданчика, залишаючи центр без нагляду. Усе вирішували лічені секунди!
Цього разу Емі вже не була тією розгубленою дівчинкою, яка застигла посеред майданчика. Щойно важкий гумовий м’яч після влучного кидка Микити розбив кольорову пірамідку, Емелі зреагувала блискавично. У її ментальному кафе офіціанти миттєво підтягнули спортивні шнурки й увімкнули режим максимальної концентрації.
— Емі, ліворуч! Сюди закотилася синя! — щосили крикнула Ксеня, втікаючи від супротивників, які вже підбирали м'яч.
Дівчинка не гаяла ні секунди. Наче маленька блискавка, вона кинулася в густу траву під кронами дерев, де яскраво виблискувала синя пластикова кришечка. Паніка супротивників, тупіт дитячих ніг і крики навколо більше не лякали її. Навпаки, цей вуличний азарт розпалював усередині приємне тепло.
Емі спритно підхопила синю пробку, затиснула її в долоньці й краєм ока помітила, що Олег із ворожої команди вже замахнувся м’ячем у її бік. Серце тьохнуло, але просторова магія всередині, яка за цей день уже звикла до різких емоцій, спрацювала як ідеальний внутрішній компас. Емелі різко присіла, і м’яч із шумом пролетів усього в кількох сантиметрах над її головою, навіть не зачепивши волосся!
— Мімо! — переможно гукнув Андрій.
Поки Олег біг за м’ячем, що покотився в кущі, Емі зробила стрімкий ривок до намальованого на землі квадрата. Микита вже встиг поставити туди три пробки, Оксанка — дві. Емі підлетіла, акуратно, але чітко поставила свою синю кришечку в одне з вільних віконичок і одразу ж відстрибнула вбік, ховаючись за надійний стовбур старого дуба.
## Фінальний штурм
На майданчику закипіли справжні пристрасті. У грі з команди Микити залишалися тільки сам Микита, Ксеня та Емі — решту вже встигли «вибити» спритні супротивники. На кону стояла остання, дев'ята пробка, яка зрадницько закотилася під саме крильце дерев'яного будиночка.
Ігор із м'ячем у руках буквально заблокував підхід до квадрата. Він хитро посміхався, переводячи погляд із Микити на Ксеню. Вони опинилися в пастці.
І тут Емі наважилася на відчайдушний крок. Вона згадала, як уранці крісло слухалося її сильного бажання, і хоч зараз вона не збиралася чаклувати (адже це була чесна гра!), її ментальна впевненість творила дива.
— Микито, лови руду! — раптово вигукнула Ксеня, відволікаючи увагу.
Ігор повівся на маневр і різко розвернувся в бік Ксені, замахнувшись для кидка. Саме цієї секунди Емелі вискочила зі своєї схованки за дубом. Наче маленька сіра мишка, вона проскочила повз Ігора, підхопила з землі ту саму останню кришечку біля будиночка і в один стрибок опинилася біля квадрата.
— Микито, став! — крикнула Емі, кидаючи пробку прямо в руки хлопчику, який був ближче до центру.
Микита піймав кришечку на льоту і з гучним стукотом закрив останнє, дев'яте віконичко.
— Є! Зібрано! — загорлали діти на весь майданчик.
## Перемога та вечірні вогники
Це була абсолютна, чиста перемога їхньої команди! Усі діти — і ті, що грали, і ті, що сиділи на лавці вибулих — збіглися в центр майданчика, обіймаючись, підстрибуючи та весело ляскаючи один одного по долонях. Навіть супротивники не сумували: гра вийшла настільки гарячою та динамічною, що задоволені залишилися абсолютно всі.
У ментальному кафе Емелі в цей час панував справжній карнавал: офіціанти розливали уявний лимонад, запускали в небо блакитні конфетті, а штиль на озері був таким затишним, що здавалося, ніби вся магія всередині дівчинки тихо мурчала від задоволення. Вона змогла. Вона була частиною цієї великої, галасливої і дружньої команди.
Сонце поступово ховалося за верхівки лісу, фарбуючи серпневе небо в неймовірні рожево-золоті кольори. Спека нарешті спала, поступаючись місцем приємній вечірній прохолоді. Діти, втомлені але неймовірно щасливі, акуратно зібрали пробки і сховали їх назад під крильце будиночка — до наступної запеклої битви.
— Ну що, чемпіони, ходімо по домівках? — запропонувала Ксеня, витираючи чоло. — Бо мені здається, що бабуся Феврона вже скоро гукатиме нас вечеряти.
Емі підхопила свій рюкзачок, у якому затишно торохтіли іграшки, і разом із друзями вирушила в бік другої прохідної. Дорогою вони з Микитою та Ксенею ще довго згадували найкращі моменти гри, сміялися й показували в повітрі, як саме Емі ухилилася від летючого м'яча.
Дівчинка йшла по теплій землі посьолка й відчувала, як усередині неї міцніє дивовижне почуття. Останні дні серпня виявилися зовсім не страшними, а сповненими див. Попереду на неї чекала школа, нові уроки з дідусем Михайлом і, звісно, велика магія, яку вона тепер точно не боялася вчитися контролювати.