Розділ 20: Знайомство

Ніч минала повільно, заглядаючи у вікна мансарди м’яким місячним світлом. Емелі крутилася в ліжку, то загортаючись у ковдру, то скидаючи її. У голові вихором крутилися думки. Яким буде цей перший день? Які вони — діти з першого «А»? Чи не здасться вона їм дивною? І головне — чи захоче хтось сісти з нею за одну парту й стати справжнім другом?
У її ментальному кафе теж панувало легке хвилювання: уявні офіціанти метушилися, протираючи й без того чисті столики, а вогники магії всередині чутливо реагували на кожну емоцію, стиха потріскуючи, наче іскри в багатті. Проте Емі пам’ятала, що тепер вона контролює свою силу, а не сила її.
Коли перші промені сонця торкнулися фіранок, дівчинка нарешті підвелася. Сонливості не було — лише солодке, трепетне передчуття. На стільці вже чекала охайно випрасувана форма, а біля дверей стояли ті самі нові туфельки, що вчора так весело виблискували на липовій алеї.
Спустившись на кухню, Емелі застала всю родину в зборі. Бабуся Феврона саме наливала в чашки ароматний чай із липового цвіту, а дідусь Михайло, лукаво посміхаючись у вуса, постукав пальцем по тому самому графіку з кольоровими смужками, що висів на стіні.
— Ну що, першокласнице, — бадьоро мовив дідусь, — рожевий день настав! Сьогодні твоя магія відпочиває у кафе, а ти йдеш підкорювати школу. Готова?
— Готова, — тихо, але рішуче відповіла Емелі, хоча серце в грудях забилося трохи швидше.
Шлях через тінисту алею пролетів непомітно. Цього разу біля воріт із червоної цегли було значно жвавіше, ніж учора. Кілька мам та бабусь теж вели за руки таких само маленьких хлопчиків та дівчаток. Усі вони озиралися довкола з таким же цікавим і трохи наляканим виглядом, як і Емі. Це її заспокоїло: виявилося, хвилювалися абсолютно всі.
Бабуся й дідусь залишилися чекати на подвір'ї, міцно обійнявши онуку на прощання, а Емелі разом із іншими дітьми переступила поріг затишного крила для малечі.
Кабінет першого «А» зустрів їх простором, великими вікнами та легким запахом дерева й нових підручників. Навпроти дошки стояла Мирослава Йосипівна — саме така, як і казав директор: із теплою, неймовірно доброю посмішкою та лагідними очима. Вона вбранням і голосом нагадувала добру фею з казок.
— Заходьте, тримайтеся сміливіше, малята, — привітно звернулася вчителька до дітлахів, які несміливо тулилися біля дверей. — Обирайте собі місця, які вам найбільше подобаються. Сьогодні ми просто знайомимося!
Емелі пройшла трохи вперед, розглядаючи світлі парти. Їй припало до душі місце біля вікна, звідки було видно стару яблуню на подвір'ї. Вона підійшла, акуратно сіла і поклала руки на гладку поверхню столу. Серце знову зрадницьки тьохнуло: «Хоч би хтось сів поруч…»
Не встигла вона про це подумати, як почувся швидкий тупіт дитячих ніжок. До її парти підійшла дівчинка з двома кумедними хвостиками, вплетеними рожевими стрічками, та великими, допитливими карими очима. Вона тримала в руках яскравий пенал із малюнками кошенят.
— Привіт! — дзвінко сказала дівчинка, розглядаючи Емелі з щирою цікавістю. — Тут вільно? Можна я сяду з тобою? А то мені одній сумно, і я нікого тут не знаю. Мене зваtop Оля, а тебе?

— Привіт! — Емелі відчула, як величезний камінь упав із душі, а в ментальному кафе в одну мить запалилися всі святкові гірлянди. — Звісно, сідай! Я Емелі, але можна просто Емі.
Оля радісно плюхнулася на стілець поруч і відразу почала викладати на парту свій яскравий пенал, паралельно шепочучи Емі якісь кумедні історії про те, як вона зранку ледь не забула взути туфлі через хвилювання. Емелі слухала її й посміхалася: усе виявлялося набагато простішим і приємнішим, ніж малювала її уява вночі.
Тим часом клас поступово заповнювався. Мирослава Йосипівна лагідно запрошувала дітей сідати, допомагала знайти свої місця тим, хто розгубився, і невдовзі за партами вже сиділа чимала й галаслива компанія. Емелі зацікавлено озирнулася довкола й нарахувала аж двадцять вісім хлопчиків та дівчаток! Усі такі різні: хтось сміливий і вже встиг з кимось побитися за лінійку, хтось тихенько розглядав малюнки у букварі, а хтось, як і вона сама ще п'ять хвилин тому, несміливо позирав на сусіда.
