Розділ 15: Підготовка

Емі буквально вилетіла на терасу, заледве торкаючись ногами дерев’яних сходинок. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його стукіт відлунював у кожній живій клітині старого саду. Вона бігла повз кущі малини, повз важкі бутони півоній, які ось-ось мали розпуститися, і кожна травинка під її босими ногами ніби радісно вигиналася назустріч.
Вона зупинилася біля тієї самої старої яблуні. Дерево й справді тихо бриніло — це не був звук, який можна почути вухами, скоріше ледь помітна вібрація в повітрі, схожа на золотий пил. Емі притислася лобом до шорсткої кори, заплющила очі й нарешті дозволила своїм емоціям вибухнути. Але цього разу це був не вибух страху, який зазвичай блокував її магію, а чиста, концентрована радість. Просторова магія роду, про яку говорив дідусь, відгукнулася миттєво: повітря навколо альтанки на секунду згустилося, а листя на яблуні затріпотіло, хоча вітру не було взагалі. Вона залишається! Вона в безпеці.
Година пролетіла як одна мить. Коли Емі, з розчервонілими щоками та вже спокійним, глибоким поглядом, повернулася до хати, дідусь із бабусею вже стояли в коридорі. Дідусь перевіряв ключі від машини, а бабуся Феврона поправляла хустку перед дзеркалом.
— Ну що, заспокоїлася, пташко? — лагідно спитала Феврона. — Збирайся. Нам пора в місто. Потрібно забрати твою медичну картку, речі, документи з міського садка і подати заяву в нашу, місцеву школу.
— Поїдемо всі разом, — додав дідусь, суворо насупивши брови, хоча в куточках очей ховалися добрі зморшки. — Треба розставити всі крапки над «і».
**Поїздка вдім**
Дорога до міста здавалася Емі якоюсь чужою. Що ближче вони під’їжджали до висоток, то важчим ставало повітря, затиснуте в асфальт і бетон.
Коли ключ повернувся в замку міської квартири, дівчинка мимоволі стиснула кулачки. У коридорі пахло чистотою, але якоюсь стерильною, штучною — лавандовим освіжувачем і ліками. Назустріч їм вийшла бабуся Елеонора. Вона була, як завжди, бездоганно зачесана, у строгому домашньому костюмі, а на її зап’ясті тихо цокав фітнес-браслет, що вимірював кроки та пульс.
Елеонора зупинилася, окинувши гостей холодним поглядом. Але найбільше її увагу привернула Емі. Дівчинка більше не стискалася в клубочок, її плечі були розправлені, а в очах світилося те, чого Елеонора терпіти не могла, — неконтрольована, вільна енергія.
— Чого ти така щаслива? — примруживши очі, дивно спитала Елеонора. В її голосі прозвучала підозра. Вона звикла бачити внучку слухняною, тихою і трохи наляканою, а зараз від Емі йшов такий сильний внутрішній імпульс, що датчик на руці Елеонори раптом пискнув, показуючи збій частоти. — Ти мала б сумувати за домом. Одяг брудний, волосся розпатлане... Чому ти світишся, як мідний п’ятак?
Емі нічого не відповіла. Вона знала: будь-яке зайве слово викликає лавину зауважень.
— Я піду зберу речі, — тихо, але впевнено сказала дівчинка і, обійшовши Елеонору, бігом направилася в свою кімнату під дахом.
Кімната зустріла її тишею. Тут усе було правильним, білим і занадто порожнім. Емі витягла з-під ліжка стару валізу. Речей у неї насправді було небагато. Перебираючи свій одяг, вона помітила, що майже з усього виросла — рукави кофт були закороткі, штани ледь сягали кісточок. Мама останні пів року постійно зникала на роботі й лише обіцяла: *«Ось отримаю премію, Емі, і ми підемо по нові речі, виберемо все, що захочеш...»* Але робота забирала маму повністю, і руки до покупок так і не доходили.
