Розділ 17: Кафе магії

Сонце вже почало схилятися до обрію, розливаючи по небу теплі золотаво-рожеві барви, коли стара дідусева машина м'яко покотилася дорогою назад. Затиснутий між бетоном міський простір залишався далеко позаду, а повітря ставало все чистішим, сповненим ароматів нагрітої за день трави та близької річки.
Втомлена, але неймовірно щаслива Емелі сиділа на задньому сидінні, обіймаючи свій новий шкільний рюкзак. Поруч акуратними стосами лежали пакунки від Яніни. У салоні панувала затишна, спокійна тиша, яку порушувало лише тихе мурчання мотора. Нарешті дівчинка не витримала, подалася трохи вперед і запитала:
— Бабусю, дідусю... А яка вона — моя нова школа? Там дуже страшно?
Бабуся Феврона повернулася на сидінні, і її обличчя осяяла лагідна посмішка. Вона взяла Емелі за руку, заспокійливо погладжуючи її маленькі пальчики.
— Ну що ти, пташко, — лагідно відповіла вона. — Наша школа зовсім не страшна. Вона дуже затишна і добротна. Будівля має два поверхи, вона простора, світла й побудована з міцної червоної цегли. Там є великий спортзал, де ви будете бігати й гратися, світла їдальня, з якої завжди пахне свіжими булочками з корицею, та ошатний актовий зал для свят.
Бабуся на хвильку замислилася, згадуючи деталі, і продовжила:
— А найголовніше — для таких маленьких, як ти, там особливі умови. Перші класи повністю відокремлені від старших учнів, щоб вам ніхто не заважав. Молодша школа з'єднана з великим корпусом довгим світлим коридором. У вашому крилі всього чотири класи, свій окремий невеликий коридор, де можна гратися на перервах, і два власні туалети. Там усе облаштовано саме для малечі. І до всього цього — вона зовсім близенько! Всього якихось вісім хвилин пішки від нашого будинку, через затінену липову алею.
Дідусь Михайло поглянув на внучку через дзеркало заднього виду й весело підморгнув, суворо насупивши для виду брови:
— Так-так, онуко. Тож довго відпочивати ми тобі не дамо. Уже в понеділок зранку заведемо тебе туди й запишемо. Директор там — мій давній приятель, тож приймуть тебе як рідну.
За цими розмовами та розпитуваннями дорога до «Ріки» пролетіла як одна мить. Коли машина врешті повернула в рідне село і зупинилася біля знайомого паркану, Емелі знову відчула те саме дивовижне бриніння в повітрі. Стара яблуня наче вітала її, тихо шелестячи листям у вечірніх сутінках. Тепер це був її дім. Справжній.
Дідусь Михайло, крекчучи, але з незмінною посмішкою, за кілька ходок переніс усі численні пакунки та стару валізу на другий поверх — у затишну кімнату Емелі.
— Ну, господарюй, першокласнице, — тепло мовив він, куйовдячи її волосся, і пішов поратися по господарству.
Емелі залишилася в кімнаті сама й заворожено озирнулася. Сонце прощальними променями заглядало у вікно, забарвлюючи дерев'яні стіни в бурштиновий колір. Дівчинка взялася розбирати речі. Вона акуратно діставала з пакунків ніжно-зелену сукню, яскраві худі, розставляла на поличці нові зошити, що переливалися на сонці, та розкладала живі акварельні фарби. Кожна річ тут, на відміну від міської квартири Елеонори, здавалася наповненою теплом і дихала свободою.
А знизу, з кухні, вже доносилися неймовірні звуки та аромати. Чути було, як стукає посуд, шкварчить на пательні вечеря та весело наспівує якусь давню пісню бабуся Феврона, клопочучись біля плити. На душі в Емелі було так тихо і спокійно, як ніколи раніше. Попереду на неї чекав цілий рік магії, любові та великих пригод.
Вечеря пройшла в неймовірному теплі. Бабусині вареники з вишнями здавалися найсмачнішими у світі, а дідусеві розповіді про старі дерева в саду змушували Емелі забути про будь-які тривоги. Коли дівчинка нарешті закінчила з вечерею, вона не втрималася — миттю вибігла на ґанок, а звідти — прямісінько в обійми вечірнього саду, де її вже чекала яблуня.
Тим часом у будинку запала тиша, яку раптово перервав знайомий звук. На екрані дідусевого телефона знову засвітилося ім’я: «Аріна».
Дідусь Михайло глянув на Феврону, та кивнула, забираючи тарілки. Вони розуміли, що ця розмова буде непростою. Дідусь натиснув кнопку виклику.
— Тату, вибач, що знову турбую, — голос Аріни тремтів, і в ньому, крізь звичну втому, виразно пробивалася глибока, майже болюча тривога. — Ми тут... ми довго радилися з чоловіком. Повітря навколо нас ніби завмерло від усіх цих недавніх розмов, і я... я вирішила. Я куплю Емелі власний планшет. Мені важливо бачити її, чути, знати, що з нею все гаразд. Вона зможе дзвонити нам по відеозв'язку будь-коли. Коли поїдете в місто за документами чи ще за чимсь, будь ласка, заїдьте до Яніни. Вона вже підготувала для Емі спеціальний захищений планшет, він у неї в магазині.
Дідусь хотів щось сказати, але Феврона, відчувши материнський страх на іншому кінці дроту, м’яко поклала руку на плече чоловіка і взяла слухавку.
— Добре, доню, — спокійно та впевнено відповіла бабуся. — Обов’язково заїдемо. Але, Аріно, вгамуй своє серце. Емелі щаслива. Вона зараз у саду — ніби світиться вся, ти б її бачила. Тут для маленької дівчинки справжній рай, стільки місця для ігор, стільки свободи... Приїжджайте завтра до нас. Михайло замаринує найкраще м'ясо, посмажимо шашлики, посидимо під яблунею. Побачишся з донькою, поговориш, переконаєшся, що вона в безпеці.
На мить у трубці повисла тиша. Аріна важко зітхнула, і цей звук був сповнений внутрішньої боротьби.
— Ми приїдемо, мамо. Обов’язково приїдемо. Чоловік дуже хвилюється, та й... — Аріна зробила паузу, добираючи слова. — Елеонора знову дзвонила. Вона напосідає, постійно повторює, що Емелі «якась дивна». Каже, що бачила дивні збої в техніці, коли Емі поруч, і що в дівчинці «щось змінилося». Вона не дає нам спокою.
Феврона перезирнулася з дідусем. Вони обоє знали, що «дивність», про яку говорить Елеонора — це прояв справжньої природи Емелі, яку та нарешті почала приймати.
— Нехай говорить, — твердо сказала Феврона. — Завтра ввечері, коли побачиш її на власні очі, всі твої сумніви зникнуть. Чекаємо вас.
— Дякую, мамо. Надобраніч, — ледь чутно відповіла Аріна.
Коли зв'язок обірвався, у кухні стало зовсім тихо. Дідусь Михайло зітхнув, дивлячись у темне вікно, за яким у гущавині саду ледь помітно мерехтіло світло — там, де гралася Емелі. Він знав: завтрашній день буде важливим. Здається, таємниця Емелі поступово ставала надто яскравою, щоб її можна було приховати за звичайними відмовками.