Розділ 20/1: Крок у нове життя: Перша вчителька та шкільні коридори

Емелі міцно притисла до себе м'якого ведмедика, відчуваючи, як перші секунди ніяковості минають. Вона випрямилася і дзвінким, хоч і трішки хвилюючим голосом промовила:
— Привіт усім! Я — Думич Емілія, мені сім років. Найбільше влітку я люблю кататися на велосипеді та плавати!
Мирослава Йосипівна схвально кивнула, а Емі з полегшенням передала ведмедика Михасика своїй сусідці.
Оля вихопила іграшку так спритно, наче тільки цього й чекала. Вона підхопилася з місця, її кумедні хвостики з рожевими стрічками підстрибнули:
— А я Оля! Мені теж сім. І я найбільше люблю літо, тому що можна цілими днями їсти морозиво — полуничне і шоколадне, а ще малювати кольоровою крейдою на асфальті великі замки!
Клас дружно захихотів, а Мирослава Йосипівна лагідно зауважила, що малювання замків — це чудова справа для майбутньої художниці.
Далі ведмедик вирушив у велику подорож класом, і перед Емелі почав відкриватися цілий калейдоскоп нових облич та історій.
* За ними сидів круглолиций хлопчик Денис, який поважно розповів, що влітку гостював у селі й навчився допомагати дідусеві лагодити справжній трактор.
* Дівчинка Катруся з довжелезною косою сором’язливо прошепотіла, що любить збирати лісові ягоди та плести віночки з ромашок.
* Шустрий хлопчина на ім'я Максим гордо заявив, що за червень і липень не пропустив жодного футбольного матчу у своєму дворі й тепер може забити гол навіть із заплющеними очима.
Михасик переходив із рук до рук: хтось будував величезні фортеці з піску на морі, хтось запускав повітряних зміїв, а хтось просто любив довше поспати зранку, що викликало хвилю розуміючих посмішок навіть у вчительки. Двадцять вісім абсолютно різних історій спліталися в один великий, гамірний і дуже теплий гомін першого «А».
Коли ведмедик, обійшовши весь клас, повернувся назад до рук Мирослави Йосипівни, Емелі раптом зловила себе на думці, що страх повністю зник. Ці діти більше не здавалися їй чужими. Усі вони були такими ж першокласниками, які вчора так само хвилювалися перед сном.


По класу прокотився тихий гомін задоволення. Малювати любили абсолютно всі! Мирослава Йосипівна легкими кроками пройшла між рядами, акуратно викладаючи на кожну парту по новенькому, пахучому альбому для малювання та по великій коробці яскравих кольорових олівців.
— Ну що, мої любі, — лагідно промовила вчителька, повернувшись до дошки. — Наше перше завдання буде дуже творчим і зовсім не складним. Нехай кожен із вас заплющить на хвилинку очі, згадає свою найулюбленішу іграшку, яка чекає на вас удома, а потім намалює її в цьому альбомі.
Клас миттєво зашуршав сторінками. Діти з азартом відкривали коробки з олівцями, вибираючи найяскравіші кольори. Оля поруч із Емелі відразу вихопила яскраво-рожевий олівець і з головою поринула в процес, вимальовуючи щось велике й пухнасте — судячи з усього, це мало бути те саме плюшеве кошеня.
Емелі на мить задумалася. Її магія в ментальному кафе затишно згорнулася клубочком, наче котик, і дівчинка посміхнулася. Вона згадала свій новий захищений планшет, який подарували батьки — він став для неї справжнім вікном у світ і символом того, що все буде добре. Але малювати планшет було якось нудно. Тож Емі вирішила намалювати дещо особливе — великого, затишного ведмедика, схожого на Михасика, який сьогодні так допоміг їй подолати страх, але додала йому на малюнку чарівні крила, що злегка світилися синіми іскорками — зовсім як її власна таємна магія.
Вона взяла м'який коричневий олівець і впевнено провела першу лінію на білому аркуші. Навколо панувала дивовижна атмосфера: двадцять вісім маленьких творців сопіли від старанності, хтось легенько гриз кінчик олівця, роздумуючи над деталями, а хтось уже щосили розфарбовував тло.
Мирослава Йосипівна повільно ходила повз парти, лагідно гладила дітей по голівках, хвалила за старанність і допомагала тим, у кого олівець випадково викотився на підлогу.
— Ого, як гарно! — пошепки захопилася Оля, скосивши очі на малюнок Емелі. — А що це за сині вогники навколо ведмедика? Вони наче чарівні!
Емі загадково посміхнулася, відчуваючи, як приємне тепло розливається у грудях:
— Це чарівні крила. Він уміє літати й захищати від усього на світі.
— Клас… — прошепотіла Оля й з подвоєною енергією взялася домальовувати корону своєму кошеняті.
Коли час на малювання добіг кінця, кабінет першого «А» перетворився на справжню художню галерею. Діти з гордістю тримали свої роботи, показуючи їх одне одному. Тут були і машинки, і ляльки-принцеси, і залізниці, і навіть кумедні роботи. Перший крок у шкільне життя виявився неймовірно теплим і кольоровим.

Коли всі натішилися малюнками, Мирослава Йосипівна плеснула в долоні, привертаючи увагу своєї великої команди.
— Ви всі неймовірні художники! — похвалила вона дітлахів. — А зараз у нас буде перша шкільна перерва. Але перед тим, як ви підете відпочивати, я маю показати вам дещо дуже важливе.
Вона вивела весь клас у їхній окремий, світлий коридор. Емелі міцно тримала Олю за руку, відчуваючи себе вже зовсім упевнено. Озираючись навколо, вона згадала слова бабусі Феврони: це крило справді було створене наче спеціально для них.
Мирослава Йосипівна дбайливо підвела дітей до двох дверей наприкінці коридору.
— Дивіться, малята, ось тут ваші власні туалети — окремо для хлопчиків і окремо для дівчаток. Запам'ятайте, де вони знаходяться, щоб ви завжди могли сюди прибігти. А ось цей великий простір посеред коридору — це ваша ігрова зона. Тут під час перерв можна безпечно побігати, погратися в «струмочок» чи просто поспілкуватися, не боячись, що вас випадково зачеплять старшокласники.
Хлопці на чолі з футболістом Максимом відразу ж зацікавлено оцінили масштаби коридору й почали планувати, як будуть ганяти тут вигаданого м'яча.
— А тепер — відпочивайте! — посміхнулася вчителька. — Але не розбігайтеся далеко. На другому уроці на нас чекає справжня пригода — ми вирушимо на велику екскурсію по всій школі!
Ця новина викликала серед двадцяти восьми першокласників справжній вибух захвату. Екскурсія! Це звучить як дослідження таємничого замку. Емелі аж підстрибнула від радості, а її магія всередині ментального кафе затишно замуркотіла: дівчинці неймовірно кортіло побачити той самий великий спортзал, про який казав дідусь, та зазирнути до шкільної їдальні, звідки, як вона пам'ятала з розвідок, так смачно пахло корицею.
Діти з нетерпінням чекали на дзвінок, щосили обговорюючи, які таємниці приховує великий шкільний корпус.