Амелія
Вечір видався напрочуд тихим.
За вікном поволі згущалися сутінки, а останні промені сонця залишали на стінах кімнати теплі золотаві відблиски. Я сиділа на дивані з чашкою чаю в руках, час від часу поглядаючи на Андріеля.
Він влаштувався неподалік, розглядаючи книжку, яку знайшов на полиці. Здається, уже хвилин десять тримав її відкритою на одній сторінці, але так і не перегорнув.
— Ти збираєшся її прочитати чи просто милуватимешся обкладинкою? — поцікавилася я.
Андріель підняв очі.
— Я розмірковую.
— Над чим?
— Чому люди досі пишуть книжки, якщо можна просто поговорити?
Я ледь не вдавилася чаєм.
— Ти щойно поставив під сумнів існування літератури?
— Не зовсім. Просто намагаюся зрозуміти, чому ти стільки часу проводиш із книжками, коли поруч є живі люди.
— По-перше, книжки ніколи не перебивають. По-друге, не ставлять безглуздих запитань.
— А по-третє?
— Іноді вони значно цікавіші за людей.
— Оце вже образливо.
Він удавано ображено приклав руку до грудей, і я не втрималася від сміху.
— Не хвилюйся. Ти поки що маєш шанс потрапити до списку винятків.
— Який щедрий дозвіл.
Ми ще трохи посміялися, а потім розмова сама собою стихла.
Мені подобалося це відчуття. Не потрібно було постійно щось говорити, вигадувати теми чи вдавати, що все добре. Поруч із ним можна було просто сидіти.
Андріель відклав книжку.
— Можна запитати дещо особисте?
— Залежить від запитання.
— Яким було твоє дитинство?
Я опустила погляд на чашку.
Не те щоб я не хотіла говорити про минуле. Просто нечасто знаходилася людина, якій хотілося б розповісти про нього без поспіху.
— Я виросла в дитячому будинку, — нарешті відповіла. — Напевно, ти й сам здогадувався.
— Так. Але хотів почути від тебе.
Я трохи помовчала.
— Знаєш, коли ти маленький, то не дуже розумієш, чому одні діти живуть із батьками, а інші — ні. Спочатку просто чекаєш. Коли хтось приходить, дивишся на кожного дорослого й думаєш, чи не за тобою цього разу.
Я провела пальцем по краю чашки.
— Потім звикаєш. Принаймні переконуєш себе, що звикла. У нас були вихователі, були інші діти. Хтось дружив, хтось сварився, хтось постійно вигадував пригоди. Звичайне дитинство, наскільки це взагалі можливо в таких обставинах.
— А ти якою була?
Я усміхнулася.
— Не надто слухняною.
— Не вірю.
— Даремно. Я могла втягнути інших у такі витівки, що вихователі потім довго з'ясовували, хто все це вигадав.
— І хто зазвичай був винним?
— Чомусь завжди я.
— Несправедливість, — серйозно зауважив Андріель.
— Абсолютно! Нарешті хтось мене розуміє.
Ми знову засміялися.
Та усмішка поступово зійшла з мого обличчя.
— Найважче було не тоді, коли хтось ішов. До цього теж доводилося звикати. Найважче було бачити, як інші діти знаходять родини. Ти щиро радієш за них, але водночас десь усередині залишається маленька надія, що одного дня хтось прийде й по тебе.
Я підняла очі на Андріеля.
— А потім настає момент, коли починаєш боятися, що одного дня перестанеш чекати. Що тобі стане байдуже.
Він уважно слухав, не перебиваючи.
— Але ти не перестала, — тихо промовив він.
— Ні. Просто з часом зрозуміла, що родина не завжди складається з людей, із якими тебе пов'язує кров. Іноді це ті, хто залишається поруч, навіть коли їм зовсім не обов'язково це робити.
— Думаю, це дуже правильне розуміння.
— А ти? Яким був ти?
Андріель трохи відкинувся на спинку дивана.
— Мабуть, звичайним хлопчиськом. Принаймні мені так хочеться думати.
— Тобто теж бешкетником?
— Не поспішай із висновками.
— Уже цікаво.
Він усміхнувся.
— Я любив бігати надворі, багато чого вигадував і постійно ставив запитання. Мені все було цікаво. Як працюють речі, чому небо змінює колір, звідки береться вітер. Дорослі іноді просто втомлювалися від мене.
— Тепер розумію, звідки в тебе така звичка ставити запитання.
— Це називається допитливістю.
— Звичайно. Дуже зручне виправдання.
Він тихо засміявся.
— Я любив слухати історії. Особливо ті, які розповідали перед сном. Іноді просив повторювати одну й ту саму кілька вечорів поспіль, хоча вже знав її напам'ять.
— А яка була улюбленою?
Андріель замислився.
— Про мандрівника, який вирушив шукати місце, де кожна людина могла знайти те, чого їй бракувало. Він довго подорожував, зустрічав різних людей, допомагав їм, але зрештою зрозумів, що шукав не місце. Він шукав відчуття, що комусь потрібен.
Я мимоволі усміхнулася.
— Гарна історія.
— Мені теж подобалася. Тоді я думав, що коли виросту, то обов'язково побачу багато країн, познайомлюся з цікавими людьми й матиму власну історію, яку колись розповідатиму комусь іншому.
— І що б ти хотів побачити найбільше?
— Море. Велике, справжнє море. Не на картинці й не в чиємусь описі. Хотів би просто стояти на березі, слухати хвилі й дивитися, як далеко простягається горизонт.
Він на мить замовк.
— Дивно, скільки звичайних речей ми відкладаємо на потім, вважаючи, що часу завжди буде достатньо.
Я не знайшла, що відповісти.
— А ще я хотів мати власний дім, — додав він. — Не обов'язково великий. Просто місце, куди можна повертатися. Де тебе чекають, де знають, як ти любиш чай, де помічають, якщо ти затримався.
— Думаю, це чудове бажання.
— Так. Тепер воно здається мені майже недосяжним.
Я поставила чашку на столик.
— Андріелю…
— Не сумуй, — він подивився на мене. — Я не хочу, щоб ти сприймала кожну мою розповідь як щось трагічне. У мене теж були хороші дні. Я пам'ятаю їх і вдячний за них.
— Я знаю. Просто хотілося б, щоб у тебе було більше таких днів.
Він нічого не відповів, лише трохи усміхнувся.
Між нами знову запанувала тиша.
Цього разу вона була іншою.
Я дивилася на нього й раптом усвідомила, що мені хочеться знати про нього ще більше. Якою була його улюблена пора року? Чого він боявся? Що змушувало його сміятися? Які дрібниці могли зробити його щасливим?