Глава 2

Старі дерев'яні сходи тихо, але протяжно рипіли під вагою Бйорна, поки він піднімався на другий поверх. Він жив у цьому будинку вже п'ять років, але рідко піднімався вище свого першого поверху. Його територія закінчувалася там, де починалися двері з латунною табличкою «Лундгрен». Сходова клітка пахла старим деревом, вологим осіннім пилом і ледь відчутно, чиїмись парфумами. Бйорн почувався тут трохи чужим, наче ведмідь, що випадково забрів на чужу галявину. Під пахвою він тримав гігантського плюшевого фламінго, чия довга шия безвільно звисала вздовж його стегна. Бйорн зупинився перед дверима з акуратною табличкою «Берг». Він не став стукати своїми важкими кісточками, щоб не налякати мешканців ще більше, а обережно натиснув на кнопку дзвінка. Замість різкого трезвону пролунав м'який, трохи хрипкий зумер. Тієї ж миті за тонкими дверима зчинився ще більший галас. Почулося гучне шипіння, ніби під крижаний струмінь води кинули розпечену сковорідку, потім швидкий тупіт, і голос Юнни, який намагався звучати суворо, але зривався на паніку:

— Норо! Я ж просила не відчиняти балкон! Боже мій, там сусід... Іди відчини двері, поки я рятую те, що залишилося від сніданку!

Замок клацнув. Двері рвучко відчинилися, ледь не вдарившись об стіну. На порозі стояла Нора. Для своїх одинадцяти років вона була худенькою і дрібною, тому їй довелося високо задерти голову, щоб зустрітися поглядом з Бйорном. Її каштанове волосся було заплетене в неакуратну косу, на гострому підборідді виднілася крихітна подряпина, а на правому коліні, яке визирало з-під короткої джинсової спідниці, красувався яскраво-зелений пластир із динозаврами. Дівчинка дивилася на гіганта перед собою. У її погляді не було страху, лише настороженість і неприхована дитяча цікавість. Вона перевела погляд на фламінго, потім знову на Бйорна.

— Це був науковий експеримент, — випалила вона першою, схрестивши руки на грудях у захисному жестi. — Ми на природознавстві вчили про аеродинаміку птахів. Я хотіла перевірити, чи зможе він планувати завдяки розмаху крил.

Бйорн не усміхнувся. Він дивився на дівчинку зверху вниз з абсолютною, непохитною серйозністю. Його сірі очі залишалися спокійними.

— Експеримент провалився через неправильно підібраний матеріал, — його глибокий голос пролунав у вузькому коридорчику, наче гудіння контрабаса. — Синтетичний плюш має жахливий коефіцієнт аеродинамічного опору. До того ж, у нього зміщений центр ваги через наповнювач у лапах. Для планування потрібна жорстка структура крила.

Нора повільно опустила руки. Її очі злегка розширилися. Вона чекала, що дорослий почне її сварити за викинуту іграшку, або, що ще гірше, сюсюкатиметься з нею. Серйозний аналіз фізичних властивостей плюшевого птаха став для неї несподіванкою.

— Зміщений центр ваги... — задумливо повторила вона. — Логічно. Наступного разу треба буде прив'язати до крил картон.

— Не варто, — коротко відповів Бйорн. — У нас внизу кам'яна плитка на терасі. Картон не врятує.

У цей момент з кухні в коридор вилетіла Юнна. Вона на ходу витирала руки вафельним рушником, її щоки палали від кухонної спеки та стресу.

— Норо, я ж просила... Ох! — Юнна різко загальмувала, ледь не послизнувшись на розкиданому взутті.

Тільки зараз Бйорн опустив очі на підлогу. Класичний шведський передпокій, де заведено залишати вуличне взуття, був схожий на поле бою. Там валялися гумові чоботи Нори, її ж маленькі червоні «конверси» зі стертими носами, і... кросівки Юнни. Бйорн затримав на них погляд на секунду довше, ніж планував. Це були дешеві, сильно зношені білі кросівки, підошва яких вже давно втратила свою форму від постійної біганини. Поруч із його масивними робочими черевиками, з посиленими сталевими носами, вони виглядали майже беззахисно.

— Доброго ранку ще раз, — Юнна спробувала усміхнутися, але вийшло трохи винувато. Вона пахла димом, солодкою ваніллю і чимось квітковим — напевно, дешевим шампунем. — Вибачте за цей хаос. Проходьте... хоча б на крок.

Вона нервово відштовхнула ногою кросівок, звільняючи місце. Бйорн зробив півкроку вперед, переступаючи поріг, але не заходячи глибоко. Він був наче скеля, навколо якої вирувало їхнє хаотичне, галасливе, але таке живе море. Чоловік мовчки простягнув фламінго. Юнна взяла птаха, мимохідь торкнувшись його пальців. Її руки були гарячими і трохи вологими. Бйорн помітив, як близько під очима в неї залягли тонкі, ледь блакитні тіні – сліди хронічного недосипу. На її шиї, у вирізі простої бавовняної футболки, блиснув тонкий срібний ланцюжок. Він губився десь під тканиною, але на ньому не було видно обручки.

— Мені так соромно, — зітхнула вона, притискаючи птаха до грудей. — Ранок пішов шкереберть. Я можу... можу я запропонувати вам кави? На знак вибачення? Або млинець? Один я точно врятувала.

Вона сказала це з ввічливості, і Бйорн це чудово розумів. Юнна боялася здатися невігласкою перед сусідом. Але він також бачив, як вона нервово кидає погляд на настінний годинник, і як Нора за її спиною нишком намагається запхати недоїдене яблуко в переповнений шкільний рюкзак.

— Дякую, але ні, — спокійно відповів Бйорн, роблячи крок назад на сходову клітку. — Моя кава ще гаряча. А вам, здається, треба виходити через дванадцять хвилин, якщо Нора не хоче запізнитися на перший урок.

Юнна завмерла. Вона очікувала стандартних соціальних танців: умовлянь, відмовок, незручних пауз. Натомість вона отримала пряму, спокійну констатацію факту. У його відмові не було ані краплі зневаги чи байдужості. Навпаки, це була тиха, абсолютно ненав'язлива турбота про її час. Він побачив її проблему і просто усунувся, щоб не створювати нових. Для Юнни, яка звикла, що люди або взагалі не помічають її труднощів, або лізуть із непотрібними порадами "як краще організувати свій час", цей простий жест став чимось неймовірно теплим.