Коли всі вмостилися, Мирослава Йосипівна підійшла до свого столу, і в класі запала затишна, очікувальна тиша.
— Ну що ж, мої любі першокласники, — лагідно почала вчителька, і її голос подіяв на дітей як заспокійлива мелодія. — Я надзвичайно рада бачити кожного з вас у нашому першому «А». Подивіться, скільки нас сьогодні разом — аж двадцять вісім майбутніх розумників та розумниць! Це справжня велика команда. І для того, щоб ми стали найдружнішим класом у школі, нам потрібно як слід познайомитися.
Вона дістала з шухляди красиву, яскраву іграшку — м'яке пухнасте ведмежатко з великим червоним бантом.
— Зараз ми зіграємо у гру, — посміхнулася Мирослава Йосипівна. — Це ведмедик Михасик. Він дуже любить ходити в гості. Я передам його першому з вас. Той, у кого в руках опиниться Михасик, має голосно й чітко назвати своє ім'я та розповісти про те, що він найбільше любить робити влітку. А потім — передати ведмедика сусідові. Домовилися?
— Так! — дружно загомонів клас.
Мирослава Йосипівна повернулася до першої парти біля вікна, де сиділи Емелі та Оля, і з теплою посмішкою протягнула ведмедика Емі:
— Ну що, Емелі, оскільки ти сидиш на першій парті, давай почнемо з тебе? Познайомиш нас із собою?
Емі відчула, як двадцять сім пар очей миттєво повернулися в її бік. Серце знову зробило маленький перекид, але магія всередині поводилася напрочуд чемно — вона лише легенько зігріла долоні дівчинки, коли та взяла до рук м'якого ведмедика. Емелі глибоко вдихнула, підвелася і подивилася на вчительку та нових однокласників.Емелі міцно притисла до себе м'якого ведмедика, відчуваючи, як перші секунди ніяковості минають. Вона випрямилася і дзвінким, хоч і трішки хвилюючим голосом промовила:
— Привіт усім! Я — Думич Емілія, мені сім років. Найбільше влітку я люблю кататися на велосипеді та плавати!
Мирослава Йосипівна схвально кивнула, а Емі з полегшенням передала ведмедика Михасика своїй сусідці.
Оля вихопила іграшку так спритно, наче тільки цього й чекала. Вона підхопилася з місця, її кумедні хвостики з рожевими стрічками підстрибнули:
— А я Оля! Мені теж сім. І я найбільше люблю літо, тому що можна цілими днями їсти морозиво — полуничне і шоколадне, а ще малювати кольоровою крейдою на асфальті великі замки!
Клас дружно захихотів, а Мирослава Йосипівна лагідно зауважила, що малювання замків — це чудова справа для майбутньої художниці.
Далі ведмедик вирушив у велику подорож класом, і перед Емелі почав відкриватися цілий калейдоскоп нових облич та історій.
* За ними сидів круглолиций хлопчик Денис, який поважно розповів, що влітку гостював у селі й навчився допомагати дідусеві лагодити справжній трактор.
* Дівчинка Катруся з довжелезною косою сором’язливо прошепотіла, що любить збирати лісові ягоди та плести віночки з ромашок.
* Шустрий хлопчина на ім'я Максим гордо заявив, що за червень і липень не пропустив жодного футбольного матчу у своєму дворі й тепер може забити гол навіть із заплющеними очима.
Михасик переходив із рук до рук: хтось будував величезні фортеці з піску на морі, хтось запускав повітряних зміїв, а хтось просто любив довше поспати зранку, що викликало хвилю розуміючих посмішок навіть у вчительки. Двадцять вісім абсолютно різних історій спліталися в один великий, гамірний і дуже теплий гомін першого «А».
Коли ведмедик, обійшовши весь клас, повернувся назад до рук Мирослави Йосипівни, Емелі раптом зловила себе на думці, що страх повністю зник. Ці діти більше не здавалися їй чужими. Усі вони були такими ж першокласниками, які вчора так само хвилювалися перед сном.
— Ну що ж, — підсумувала вчителька, саджаючи ведмедика на почесне місце на своєму столі. — Тепер Михасик знає, яка неймовірна та талановита команда зібралася в цьому кабінеті. А зараз, мої дорогі, я хочу показати вам дещо особливе, що допоможе нам підготуватися до нашого найпершого шкільного свята.
Вона підійшла до великої шафи й дістала звідти стопку красивих, новеньких альбомів. Емелі затамувала подих, а її магія всередині ментального кафе зацікавлено причаїлася, чекаючи, що ж буде далі.