Розділ 9: Альтанка

Емелі солодко потягнулася, відчуваючи незвичну легкість у всьому тілі. Вечеря з домашнім сиром та свіжими ягодами, а головне — спокійний вечір на озері, подіяли краще за будь-які заспокійливі зілля. Вона навіть не помітила, як заснула, а її сни вперше за довгий час були позбавлені спалахів вогню чи холодного інею.
Тихий, обережний стукіт у двері змусив її розплющити очі ще до того, як перші промені сонця повністю залили мансарду. На порозі стояв дідусь Афанас. У ранковому напівмороці його постать здавалася ще величнішою, а стара книга в руках — таємничішою.
— Емі, прокидайся, — прошепотів він, прикриваючи за собою двері. — Сьогодні ми зробимо те, чого так боїться Міністерство і про що вони навіть не здогадуються. Ти не просто заспокоїш силу, ти сховаєш її глибоко всередині себе.
Дівчинка миттю сіла на ліжку, остаточно проганяючи залишки сну.
— Як твій дідусь колись допоміг мені, так і я проведу тебе, — продовжив Афанас, сідаючи на підлогу навпроти ліжка і жестом запрошуючи Емелі влаштуватися зручніше. — Закрий очі. Ми не будемо вчити закляття. Ми підемо всередину твоїх почуттів.
Під тихий, розмірений голос дідуся Емелі почала занурюватися у власну свідомість. Спочатку там панував хаос: уривки страхів перед бабусею Елеонорою, тривога за школу, спалахи магії. Але дідусь вів її далі, крізь цей шум, поки вони не знайшли **спокійну місцину**.
У її уяві це був сонячний берег озера — такий самий, як тут, у «Ріці», але абсолютно тихий і нерухомий.
— Бачиш цей берег? — запитав дідусь. — Саме тут ми збудуємо твою **альтанку**.
Емелі зосередилася. Вона уявила невелику, витончену споруду з білого каменю та дерева, що стоїть на самому краю води. Зараз її магія виглядала як яскравий, неслухняний згусток енергії, що пульсував і намагався вирватися назовні.
— А тепер, — голос дідуся став ще тихішим, — повільно перенеси цей згусток у центр альтанки. Уяви, що це резервуар. Стіни цієї споруди — це твій контроль. Там енергія не вибухає, вона не тисне на тебе. Вона просто чекає.
Дівчинка затамувала подих. Вона відчула, як гаряча пульсація в грудях почала переміщатися. Це було схоже на те, як дике кошеня заманюють у теплий дім. Поступово іскра за іскрою, її сила перетікала в уявну альтанку.
Коли останній промінчик сховався за стінами резервуара, Емелі глибоко вдихнула. Відчуття було неймовірним: важкість, що супроводжувала її роками, зникла. Тепер сила не керувала нею — вона була надійно схована.
— Тепер вона реагуватиме лише тоді, коли ти сама її покличеш, — прошепотів дідусь, відкриваючи очі. — Міністерські датчики побачать лише порожнечу, бо твоя магія більше не «фонить». Вона вдома.
Емелі розплющила очі. Сонце вже піднялося вище, і кімната наповнилася золотим світлом. Вона подивилася на свої руки — вони були спокійними. Жодного інею, жодних іскор. Вона нарешті відчула себе справжньою господаркою власної душі.
Бабуся Феврона заклопотано переставляла горнятка на столі, кидаючи тривожні погляди на сходи. Вона не любила, коли сніданок холонув, але сьогодні її бурчання було лише прикриттям для хвилювання. Вона знала, наскільки небезпечним і складним був шлях, яким Афанас вів онуку. Чи вистачить сил у маленької Емі? Чи не вирветься магія з-під контролю?
Проте, коли на сходах почулися впевнені кроки, Феврона завмерла. Дідусь Афанас спускався першим, а за ним, ледь торкаючись поручнів, ішла Емелі. Їхні очі світилися однаковим, тихим і глибоким щастям.
— Вийшло! — коротко кинув дідусь, і в цьому одному слові було стільки гордості, що бабуся миттєво відставила чайник і сплеснула долонями.
— Ну, слава небесам, — видихнула вона, і її обличчя нарешті розпливлося в усмішці. — Сідайте вже, герої, бо млинці скоро стануть твердими, як підметки!
Після сніданку для Емелі почалося зовсім інше життя — життя звичайної шестирічної дівчинки, про яке вона раніше могла тільки мріяти. Магія тепер надійно дрімала в її внутрішній альтанці, дозволяючи Емі зосередитися на земних справах:
* **Велосипед:** Вона годинами крутила педалі на доріжці біля будинку. Спершу коліна були збиті, а лікті заклеєні пластирами, але вже до полудня вона впевнено тримала кермо, відчуваючи вітер у волоссі.
* **Озеро:** Вода більше не здавалася їй способом «скинути» енергію, вона стала просто джерелом радості. Емелі пірнала, здіймаючи хмари бризок, і будувала на березі піщані замки, які не розсипалися від випадкової іскри.
В обідню пору, коли дім наповнився затишним теплом і запахом полуничного компоту, у вітальні різко задзвенів телефон. Бабуся Феврона витерла руки об фартух і підняла слухавку.
— Алло? Так, Аріно, — голос бабусі став спокійним і діловим.
На іншому кінці дроту мама Емелі говорила швидко, з тими самими нотками тривоги, які завжди супроводжували розмови про доньку. Вона хвилювалася: чи не занадто нудно Емелі в «Ріці»? Чи не почала вона сумувати за домом? А головне — чи не трапилося чогось «непередбачуваного»?
— Та що ти, люба, — м’яко перебила її Феврона, спостерігаючи крізь вікно, як рум'яна Емі з апетитом гризе яблуко на терасі. — Дитина нарешті ожила. Їй тут зовсім не набридло. Вона цілий ранок гасає на велосипеді, засмагла, наче те сонечко. Не турбуйся, Аріно, у нас усе під контролем. Навіть краще, ніж ти можеш собі уявити.
Емелі, почувши мамин голос, на мить завмерла, але потім лише міцніше стиснула кермо свого бірюзового велосипеда. Вона знала: її секрет під надійним захистом, а попереду — ще ціле літо свободи.