Вона спостерігала за дівчиною вже досить давно.
Бачила, як та приходила на допомогу душам, розмовляла з померлими й допомагала їм знайти спокій. Бачила, як поруч із нею постійно хтось перебував. Подруги, знайомі, інші люди…
Амелія рідко залишалася сама.
А це неабияк ускладнювало задумане.
Привидка давно звернула на неї увагу. Живе тіло, незвичайний дар і можливість знову відчути те, чого вона була позбавлена так довго. Амелія мала все, про що незнайомка могла лише мріяти.
Проте забрати бажане виявилося не так просто.
Вона бачила, як дівчина спілкувалася з іншими привидами, як поруч із нею постійно з'являлися люди. Навіть коли Амелія залишалася наодинці з кимось із померлих, неподалік завжди були ті, хто міг помітити щось підозріле.
Особливо багато свідків було того дня, коли пішов Адріель.
Привидка спостерігала за всім здалеку.
Вона бачила, як Амелія прощалася з ним. Бачила її сльози, обійми, розпач. Бачила, як біле світло огорнуло душу хлопця, а потім зникло разом із ним.
І тоді вона вперше подумала, що, можливо, нарешті отримала шанс.
Але того дня навколо Амелії було надто багато людей. Вона не могла ризикувати. Будь-яка необережність могла зруйнувати все.
Тож довелося чекати.
І ось тепер усе змінилося.
Дівчина лежала у своєму ліжку, майже не рухаючись. Її очі були почервонілими від сліз, обличчя виснаженим, а сама вона здавалася настільки вразливою, що привидка мимоволі всміхнулася.
Здавалося, горе забрало в Амелії навіть бажання боротися.
Поруч із нею спав маленький пухнастий охоронець. Незнайомка затримала на ньому погляд, але поки що не стала робити жодних висновків.
Вона знову подивилася на дівчину.
«Бідолашна. Ти так сильно переживаєш через того хлопця, що навіть не помічаєш, наскільки ослабла».
На її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
«Я бачила, як ти допомагала іншим. Як рятувала душі, дарувала їм можливість піти. Цікаво, чи хтось колись подумав про те, що станеться, якщо допомога знадобиться тобі самій?»
Вона замовкла, продовжуючи спостерігати.
«Ти маєш те, чого я позбавлена. Тіло. Життя. Можливість торкатися світу, відчувати тепло, сміятися, плакати… А я змушена залишатися лише тінню».
Її погляд знову повернувся до Амелії.
«Можливо, настав час це змінити».
Привидка не поспішала.
Вона вже одного разу втратила можливість отримати бажане через надто велику кількість свідків. Цього разу вона не збиралася повторювати помилку.
Тепер залишалося лише чекати.
Адже іноді найкраща можливість з'являється тоді, коли людина настільки зайнята власним болем, що перестає помічати небезпеку навколо себе.