Розділ 18: Данська перевірка та сімейний затишок

Південне сонце вже піднялося до зеніту, щедро заливаючи подвір’я «Ріки» гарячим світлом. На літній терасі панувала звична передсвяткова метушня, яка так вміло маскувала нічні й ранкові таємниці магічного роду. Бабуся Феврона, весело наспівуючи, кришила свіжі огірки та запашну зелень у велику глиняну миску для салату. Дідусь Михайло, засукавши рукави, якраз закінчував накривати стіл під старою яблунею, розставляючи тарілки та викладаючи на дерев'яну дошку щойно нарізаний домашній хліб. Аромат замаринованого м'яса, яке чекало свого часу біля мангала, змішувався із пахощами скошеної трави.
А Емелі, повністю заспокоєна й захищена своїм новим ментальним кафе, з дзвінким сміхом ганяла подвір’ям. Вона впевнено керувала новеньким блискучим велосипедом, який їй подарували напередодні. Її срібні нитки магії тепер слухняно «пили чай» за зачиненими дверима в глибині підсвідомості, тому зовні дівчинка здавалася звичайнісінькою, безтурботною семирічною дитиною, що насолоджується початком літа.
Коли запір на хвіртці клацнув, Аріна першою ступила на територію саду. Вона зупинилася на мить, і на її втомленому обличчі відразу відбилося неймовірне полегшення. Вона побачила доньку — живу, неушкоджену, яка з рум'яними щоками крутила педалі й закладала крутий віраж біля клумби.
Слідом за матір’ю на подвір’я зайшов батько Емелі. Його руки були доверху забиті пакунками: там був і обіцяний захищений планшет від Яніни, і коробки з новими іграшками, і солодощі. А замикала цю процесію Елеонора. Вона йшла виправленою, майже військовою ходою, тримаючи в руках витончену жіночу сумочку, з якої ледь помітно визирали металеві кутики важкого міністерського приладу — портативного датчика магічного фону.
— Мамо! Тату! — дзвінко крикнула Емелі, миттєво кидаючи велосипед прямо на траву.
Вона кулею підлетіла до батьків і з розгону врізалася в їхні обійми. Батько ледь встиг перехопити пакунки однією рукою, щоб іншою міцно притиснути до себе своє маленьке диво. Вони з Аріною, забувши про всі тривоги, правила й підозри, засипали доньку цілунками, гладили її по волоссю та вдихали рідний запах.
Шоу починалося.
Поки батьки обіймали дитину, пильний, гострий як лезо погляд Елеонори вже бродив по Емелі. Вона буквально сканувала очима кожну деталь: як дівчинка рухається, чи не іскряться кінчики її пальців, чи немає навколо неї характерного для просторових магів викривлення повітря. Елеонора непомітно опустила руку в сумочку й натиснула кнопку активації датчика.
Прилад у її сумці тихо, абсолютно нечутно для звичайного вуха, видав коротку вібрацію, запускаючи сканування простору в радіусі десяти метрів. Елеонора завмерла в очікуванні, готуючись побачити червоний спалах на екрані, який би підтвердив її правоту.
Дідусь Михайло, спостерігаючи за цим краєм ока, хитро посміхнувся в вуса. Він зробив широкий крок уперед, виходячи назустріч гостям, і гучно, по-господарськи промовив:
— Ну, гості дорогі, вітаємо в «Ріці»! Досить обіймів на порозі, проходьте до столу, відпочиньте з дороги. М'ясо вже майже готове, а салати — свіжіші не буває!
Елеонора здригнулася від його голосу й нарешті витягла руку з сумочки, кинувши швидкий погляд на екран датчика. Стрілка приладу навіть не ворухнулася. Екран світився рівним, спокійним зеленим кольором, показуючи абсолютний нуль. Жодних коливань. Жодного фонового шуму. Простір навколо Емелі був чистішим, ніж у міській лікарні.
Невже вона помилилася? Елеонора насупилася, її губи стислися в тонку лінію, але вона змушена була підкоритися правилам гостинності й рушити слідом за всіма до великого столу під яблунею, де магічний захист родини тримав свою першу, але таку важливу перемогу.
Аріна та її чоловік сіли поруч, узявши Емелі посередині, ніби намагаючись захистити її своїми тілами від усього світу. Батько лагідно підсував доньці найкращі шматочки, а мати не могла відірвати погляду від її рум'яних щічок, ловлячи кожне слово. Напруга, яка тримала Аріну останні дні, нарешті почала спадати, розчиняючись у теплому повітрі саду.
Тим часом Елеонора сиділа трохи осторонь, майже не торкаючись їжі. Її вишколений, аналітичний розум відмовлявся вірити зеленому екрану датчика. Вона роздумувала, як вона — жінка з її величезним стажем, досвідом і бездоганною інтуїцією — могла так кардинально помилитися. Вона ж чітко пам'ятала ті дивні збої в міській квартирі: лампочки, що блимали в такт емоціям дівчинки, легке тремтіння речей на полицях. Невже це був просто збіг? Чи старість бере своє? Ця думка дратувала її найбільше.
