Тиша між світами

Маленьке світло

 

Минуло кілька днів після знайомства з Ніколь Морвейн.

За цей час у домі знову запанувала звична атмосфера. Хтось постійно шукав загублені речі, хтось сперечався через останню порцію десерту, а на кухні майже завжди пахло чимось смачним.

Амелія раділа, що Ніколь поступово почувалася краще. Тепер жінка вже могла самостійно виходити на короткі прогулянки й навіть обіцяла якось завітати до них у гості.

Ця думка гріла дівчині душу.

Того вечора Амелія вирішила трохи прогулятися містом. Вона не поспішала повертатися, насолоджуючись прохолодним повітрям і різнокольоровими вогнями нічних вулиць.

Місто жило своїм життям. За скляними вітринами ще працювали кав'ярні, над вузькими провулками світилися неонові вивіски, а мокра бруківка віддзеркалювала їхні кольори.

Амелія вже збиралася звернути на знайому вулицю, коли почула тихенький звук.

Наче хтось схлипнув.

Дівчина зупинилася й озирнулася.

— Тут хтось є?

У відповідь — тиша.

Вона зробила кілька кроків у бік старих металевих баків і помітила невеличку картонну коробку. Зсередини визирали два блискучі оченята.

Амелія присіла.

У коробці сиділа маленька пухнаста істота. Кремове хутро, крихітні ріжки, великі вологі очі й хвостик, який воно нервово притискало до себе.

Дівчина здивовано усміхнулася.

— Привіт?

Малюк насторожився, але не втік.

— Ти такий маленький… Хто ти?

Він тихенько пискнув.

Амелія озирнулася навколо, проте поблизу нікого не було.

— Ти загубився?

Створіння опустило голівку.

— Ох, маленький… Не бійся. Я хочу тобі допомогти.

Дівчина простягнула долоню. Між її пальцями з'явилося м'яке світло.

Істота спочатку відсахнулася, та за мить зацікавлено нахилилася вперед. Її носик торкнувся долоні Амелії.

Світло стало трохи яскравішим.

— Ось так, — лагідно прошепотіла вона. — Бачиш? Я не зроблю тобі боляче.

Малюк обережно виліз із коробки й притулився до її руки.

Амелія не втрималася від усмішки.

— Ну що ж… Схоже, сьогодні я знайшла собі маленького супутника.

Вона обережно підняла його на руки. Створіння відразу вмостилося біля її грудей, сховавши мордочку в куртці.

— Тільки не кусайся, гаразд? Удома й без того вистачає несподіванок.

Коли Амелія повернулася, у вітальні горіло м'яке світло. Зоріан сидів у кріслі з книжкою, але, почувши двері, підвів погляд.

— А ось і наша мандрівниця. Я вже почав думати, що ти вирішила зустріти світанок десь у місті.

— Не перебільшуй, — засміялася Амелія, знімаючи куртку.

— Я? Ніколи.

Зоріан відклав книжку й уважніше подивився на дівчину.

— А що це в тебе?

З-під її куртки визирнула маленька пухнаста голівка.

Дідусь завмер.

Амелія усміхнулася трохи винувато.

— Я знайшла його на вулиці.

— Його?

— Ну… здається, це він.

Малюк визирнув трохи сміливіше й уважно роздивився Зоріана.

Той підвівся з крісла та підійшов ближче.

— І звідки ж ти взялося, маленьке диво?

Створіння тихенько пискнуло.

— Воно було саме, — пояснила Амелія. — Змерзло й дуже боялося. Я не могла просто залишити його там.

Зоріан перевів погляд із малюка на онуку.

— Звісно, не могла.

У його голосі промайнула ледь помітна усмішка.

— Ти ж у нас не пройдеш повз того, кому потрібна допомога.

— Дідусю…

— Що? Я хіба неправду кажу?

Амелія засміялася й обережно погладила створіння між ріжками.

— Я ще навіть не знаю, хто він такий.

Зоріан нахилився ближче. Малюк уважно стежив за його рукою, а тоді раптом потягнувся вперед і торкнувся маленькою лапкою його пальця.

— Ого, — тихо промовив чоловік. — А ти, виявляється, зовсім не сором'язливий.

Створіння замуркотіло.

Зоріан здивовано підняв брови.

— І що тепер із тобою робити?

— Для початку нагодувати, — відповіла Амелія.

— Розумна думка. У цьому домі голодним ніхто не залишиться.

Він випростався й попрямував до кухні.

— Знайди йому щось підходяще. А я поки принесу теплий плед.

— Ти не проти, що я його залишу?

Зоріан озирнувся через плече.

— Амеліє, ти вже принесла його додому. Думаю, це питання вирішене.

Дівчина широко усміхнулася.

Трохи згодом маленький знайда вже затишно вмостився на м'якому пледі біля каміна.

Амелія сиділа поруч і спостерігала, як він обережно куштує запропоновану їжу.

— Здається, йому подобається, — сказала вона.

— Схоже на те, — погодився Зоріан, сідаючи неподалік.

Він уважно роздивлявся незвичайного гостя.

— Цікава істота. Я не пригадую, щоб зустрічав когось подібного.

— Може, він із якогось іншого світу?

— Цілком можливо.

Амелія замислилася.

— Він дуже злякався, коли я його знайшла. Наче не просто загубився, а втік від чогось.

Зоріан не став одразу відповідати. Лише простягнув руку й обережно погладив малюка по спинці.

Той не заперечував.

— Не будемо поспішати з висновками, — нарешті сказав дідусь. — Спочатку нехай відпочине. А там, можливо, дізнаємося більше.

Амелія кивнула.

— Я придумала йому ім'я.

— І яке ж?

— Світлик.

Зоріан усміхнувся.

— Гарне ім'я.

Маленька істота підняла голівку, ніби впізнала звернення, а її крихітні ріжки раптом засвітилися м'яким золотавим сяйвом.

Амелія здивовано затамувала подих.

— Ти бачив?

— Бачив, — відповів Зоріан.

Світло поволі згасло, і малюк знову згорнувся клубочком.

— Здається, йому подобається його ім'я, — прошепотіла дівчина.

Зоріан поглянув на онуку, а тоді на нового маленького мешканця їхнього дому.

— Що ж, Світлику. Ласкаво просимо.

А далеко від будинку, у затінку нічної вулиці, хтось і далі спостерігав за Амелією.

Дін не наближався. Він лише переконався, що дівчина благополучно повернулася додому.

Проте, помітивши незнайоме світіння у вікні, затримав погляд трохи довше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше