Минуло кілька днів після знайомства з Ніколь Морвейн.
За цей час у домі знову запанувала звична атмосфера. Хтось постійно шукав загублені речі, хтось сперечався через останню порцію десерту, а на кухні майже завжди пахло чимось смачним.
Амелія раділа, що Ніколь поступово почувалася краще. Тепер жінка вже могла самостійно виходити на короткі прогулянки й навіть обіцяла якось завітати до них у гості.
Ця думка гріла дівчині душу.
Того вечора Амелія вирішила трохи прогулятися містом. Вона не поспішала повертатися, насолоджуючись прохолодним повітрям і різнокольоровими вогнями нічних вулиць.
Місто жило своїм життям. За скляними вітринами ще працювали кав'ярні, над вузькими провулками світилися неонові вивіски, а мокра бруківка віддзеркалювала їхні кольори.
Амелія вже збиралася звернути на знайому вулицю, коли почула тихенький звук.
Наче хтось схлипнув.
Дівчина зупинилася й озирнулася.
— Тут хтось є?
У відповідь — тиша.
Вона зробила кілька кроків у бік старих металевих баків і помітила невеличку картонну коробку. Зсередини визирали два блискучі оченята.
Амелія присіла.
У коробці сиділа маленька пухнаста істота. Кремове хутро, крихітні ріжки, великі вологі очі й хвостик, який воно нервово притискало до себе.
Дівчина здивовано усміхнулася.
— Привіт?
Малюк насторожився, але не втік.
— Ти такий маленький… Хто ти?
Він тихенько пискнув.
Амелія озирнулася навколо, проте поблизу нікого не було.
— Ти загубився?
Створіння опустило голівку.
— Ох, маленький… Не бійся. Я хочу тобі допомогти.
Дівчина простягнула долоню. Між її пальцями з'явилося м'яке світло.
Істота спочатку відсахнулася, та за мить зацікавлено нахилилася вперед. Її носик торкнувся долоні Амелії.
Світло стало трохи яскравішим.
— Ось так, — лагідно прошепотіла вона. — Бачиш? Я не зроблю тобі боляче.
Малюк обережно виліз із коробки й притулився до її руки.
Амелія не втрималася від усмішки.
— Ну що ж… Схоже, сьогодні я знайшла собі маленького супутника.
Вона обережно підняла його на руки. Створіння відразу вмостилося біля її грудей, сховавши мордочку в куртці.
— Тільки не кусайся, гаразд? Удома й без того вистачає несподіванок.
Коли Амелія повернулася, у вітальні горіло м'яке світло. Зоріан сидів у кріслі з книжкою, але, почувши двері, підвів погляд.
— А ось і наша мандрівниця. Я вже почав думати, що ти вирішила зустріти світанок десь у місті.
— Не перебільшуй, — засміялася Амелія, знімаючи куртку.
— Я? Ніколи.
Зоріан відклав книжку й уважніше подивився на дівчину.
— А що це в тебе?
З-під її куртки визирнула маленька пухнаста голівка.
Дідусь завмер.
Амелія усміхнулася трохи винувато.
— Я знайшла його на вулиці.
— Його?
— Ну… здається, це він.
Малюк визирнув трохи сміливіше й уважно роздивився Зоріана.
Той підвівся з крісла та підійшов ближче.
— І звідки ж ти взялося, маленьке диво?
Створіння тихенько пискнуло.
— Воно було саме, — пояснила Амелія. — Змерзло й дуже боялося. Я не могла просто залишити його там.
Зоріан перевів погляд із малюка на онуку.
— Звісно, не могла.
У його голосі промайнула ледь помітна усмішка.
— Ти ж у нас не пройдеш повз того, кому потрібна допомога.
— Дідусю…
— Що? Я хіба неправду кажу?
Амелія засміялася й обережно погладила створіння між ріжками.
— Я ще навіть не знаю, хто він такий.
Зоріан нахилився ближче. Малюк уважно стежив за його рукою, а тоді раптом потягнувся вперед і торкнувся маленькою лапкою його пальця.
— Ого, — тихо промовив чоловік. — А ти, виявляється, зовсім не сором'язливий.
Створіння замуркотіло.
Зоріан здивовано підняв брови.
— І що тепер із тобою робити?
— Для початку нагодувати, — відповіла Амелія.
— Розумна думка. У цьому домі голодним ніхто не залишиться.
Він випростався й попрямував до кухні.
— Знайди йому щось підходяще. А я поки принесу теплий плед.
— Ти не проти, що я його залишу?
Зоріан озирнувся через плече.
— Амеліє, ти вже принесла його додому. Думаю, це питання вирішене.
Дівчина широко усміхнулася.
Трохи згодом маленький знайда вже затишно вмостився на м'якому пледі біля каміна.
Амелія сиділа поруч і спостерігала, як він обережно куштує запропоновану їжу.
— Здається, йому подобається, — сказала вона.
— Схоже на те, — погодився Зоріан, сідаючи неподалік.
Він уважно роздивлявся незвичайного гостя.
— Цікава істота. Я не пригадую, щоб зустрічав когось подібного.
— Може, він із якогось іншого світу?
— Цілком можливо.
Амелія замислилася.
— Він дуже злякався, коли я його знайшла. Наче не просто загубився, а втік від чогось.
Зоріан не став одразу відповідати. Лише простягнув руку й обережно погладив малюка по спинці.
Той не заперечував.
— Не будемо поспішати з висновками, — нарешті сказав дідусь. — Спочатку нехай відпочине. А там, можливо, дізнаємося більше.
Амелія кивнула.
— Я придумала йому ім'я.
— І яке ж?
— Світлик.
Зоріан усміхнувся.
— Гарне ім'я.
Маленька істота підняла голівку, ніби впізнала звернення, а її крихітні ріжки раптом засвітилися м'яким золотавим сяйвом.
Амелія здивовано затамувала подих.
— Ти бачив?
— Бачив, — відповів Зоріан.
Світло поволі згасло, і малюк знову згорнувся клубочком.
— Здається, йому подобається його ім'я, — прошепотіла дівчина.
Зоріан поглянув на онуку, а тоді на нового маленького мешканця їхнього дому.
— Що ж, Світлику. Ласкаво просимо.
А далеко від будинку, у затінку нічної вулиці, хтось і далі спостерігав за Амелією.
Дін не наближався. Він лише переконався, що дівчина благополучно повернулася додому.
Проте, помітивши незнайоме світіння у вікні, затримав погляд трохи довше.