Вона знову окинула всіх присутніх пильним, важким поглядом, намагаючись підловити хоч якусь фальш у поведінці господарів.
Але підловити не було чого. Бабуся Феврона якраз закінчила накривати стіл, поставивши в центр велику миску з ароматною, димною картоплею, і з абсолютно спокійним, лагідним обличчям сіла навпроти. Дідусь Михайло в цей час невимушено поклав кілька товстих полін у мангал, роздмухуючи вугілля. Справжнісінький сімейний ідилічний вихідний. Жодного зайвого поруху, жодного змовницького погляду.
Коли всі приступили до їжі, за столом запанувала жива, невимушена атмосфера. Емелі, абсолютно не помічаючи внутрішньої бурі своєї міської бабусі, весело та захоплено розповідала батькам про свої пригоди:
— А тато, уявляєш, я спочатку три рази впала в траву! Але дідусь сказав, що головне — міцно тримати кермо і дивитися вперед, а не під колеса. І тепер я вмію сама! І озеро тут таке чисте-чисте, як велике дзеркало, туди прилітають дикі качки. І літо тут таке тепле, зовсім не таке, як у місті між будинками!
Поки дівчинка щебетала, у її внутрішньому світі, за міцно зачиненими дверима ментального кафе, панував ідеальний порядок. Її магія, наче слухняні відвідувачі, тихо сиділа за столами, заворожено слухаючи розповіді своєї маленької господарки й не видаючи себе жодним звуком.
Елеонора примружила очі. Вона помітила, що коли Емелі згадувала про озеро, її очі на мить спалахнули особливим, глибоким світлом. Жінка повільно потягнулася до своєї сумочки, вирішивши зробити останню, найризикованішу спробу — збільшити чутливість датчика до максимуму, прямо під час обіду.
Син Елеонори — батько Емелі — помітив цей крадькома зроблений рух. Його обличчя вмить потемніло від гніву. Налаштування на максимум означали, що прилад почне фіксувати навіть природний магічний фон людини, який є у кожного з їхнього роду, незалежно від того, активована сила чи ні. Це було пряме звинувачення і вияв тотальної недовіри.
— Мамо, досить! — різко, хоч і намагаючись говорити тихо, обірвав її син, перехопивши її руку поглядом. У його голосі прокинулися сталеві нотки. — Ти ж чудово розумієш, що Емелі — донька чаклунів. У її жилах тече наша кров. Якщо ти викрутиш датчик на такі налаштування, він, звісно ж, спрацює! Він зреагує на її природну ауру, як і на мою чи твою!
Аріна за столом помітно здригнулася й притисла Емелі до себе ще міцніше. Батько дівчинки важко зітхнув, дивлячись на матір із глибоким розчаруванням:
— Ти накрутила мене, накрутила Аріну, змусила нас панікувати. Досить. Якщо ти не хочеш просто відпочивати з родиною — їдь додому. Нам усім потрібен спокій.
Ці слова зачепили гордість Елеонори. Вона миттєво випрямила спину, її обличчя перетворилося на холодну маску, але руку від сумочки вона прибрала. Усередині неї все кипіло від образи та обурення, проте влаштовувати гучний скандал при сватах вона не стала. На подвір'ї знову запала тиша, яку намагався згладити дідусь Михайло, переводячи розмову на шашлик.
Елеонора демонстративно заспокоїлась, проте образа виявилася сильнішою за неї. Уже за пів години, так і не доторкнувшись до частувань, вона холодно попрощалася, викликала таксі й поїхала назад до міста.
Щойно чорна машина зникла за поворотом, повітря в «Ріці» наче стало легшим. Важкий, гнітучий контроль відступив, і родина нарешті змогла видихнути.
— Ну що, на озеро? — весело вигукнув дідусь Михайло, руйнуючи залишки напруги.
— На озеро! — підхопила Емелі, зриваючись із місця.
Решта дня пролетіла як у казці. Елі разом із мамою та татом пішли до великого, дзеркального озера, що виблискувало під лагідним серпневим сонцем. Батьки, скинувши з себе вантаж міських тривог і страхів, дуріли як діти: вони босоніж бігали по шовковистій траві, грали з Емелі в м'яч, який раз у раз летів у воду під загальний регіт, і багато плавали в теплій, чистій воді.
Мама Аріна, плаваючи поруч із донькою, дивилася на її щасливі очі й остаточно зрозуміла — тут, на природі, під захистом старого дому, Емелі нічого не загрожує. А в глибині підсвідомості дівчинки, у її затишному ментальному кафе, магічні іскри тихо «відпочивала» і раділи разом зі своєю маленькою господаркою, надійно сховані від усього світу.