Тиша між світами

71 глава.Кохаю тебе

Вечір повільно огортав місто м'яким золотавим світлом. Крізь вікно кімнати пробивалися останні сонячні промені, освітлюючи меблі та невеличкий столик, на якому стояла чашка ще теплого чаю.

Адріель стояв біля вікна й дивився на маму.

Ніколь розмовляла з Амелією. На її обличчі з'явилася усмішка, якої він так давно не бачив. Вона вже не здавалася такою самотньою, як раніше. Поруч були люди, готові підтримати її, допомогти, вислухати й просто побути поряд.

І це було найважливішим.

— Вона сьогодні усміхалася, — тихо промовив Адріель.

Амелія, яка підійшла до нього, простежила за його поглядом.

— Так. І я впевнена, що завтра теж усміхатиметься.

— Ти думаєш, у неї все буде добре?

— Я не можу обіцяти, що їй більше ніколи не буде сумно. Але тепер вона не сама. І ми не дозволимо їй залишитися наодинці зі своїм болем.

Адріель повільно кивнув.

Він так довго боявся залишати маму. Думка про те, що після його зникнення вона знову залишиться самотньою, не давала йому спокою. Саме тому він тримався за цей світ, навіть коли мав би давно його покинути.

Але тепер усе змінилося.

— Дякую тобі, Амеліє.

— Ти вже стільки разів мені дякував.

— І, мабуть, ще стільки ж подякую, перш ніж піти.

Дівчина опустила очі.

Вона розуміла, що він має на увазі, але зовсім не хотіла думати про це зараз.

— Можемо сьогодні трохи побути разом? — запитав Адріель.

— Звичайно.

Він усміхнувся.

— Тоді ходімо. Хочу запам'ятати цей вечір.

Вони довго гуляли знайомими вулицями.

Розмовляли про різні дрібниці, згадували попередні зустрічі, іноді сміялися. Адріель навіть дозволив собі кілька жартів, через які Амелія вкотре хитала головою.

Та згодом дівчина помітила, що він дедалі частіше замовкає.

— Ти сьогодні якийсь незвичний, — зауважила вона.

— Невже?

— Так. Ніби намагаєшся запам'ятати кожну хвилину.

Адріель подивився на неї.

— А хіба це погано?

— Ні. Просто…

Вона не договорила.

— Я знаю, — тихо відповів він. — Мені теж не хочеться про це говорити.

Вони зупинилися біля невеликого скверу.

Адріель повернувся до Амелії.

— Знаєш, я довго думав, що просто звик до тебе. Мені подобалося, коли ти приходила, коли розмовляла зі мною, коли сердилася через мої дурні жарти. Я чекав на кожну зустріч і радів навіть найменшим дрібницям.

Він на мить замовк.

— А потім зрозумів, що це не просто звичка.

Амелія відчула, як перехопило подих.

— Адріелю…

— Я закохався в тебе.

Слова прозвучали тихо, але впевнено.

Дівчина відвела погляд, намагаючись стримати сльози.

— Я теж тебе кохаю.

Адріель завмер, а тоді на його обличчі з'явилася така щира усмішка, що Амелія мимоволі усміхнулася крізь сльози.

— Отже, мені не здалося?

— Ні, дурнику.

— А я вже почав хвилюватися, що моя примарна чарівність на тебе не діє.

Амелія тихо засміялася, хоча сльози все одно котилися її щоками.

— Ти неможливий.

— Зате тепер ти знаєш, що навіть після смерті можна закохатися.

— Тільки не кажи, що це твоя головна перевага.

— А хіба ні?

Вони ще трохи усміхалися, але невдовзі між ними знову запанувала тиша.

Адріель обережно торкнувся її щоки.

— Шкода, що ми не зустрілися за інших обставин.

— Мені теж.

— Я б запросив тебе на побачення. Можливо, навіть кілька разів, перш ніж ти погодилася б.

— Звідки така впевненість?

— Я б був дуже наполегливим.

— У цьому я не сумніваюся.

Він засміявся.

— А ще хотів би тримати тебе за руку, гуляти разом, сперечатися через дрібниці й мати можливість просто бути поруч. Не як привид, якого ти допомагаєш відпустити, а як людина, яка хоче провести з тобою все життя.

Амелія більше не стримувалася.

Вона обійняла його, притулившись обличчям до його плеча.

— Я не хочу тебе втрачати.

Адріель обійняв її у відповідь.

— Я знаю, люба.

— Тоді залишся…

Він заплющив очі.

На мить йому захотілося погодитися. Забути про все, залишитися поруч із нею й удавати, що попереду ще безліч днів.

Але він знав, що не може.

— Якби я міг обрати, то залишився б, — прошепотів він. — Але тепер я можу піти зі спокійним серцем. Моя мама більше не сама. Вона має людей, які піклуватимуться про неї. І я знаю, що ти не залишиш її.

Амелія сильніше притиснулася до нього.

— Я обіцяю.

— А тепер пообіцяй дещо ще.

— Що?

— Живи. Не дозволяй моєму відходу забрати в тебе майбутнє. Не закривай своє серце й не відмовляйся від щастя.

— Я ніколи тебе не забуду.

— І не треба. Я не прошу забути. Просто хочу, щоб ти колись знову усміхалася так само щиро, як сьогодні.

Він трохи відсторонився й подивився їй в очі.

— Дякую, що стала моїм останнім дивом, Амеліє.

— А ти став людиною, яку я завжди пам'ятатиму.

Вони ще довго стояли в обіймах одне одного.

Ніхто не хотів першим відпускати.

Коли вони повернулися, Амелія помітила неподалік Діна.

Жнець стояв трохи осторонь, спостерігаючи за тим, що відбувалося. Його погляд раз у раз повертався до дівчини.

Адріель теж це помітив.

Власне, він помічав це вже не вперше. Бачив, як Дін стежив за Амелією, як затримував на ній погляд, як його вираз обличчя змінювався, коли поруч із нею з'являвся хтось інший.

І, якщо бути відвертим, у тому погляді було надто багато ревнощів, щоб їх можна було не помітити.

Адріель ледь усміхнувся.

— Амеліє, мені потрібно дещо зробити. Побудь, будь ласка, поки з дівчатами.

— Ти скоро?

— Так. Обіцяю.

Коли Амелія відійшла, Адріель підійшов до Діна.

Той перевів на нього погляд.

— Ти Дін?

— Так.

— А я Адріель. Приємно нарешті познайомитися.

Дін коротко кивнув.

— Навзаєм.

Адріель кілька секунд уважно його розглядав, а потім із ледь помітною усмішкою промовив:

— Знаєш, я давно хотів тобі сказати одну річ.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше