Глава 11

Ритм старого будинку це його дихання. Юнна давно вивчила дихання своєї квартири: гудіння старого холодильника, посвист вітру у віконних рамах, ранковий тупіт Нори. Але найважливішою частиною цього ритму останнім часом став низькочастотний, заспокійливий звук із першого поверху. Рівномірне шурхотіння рубанка, тихе постукування дерев'яної киянки, вібрація шліфувальної машинки ці звуки означали, що світ стоїть на своєму місці, а Бйорн працює у своїй майстерні.

Але починаючи з вівторка, акустика будинку змінилася. На першому поверсі запанувала глуха, важка тиша. Спочатку Юнна подумала, що він поїхав за матеріалами. Але світло в його вікнах горіло до глибокої ночі. У середу вранці, спускаючись сходами, вона зіткнулася з ним біля поштових скриньок. Бйорн стояв, спершись плечем на стіну, і читав якийсь лист. Коли він підняв голову, Юнна ледь не зупинилася на півдорозі. Він виглядав так, ніби не спав кілька діб. Його обличчя, зазвичай розслаблене, зараз здавалося висіченим із сірого каменю. Глибокі тіні залягли під очима, плечі були напружено опущені, а замість звичного аромату свіжої тирси від нього віяло чимось різким, холодним і тривожним.

Він коротко привітався своїм низьким голосом, який зараз звучав глухо, наче з-під землі, і швидко повернувся до квартири. Юнна провела весь робочий день, не маючи змоги зосередитися на макетах. Її переслідував цей погляд. У четвер увечері, вклавши Нору спати, Юнна взяла вимитий металевий термос, який Бйорн залишив їм ще під час поїздки до лісопилки, і рішуче спустилася сходами. Вона не знала, що скаже, але розуміла, що не може просто залишатися нагорі.

Двері його квартири були прочинені, пропускаючи на сходову клітку вузьку смужку світла. Юнна зробила крок і завмерла на порозі. Запах вдарив її раніше, ніж вона встигла роздивитися кімнату. Це не був теплий аромат бджолиного воску, лляної олії чи дуба. Це був запах катастрофи. Різкий, їдкий, безжальний запах мокрого попелу, згорілого лаку та обвугленої деревини. Він осідав на язиці гіркотою і змушував серце битися швидше від якогось первісного інстинкту небезпеки.

Вона обережно зайшла до майстерні. Ідеально чистий простір Бйорна перетворився на лазарет для скалічених речей. Посеред кімнати, на масивному верстаку, лежали чорні, покручені вогнем уламки. Придивившись, Юнна зрозуміла, що це залишки старовинного крісла-гойдалки. Дерево потріскалося, вкрилося лускою вугілля, місцями вигоріло майже до основи. Бйорн стояв над верстаком, низько схиливши голову. Він тримав у руках крихітний, схожий на стоматологічний, скребок і ювелірно, міліметр за міліметром, знімав шар мертвого вугілля з уцілілої різьбленої ручки. Його обличчя було вимазане сажею, чорна футболка прилипла до спини від поту, незважаючи на прохолоду в кімнаті. Юнна підійшла ближче. І раптом вона побачила те, чого ніколи не очікувала побачити: його руки ці величезні, незламні руки, які легко піднімали масивні дубові дошки, дрібно тремтіли. Це було тремтіння абсолютного, критичного фізичного та нервового виснаження. Він тиснув на скребок з такою силою, що кісточки пальців побіліли, намагаючись врятувати хоча б мікрон живої деревини під попелом.

— Бйорне, — тихо, але твердо покликала Юнна.

Він не відреагував. Його світ звузився до цієї обгорілої ручки. Скрерх. Скрерх. Звук інструменту по вугіллю був болючим, як пінопласт по склу. Вона підійшла впритул. Юнна не стала просити його зупинитися. Вона простягнула руку і м'яко, але дуже впевнено поклала свої пальці поверх його напруженої кисті. Його рука здригнулася під її дотиком. Він завмер. Важко, хрипко видихнув і нарешті підняв на неї очі. У цих прозорих, сірих очах зараз плескався такий глибокий, застарілий біль, що Юнні на мить перехопило подих. Бйорн повільно розтиснув пальці. Скребок із брязкотом впав на стіл. Він відступив від верстака, підійшов до високого табурета і важко опустився на нього, спираючись ліктями на коліна і ховаючи обличчя в долонях. Він дозволив собі здатися. Вперше. Юнна мовчки стояла поруч. Вона чекала.

— Будинок за містом. Проводка, — його голос пролунав глухо, крізь пальці. Він говорив уривчастими, сухими фразами, без жодної сльози чи театрального надриву. Трагедія для нього була фактом, а не виставою. — Сім'я встигла вийти. Будинок згорів майже дотла. Вони привезли це сьогодні. Просили врятувати хоч щось. Це крісло належало ще прабабусі... в ньому качали трьох їхніх дітей.

Він опустив руки і подивився на обвуглені залишки.

— Вогонь нічого не залишає, Юнно. Він жере все, що має пам'ять.

Вона сіла на сусідній табурет, уважно дивлячись на його профіль. Вона відчувала, що це замовлення — не просто робота. Це був тригер, який витягнув на поверхню щось значно глибше.

— Мій батько був пожежником, — раптом продовжив Бйорн. Він дивився просто перед собою, на закопчену стіну. — Командир зміни. Я все дитинство пахнув димом, бо він приходив додому і обіймав мене ще в боївці. А потім, коли мені було п'ятнадцять, стався вибух на хімічному складі. Він залишився там. Разом із трьома своїми хлопцями.

Юнна відчула, як її серце болісно стиснулося. Вона мовчала, боячись порушити крихку довіру цього моменту.

— Я думав, що маю стати на його місце. Що це мій обов'язок, — Бйорн підняв свої руки, повертаючи їх долонями вгору, під світло робочої лампи.

Юнна опустила погляд на його широкі зап'ястя та долоні. Вона багато разів бачила ці світлі, нерівні шрами, але завжди вважала їх наслідком роботи зі стамесками, пилами та грубим деревом. Тільки тепер, у цьому світлі і в цьому контексті, вона побачила їхню справжню природу. Це були специфічні, стягнуті сліди від серйозних опіків.