Тиша між світами

69 Розділ. Поруч, навіть якщо невидимий

 

У будинку Ніколь пахло свіжою випічкою та трав'яним чаєм.

Амелія саме розставляла на таці чашки, коли за спиною почула знайомий голос:

— Ти впевнена, що їй цього не забагато?

Дівчина обернулася.

Адріель стояв біля кухонного столу, спостерігаючи за нею. Його погляд раз у раз переходив від таці до дверей кімнати матері.

— Тут лише чай, трохи печива й фрукти, — пошепки відповіла Амелія. — Не хвилюйся.

— Я не хвилююся.

Вона красномовно підняла брову.

— Ти вже п'ять хвилин перевіряєш кожну тарілку.

— Це називається контроль якості.

Амелія тихенько засміялася.

— Звичайно. Дуже важлива робота.

Адріель усміхнувся, але за мить його обличчя стало серйознішим.

— Амеліє…

— Що?

Він поглянув у бік кімнати матері.

— Пам'ятаєш, про що я тебе просив?

Дівчина кивнула.

— Ніколь не повинна тебе бачити. Я пам'ятаю.

— І не говори зі мною, коли вона поруч, — нагадав він. — Не хочу, щоб вона помітила щось дивне.

— Знаю. Я буду обережною.

— Дякую.

— Не дякуй. Я сама хочу бути тут.

Він затримав на ній погляд.

— Саме це для мене й важливо.

Ніколь напівлежала на подушках, коли Амелія зайшла до кімнати.

— Ось і наша гостя, — усміхнулася жінка. — А я вже почала думати, що ти про мене забула.

— Нізащо, — відповіла Амелія, ставлячи тацю на тумбочку. — Принесла вам чай і трохи печива.

— Ти така турботлива. Сідай біля мене.

Амелія допомогла Ніколь зручніше влаштуватися, поправила ковдру й подала чашку.

Адріель увійшов слідом.

Він зупинився біля ліжка, дивлячись на маму. У його очах з'явилася така ніжність, що Амелія мимоволі затримала подих.

— Сьогодні ти маєш кращий вигляд, мамо, — тихо промовив він, хоча знав, що вона його не почує.

Ніколь зробила ковток чаю.

— Як приємно, коли хтось про тебе піклується, — сказала вона Амелії. — Ти навіть не уявляєш, наскільки це важливо.

— Я просто хочу, щоб вам було добре.

— Ти дуже хороша дівчина.

Амелія трохи зніяковіла.

— Мені приємно це чути.

Адріель стояв поруч і мовчки спостерігав за ними.

— Вона завжди така уважна? — запитав він тихо, звертаючись до Амелії.

Дівчина ледь помітно всміхнулася, але нічого не відповіла. Зараз вона мала зосередитися на Ніколь.

— Ви сьогодні добре поїли? — запитала вона жінку.

— Так, люба. Не хвилюйся.

— А ліки прийняли?

— Звичайно.

— Тоді я задоволена.

Ніколь засміялася.

— Ти нагадуєш мені одну дуже близьку людину. Вона теж завжди стежила, щоб я не забувала про себе.

Амелія лагідно всміхнулася й допомогла їй поставити чашку на тумбочку.

Адріель опустив погляд.

Йому хотілося б, щоб мама могла побачити, хто зараз сидить поруч із нею. І щоб знала, що він теж тут.

Але поки що це було неможливо.

Коли Ніколь задрімала, Амелія тихо вийшла з кімнати й зачинила двері.

Адріель чекав на неї в коридорі.

— Вона заснула, — прошепотіла дівчина.

— Дякую, що побула з нею.

— Ти вже стільки разів мені дякував.

— І, мабуть, ще стільки ж подякую.

Він підійшов ближче.

— Знаєш, я звик хвилюватися за неї. Навіть коли мене немає поруч, думки все одно повертаються сюди.

Амелія подивилася на нього.

— Тепер ти можеш хоча б іноді не хвилюватися сам.

— Ти хочеш сказати, що допоможеш мені?

— Саме так.

Адріель усміхнувся, але в його очах промайнув сум.

— Тільки вона не знає, що я тут.

— Зате я знаю.

Він підняв на неї погляд.

— І я не вважаю твою присутність чимось неважливим, — додала Амелія.

Адріель на мить завмер.

Вона обережно торкнулася його руки. Її пальці зустріли знайому прохолоду, але дівчина не відсторонилася.

— Ти поруч із нею, Адріелю. Навіть якщо вона цього не бачить.

Він накрив її долоню своєю.

— Ти навіть не уявляєш, як мені потрібні були ці слова.

Амелія усміхнулася.

— Тоді запам'ятай їх.

Вони деякий час просто стояли поруч.

— Амеліє?

— Так?

— Можна я трохи побуду з тобою? Без поспіху. Просто посидимо разом?

— Звичайно.

Вона взяла його за руку, і вони попрямували до вітальні.

У вітальні було затишно. За вікном повільно темніло, а на столику ще залишалася чашка теплого чаю.

Амелія вмостилася на дивані й поклала поруч маленьку подушку.

— Тобі тут зручно? — запитала вона.

— Цілком.

— Ти навіть не сидиш.

Адріель подивився на неї й засміявся.

— Важко сперечатися з людиною, яка помічає такі дрібниці.

Вона посунулася, звільняючи більше місця поруч.

— Тоді просто будь тут.

Адріель сів біля неї.

Їхні плечі ледь торкнулися одне одного.

— Знаєш, — тихо промовив він, — раніше я не думав, що звичайний вечір може бути таким важливим.

— А тепер?

— Тепер мені хочеться, щоб він тривав довше.

Амелія опустила очі, приховуючи усмішку.

— Мені теж.

Він обережно взяв її за руку.

— Ти робиш цей дім теплішим.

— Це через чай і печиво?

— Ні. Через тебе.

Амелія повернула до нього голову. Їхні погляди зустрілися, і на кілька секунд усі слова стали зайвими.

Він не поспішав. Не намагався порушити цю тиху мить.

Просто тримав її руку, наче боявся, що вона зникне, якщо відпустить.

А Амелія вперше подумала, що їй хочеться приходити сюди не лише заради Ніколь.

Їй хотілося бачити Адріеля.

Тим часом неподалік будинку Дін ненадовго зупинився.

Він помітив Амелію біля вікна, коли та на мить відсунула фіранку. Дівчина виглядала спокійною, навіть усміхненою.

Дін трохи постояв, переконався, що з нею все гаразд, і рушив далі.

Він не знав, що відбувалося всередині будинку, і не збирався втручатися.

Його завдання було простим — іноді приглядати за Амелією.

А сьогодні, схоже, вона була в хороших руках.

— Амеліє? — тихо покликав Адріель.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше