Глава 16

П'ятниця принесла із собою запах свіжої штукатурки, фарби та пилу. Ремонтна бригада муніципалітету працювала швидко і безкомпромісно: старі труби зрізали, нові заварили, роздутий паркет у коридорі Юнни замінили на свіжі дошки. О п'ятій вечора майстер здав ключі, сухо констатувавши, що водопостачання відновлено і можна повертатися до звичного життя. Але для Юнни поняття «звичного життя» за ці три дні змінилося назавжди. Вона стояла у спальні Бйорна, повільно, майже механічно збираючи речі. За вікном густішали ранні зимові сутінки. Юнна розгладила долонями темно-сіру лляну ковдру на його великому ліжку, намагаючись не думати про те, як сильно їй не хочеться залишати цю кімнату. Вона зайшла до ванної і витягла свою яскраву жовту зубну щітку та рожеву щітку Нори зі спільної склянки. Склянка, в якій залишилися лише темний дерев'яний гребінь та бритва Бйорна, раптом здалася їй нестерпно самотньою. На полиці під дзеркалом вона навмисно "забула" маленьку заколку Нори у формі метелика: несвідомий, майже дитячий якір, кинутий на цій території. Переїзд наверх зайняв лише десять хвилин. Бйорн мовчки заніс їхні важкі рюкзаки. Він переступив поріг її квартири, обвів поглядом чистий, але пахнучий хімікатами і свіжим ремонтом коридор.

— Труби зафіксовані надійно. Протікань більше не буде, — сказав він своїм звичним, спокійним басом, опускаючи рюкзаки на підлогу.

Юнна обхопила себе руками, ховаючи пальці в довгі рукави кардигана.

— Дякую тобі, Бйорне. За все. За притулок. За вечері.

Він повільно кивнув. Його погляд затримався на її обличчі на секунду довше, ніж вимагала звичайна ввічливість, ніби він намагався прочитати щось між рядків її втомленої усмішки. А потім він просто побажав їм спокійної ночі і вийшов, тихо причинивши за собою двері. Клацнув замок. Юнна залишилася у своєму яскравому, еклектичному домі. Вона розібрала речі, розігріла Норі вечерю, вклала доньку спати. Вона сіла на свій улюблений диван у вітальні, підтягнула коліна до підборіддя і прислухалася. Тиша її власної квартири раптом здалася їй мертвою. Вона тиснула на барабанні перетинки. Юнні не вистачало густого запаху бджолиного воску. Не вистачало мірного шурхотіння олівця по паперу вечорами. Не вистачало відчуття важкої, монолітної присутності гіганта в сусідній кімнаті, його рівномірного дихання, яке робило світ безпечним.

Поверхом нижче Бйорн сидів у своїй ідеальній майстерні. Перед ним лежала заготовка для нового стільця, але його інструменти залишалися недоторканими. Вперше за багато років його власна фортеця здалася йому занадто великою. Порожнеча в ній резонувала, як у покинутому соборі. Він дивився на свої руки, які звикли до важкої праці, і розумів, що є речі, які неможливо полагодити викруткою чи зашліфувати наждачним папером. На годиннику у вітальні Юнни пробило дев'яту вечора. У тиші коридору пролунав короткий зумер дверного дзвінка.

Юнна здригнулася. Вона підійшла до дверей і відчинила їх. На порозі стояв Бйорн. Він не мав у руках жодного інструмента. Він не приніс термоса з гарячою водою чи їжі. Він не мав жодної побутової чи сусідської причини бути тут. Він був одягнений у свою темну фланелеву сорочку, його плечі майже торкалися одвірків. Він дивився на неї своїм пронизливим, кристально чистим поглядом. У ньому не було вагань. Бйорн не вмів ходити манівцями і грати в соціальні ігри. Він був чоловіком, який знав ціну часу і прямим лініям. Він зробив глибокий, повільний вдих.

— Юнно, — його низький голос заповнив простір між ними, вібруючи в повітрі. — Сусідська допомога вичерпала себе.

Юнна завмерла, не розуміючи, куди він хилить. Вона ледь прочинила губи, але він не дав їй перебити себе.

— Я не хочу більше чекати, поки у вас зламається шафа, прорве трубу або почнеться шторм, щоб мати легальну причину бути поруч, — продовжив він, дивлячись прямо їй в очі з неймовірною, обеззброюючою чесністю. — Я хочу знати... чи не хочеш ти стати моєю дівчиною і піти зі мною на справжнє побачення?

Повітря в коридорі ніби згустилося. Юнна перестала дихати. Велетень, який роками ховався від світу за стіною з тирси та мовчання, зараз стояв перед нею абсолютно відкритий, пропонуючи їй не просто вечерю, а місце у своєму житті. Він зробив мікроскопічну паузу. Його широкі плечі ледь помітно напружилися.

— Якщо ти скажеш «ні», я не ображусь, — додав він тихіше. У цій фразі крилася така неймовірна, тиха вразливість, що в Юнни защеміло серце. Він залишав їй шлях до відступу. Він поважав її кордони понад усе. — Я залишуся сусідом. Буду лагодити петлі. Але я мав запитати.

Усі страхи Юнни: страх перед минулим, страх знову помилитися, страх впустити чоловіка на свою територію, розчинилися в цю секунду. Вони згоріли в спокійному, сірому світлі його очей. Вона зробила крок за поріг. Відстань між ними скоротилася до мінімуму. Вона підняла голову, дивлячись на його суворе, грубувате обличчя, і відчула, як її губи самі розтягуються в легкій, неймовірно теплій і вільній усмішці.

— Так, — прошепотіла вона. — Так, Бйорне. Я хочу.

Вона простягнула руку і м'яко накрила його велику, шорстку долоню своєю. Бйорн повільно, з видимим полегшенням видихнув, ніби останні кілька хвилин тримав на плечах бетонну плиту. Його пальці миттєво переплелися з її пальцями.Він зробив півкроку вперед, плавно піднімаючи вільну руку. Його великі, теплі пальці лягли на її шию, великий палець обережно торкнувся лінії її щелепи. Він трохи нахилився. Це не був пристрасний, метушливий поцілунок з кінематографічних мелодрам. Це було повільне, глибоке і свідоме скріплення їхнього нового статусу. Коли його губи торкнулися її губ, Юнна заплющила очі, повністю розчиняючись у відчуттях. Вона відчула легку шорсткість його щетини, вдихнула такий рідний і правильний запах сухого дерева та чистої бавовни. Його поцілунок був надійним, заземлюючим і абсолютно спокійним. Він не вимагав, він давав.