Дощ розпочався ще на світанку.
Великі краплі стукали по шибках, стікали прозорими доріжками вниз і зливалися в невеликі струмочки. Небо затягнуло темними хмарами, а холодне світло ранку майже не проникало до кімнати.
Амелія лежала в ліжку, загорнувшись у ковдру.
Вона не спала.
Хоча, якби хтось запитав, скільки часу минуло відтоді, як вона востаннє заплющувала очі, дівчина навряд чи змогла б відповісти.
Після відходу Адріеля все ніби втратило барви.
Вона пам'ятала кожну мить їхнього останнього вечора. Його усмішку, голос, дотик до щоки, останні слова. Пам'ятала, як біле світло огорнуло його постать і як за одну мить людина, яку вона покохала, зникла.
Назавжди.
Амелія заплющила очі, але це не допомогло.
Перед нею знову постав його образ.
«Живи, люба. Будь щаслива».
Вона здригнулася й сильніше притиснула ковдру до обличчя.
— Не можу… — прошепотіла дівчина.
Сльози знову потекли по щоках.
Вона так хотіла почути його голос. Побачити його усмішку. Хоча б на кілька секунд повернутися до того вечора, коли вони ще могли розмовляти одне з одним.
Але цього не станеться.
Адріеля більше не було.
Уранці Емма першою спробувала навідати подругу.
Вона обережно постукала у двері, а коли почула тихе запрошення, зайшла до кімнати.
Амелія навіть не підвела голови.
— Привіт, люба.
— Привіт…
Голос дівчини був хрипким від плачу.
Емма поставила на тумбочку чашку теплого чаю та невелику тарілку зі сніданком.
— Ти хоча б трохи поспала?
Амелія ледь помітно похитала головою.
— Не хочеться.
Емма присіла на край ліжка.
Їй хотілося обійняти подругу, сказати щось заспокійливе, переконати, що з часом біль стане меншим. Але вона розуміла: зараз жодні слова не повернуть Амелії того, кого вона втратила.
— Я залишу тобі чай. Добре?
— Дякую.
Емма обережно торкнулася її плеча й вийшла.
Трохи пізніше зазирнула Лія. Вона теж принесла щось поїсти, спробувала поговорити, але швидко зрозуміла, що Амелія не має сил навіть підтримувати розмову.
Дівчата зустрілися в коридорі.
— Вона зовсім не хоче їсти, — тихо сказала Емма.
— І майже не спала, — додала Лія.
Вони помовчали.
— Може, залишимо її сьогодні саму? — нарешті запропонувала Емма. — Не в сенсі покинемо. Просто дамо їй час. Зараз будь-які слова можуть лише сильніше нагадувати про те, що сталося.
Лія кивнула.
— Думаю, ти маєш рацію. Вона знає, що ми поруч. Якщо захоче побачити нас, ми прийдемо.
Вони домовилися не турбувати Амелію протягом дня, залишивши їй усе необхідне.
Іноді найкраще, що можна зробити для людини, яка переживає втрату, — не вимагати від неї розмов, усмішок чи швидкого повернення до звичного життя.
Дощ не припинявся.
Амелія лежала на боці, дивлячись на вікно. Краплі повільно стікали склом, залишаючи за собою довгі прозорі сліди.
На тумбочці стояв уже холодний чай.
Вона так і не торкнулася сніданку.
Поруч, на ковдрі, спав Світлик.
Маленька пухнаста істота вмостилася біля її живота, підібгавши лапки. Час від часу він тихенько сопів, а його крихітні ріжки ледь помітно рухалися уві сні.
Амелія обережно провела пальцями по його м'якій шерсті.
— Ти хоча б не ставиш запитань, — прошепотіла вона.
Світлик не прокинувся.
Дівчина ледь усміхнулася, але усмішка швидко зникла.
— Знаєш, я думала, що вже навчилася прощатися. Допомагала іншим душам, відпускала тих, хто більше не міг залишатися серед живих. Завжди казала собі, що це правильно. Що вони заслуговують на спокій.
Вона зробила паузу.
— Але чому ніхто не попередив мене, що буде так боляче?
Голос затремтів.
Амелія накрила обличчя долонями.
— Я ж знала, що він піде… Знала! Але все одно не була готова.
Світлик заворушився, розплющив великі очі й підняв голівку.
Він подивився на Амелію, потім тихенько посунувся ближче.
— Вибач, що розбудила тебе, маленький.
Світлик видав сонний звук і знову поклав мордочку біля її руки.
Амелія обережно погладила його між ріжками.
— Добре, спи. Я нікуди не піду.
Вона сама не знала, скільки часу минуло.
Можливо, кілька хвилин. Можливо, година.
Згодом сльози знову змусили її здригнутися. Вона повернулася на бік, притиснула до грудей подушку й заплакала.
Тихо спочатку.
Потім дедалі сильніше.
— Я сумую за тобою, Адріелю…
Ці слова зірвалися з її губ майже нечутно.
— Так сильно сумую…
Світлик підняв голову, але не відходив.
Він не міг повернути їй того, за ким вона плакала. Не міг стерти спогади чи зробити так, щоб їй перестало боліти.
Тому просто залишився поруч.
Маленьке тепле створіння заснуло біля неї знову, поки Амелія продовжувала плакати.
Надворі повільно темніло.
Дощ усе ще стукав по вікнах.
Амелія нарешті трохи заспокоїлася, хоча її очі залишалися почервонілими, а щоки — мокрими від сліз.
Вона лежала нерухомо, дивлячись на стелю.
На тумбочці стояв місячний кулон.
Амелія простягнула руку й обережно стиснула його в долоні.
Їй здавалося, що останні слова Адріеля досі звучать у кімнаті.
Вона пам'ятала його прохання жити далі.
І хотіла виконати його.
Справді хотіла.
Просто сьогодні не могла.
Сьогодні їй потрібно було дозволити собі сумувати. Плакати, згадувати й відчувати весь той біль, який вона так довго намагалася стримувати.
Вона притиснула кулон до грудей і заплющила очі.
Світлик спав поруч.
За вікном ішов дощ.
А Амелія вперше за довгий час дозволила собі не бути сильною.
Просто бути дівчиною, яка втратила того, кого кохала.