Емі акуратно складала сукні, які вже тиснули в плечах, як раптом почула з низу. Голос Елеонори
— І що це за збори серед літа? — холодно запитала вона, дивлячись на Феврону— Февроно, Михайле, ви що, надумали забалувати дитину в селі до самої осені? У неї графік, підготовка до школи, тестування у гімназію!
З коридору почулися важкі кроки дідуся. Він став за спиною Елеонори, і його постать здавалася куди масивнішою за її сухий силует.
— Не до осені, Елеоноро, — спокійно, але так, що заперечити було неможливо, сказав дідусь. — Емі залишається в «Ріці» на весь рік. Ми забираємо документи. Вона йде в нашу школу.
Елеонора різко повернулася до нього, і її обличчя витягнулося від обурення:
— Що?! В це ваше забите село?! Ви з глузду з’їхали?! А як же контроль? Як же її... стан?!
Емі затамувала подих у своїй кімнаті, міцно стиснувши в руках стару трикотажну кофту. Починалася головна битва за її майбутнє.

Дідусь спокійно, не поспішаючи, забрав зі столу медичну картку та папку з документами, які Елеонора так неохоче випустила з рук. У цей момент тишу кімнати розітнув гучний і мелодійний дзвінок дідусевого мобільного. На екрані висвітилося: «Аріна».
Дідусь натиснув на зелену кнопку і ввімкнув гучний зв'язок, щоб Феврона теж чула.
— Привіт, тату! — пролунав із динаміка втомлений, але такий рідний голос мами Емі. — Я якраз мала коротку перерву між лекціями й подумала про Емі. Їй потрібно купити ще деякі речі до школи та на літо. Пам'ятаєш Яніну, мою подругу? Зайдіть, будь ласка, до її магазину на центральній вулиці. Вона вже підготувала для Елі речі, шкільну форму та все необхідне на перший час, я з нею зранку зідзвонилася.
Елеонора, яка стояла поруч, затамувавши подих від люті, не витримала й буквально втрутилась в розмову, нахилившись ближче до телефона:
— Невістко! Ти впевнена в своєму рішенні?! — майже вигукнула вона. — Адже міська гімназія в рази краща за вашу сільську школу! Чого вона там навчиться серед курей та городів?!
В Емелі, яка стояла біля валізи, від цих слів аж завмерло серце. Вона міцно заплющила очі й затисла кулачки, благаючи подумки: *«Мамо, будь ласка, не відступай...»*
Але мати спокійно, з дивовижною твердістю в голосі, відповіла:
— Мамо Елеоноро, ми ж уже все вирішили вчора на сімейній раді. Чи, можливо, ви передумали і відсьогодні самі звільнятиметеся з роботи о першій годині дня, залишите свої перевірки й повністю займатиметеся з онукою, водитимете її на гуртки й купуватимете речі?
Після цих слів у кімнаті запала важка, дзвінка тиша. Було чути лише, як цокає настінний годинник і тихо пищить фітнес-браслет Елеонори, фіксуючи її стрибок тиску.
Елеонора ковтнула повітря і відповіла різко, наче відрубала:
— Ніколи! Мені немає коли бавитися в ці дурниці, у мене кар'єра й серйозна державна робота!
— От і чудово. Тоді питання закрите, — м'яко підсумувала Аріна. — Тату, цілую вас. Емі, сонечко, слухайся дідуся й бабусю!
Дідусь тепло посміхнувся в екран, закінчив розмову і сховав телефон у кишеню піджака. Тоді він повернувся до кімнати під дахом і голосно покликав дівчинку:
— Емелі, пташко, бери валізу! Нам час.
Він підійшов, легко підхопив сумку внучки, а бабуся Феврона лагідно обійняла дівчинку за плечі, захищаючи від колючого погляду Елеонори. Проходячи повз господарку квартири, дідусь Михайло кивнув їй на прощання:
— Побачимось, Елеонора. Не тримай зла, в нас ще дійсно багато справ.
Коли важкі дубові двері нарешті зачинилися,  всі троє, опинившись на вулиці, одночасно глибоко й полегшено видихнули. Наче скинули з плечей важкий камінь. Попереду на них чекав магазин Яніни, нові сукні й цілий рік омріяної свободи в «Ріці».