Розділ 14: Дивовижна Новина

 Розмова про майбутнє
Того вечора телефон у вітальні «Ріки» не змовкав довго. Мама Емелі говорила схвильовано, в її голосі відчувалася втома, але водночас і надія. Вона щойно отримала пропозицію, про яку мріяла роками, але ціна цієї посади була високою — повна зайнятість з ранку до пізнього вечора.
— Мамо, тату, — голос Аріни в слухавці здригнувся, коли вона почула, що Емелі може залишитися в них до кінця літа. — Ви не уявляєте, як це мене рятує. Але я хочу попросити про більше...
Вона зробила паузу, збираючись із думками.
— Елеонора каже, що не зможе допомагати. У неї перевірки, наради, вона працює допізно і каже, що це «надто складно». Вона навіть пропонувала залишити Емі ще на рік у садочку, бо її просто нікому забирати зі школи о першій чи другій годині дня.
Дідусь нахмурився, почувши про «ще один рік у садочку», але мама продовжувала:
— Я не хочу цього для неї. Перший клас — це основа. Читання, письмо, математика... Якщо вона пропустить цей старт, їй буде важко все життя. Прошу вас, чи не змогли б ви поглядіти онуку не лише до серпня, а й протягом її першого навчального року? Тут, у селі, школа спокійніша, і ви будете поруч. Я знаю, що це велике прохання, але я хочу, щоб вона впевнено навчилася читати й писати в любові, а не в стресі міських заторів і порожньої квартири.
### Рішення «Ріки»
Бабуся Феврона, яка слухала розмову через плече дідуся, рішуче кивнула. Вона вже уявляла, як буде перевіряти прописи Емелі за тим самим столом, де зараз пахне липовим чаєм.
— Не переживай, доню, — м’яко сказав дідусь у слухавку. — Ми з Февроною вже не молоді, але сил на першокласницю вистачить. Навчимо і читати, і рахувати, і — що головне — жити в злагоді зі своєю силою. Це буде найкращий фундамент, який ми можемо їй дати.
Коли розмова закінчилася, у кімнаті панувала тиша, сповнена нового сенсу.
— Ну що ж, — усміхнулася Феврона, — схоже, нашій «альтанці» знадобиться ще одна поличка — для підручників та зошитів у косу лінійку.
 

Ранок почався не з сонячних зайчиків, а з важкого зітхнення. Емелі сиділа на ліжку, розглядаючи вчорашнє фото, і відчувала, як у грудях знову починає ворушитися знайома тривога. Кожен день у «Ріці» був для неї ковтком чистого повітря, але календар невблаганно нагадував: канікули не вічні. Повернення додому означало повернення до суворого контролю бабусі Елеонори, до датчиків, до вічного страху зробити зайвий рух і бути «виправленою».
Коли вона спустилася до сніданку, її личко було хмарнішим за грозову заграву.
— Ого, хтось сьогодні встав не з тієї ноги, — добродушно зауважив дідусь, відкладаючи газету. — Чи, може, львівські каруселі досі крутяться в голові?
— Дідусю, мені скоро їхати... — тихо мовила Емелі, колупаючи ложкою кашу. — Там знову буде нагляд. Бабуся Елеонора не дозволить мені навіть думати про альтанки. Я боюсь, що все, чому я навчилася тут, просто зникне під її поглядом.
Дідусь і бабуся Феврона перезирнулися. В їхніх очах промайнула змовницька іскра, яку Емелі раніше не помічала.
### Несподівана новина
Феврона поставила перед дівчинкою горнятко з какао і сіла поруч, накривши її долоню своєю — сухою та теплою.
— Слухай уважно, пташко. Ми розмовляли з твоєю мамою. Вона зараз на важливому навчанні, піднімає кваліфікацію, і це займе чимало часу.
Емелі підняла очі, ще не сміючи сподіватися.
— Вона просила нас про послугу, — продовжив дідусь, розпливаючись у посмішці. — Оскільки вона буде дуже зайнята, ми... ну, ми вирішили, що тобі краще залишитися тут. Вона дала добро, щоб ми самі записали тебе до місцевої школи на наступний рік. Ти залишаєшся в «Ріці» до двадцять восьмого серпня. А там — побачимо.
### Свобода до кінця літа
Емелі завмерла, намагаючись усвідомити почуте.
* **До 28 серпня?** Це ж ціла вічність! Більше трьох місяців свободи.
* **Місцева школа?** Це означало, що замість стерильних кабінетів Міністерства вона ходитиме на уроки там, де дерева шепочуть історії, а вчителька, можливо, теж знає про існування срібних ниток.
* **Без нагляду Елеонори:** Найголовніше — над нею не буде того тиску, який змушував її магію вибухати від розпачу.
— Справді? — її голос здригнувся від радості. — Я не повернуся в місто завтра?
— Тільки через мій труп, — жартівливо буркнула Феврона, хоча в її очах світилася справжня рішучість захистити внучку. — У нас ще купа роботи. Твій резервуар сам себе не зміцнить, а сад потребує твоєї допомоги.
Емелі підскочила з місця і міцно обійняла дідуся, а потім бабусю. Весь сум зник, наче його змило дощем. Тепер кожен ранок у «Ріці» став ще ціннішим, адже попереду було ціле рік та літо, щоб навчитися бути не просто дівчинкою, яка ховається, а справжньою господаркою своєї долі.
— Ну все, годі обіймів, — засміявся дідусь. — Біжи в сад. Я бачив, як та яблуня зранку знову почала «співати», чекає, поки ти її послухаєш!