Ранок наступного дня розпочався з незвичайної метушні.
Керрі стояв біля столу, перевіряючи документи, які підготував для благодійної ініціативи. Поруч лежала невелика папка з інформаційними матеріалами та список адрес людей, яким могла знадобитися допомога.
— Отже, — промовив він, простягаючи Амелії кілька аркушів, — ось офіційне підтвердження нашої ініціативи. А це інформація про допомогу людям із захворюваннями серця.
Амелія взяла документи.
— Ти все це організував за один вечір?
— Не зовсім. Деякі речі я підготував раніше. Просто тепер з'явилася ще одна адреса.
— Ти неймовірний, — усміхнулася вона.
— Я знаю, — без зайвої скромності відповів Керрі.
Еліза, яка саме проходила повз, пирхнула.
— Тату, іноді тобі варто бути трохи скромнішим.
— Це вже буде зовсім інша людина.
Деніз, почувши їхню розмову, усміхнулася.
Невдовзі Амелія, Емма, Лія та Еліза зібралися біля виходу.
— Усе взяли? — запитала Амелія.
— Документи є, інформаційні матеріали є, — перерахувала Еліза.
— А гарний настрій? — додала Лія.
— Твій, сподіваюся, не загубився дорогою до дверей, — пожартувала Емма.
— Мій настрій завжди зі мною!
— Це ми вже помітили, — засміялася Амелія.
Вони попрощалися з домашніми й вирушили за адресою, яку напередодні назвав Адріель.
Будинок Морвейнів стояв на тихій вулиці. Невеликий, охайний, із квітами біля ґанку та світлими фіранками на вікнах.
Амелія першою піднялася сходами й натиснула на дзвінок.
За кілька секунд двері відчинила жінка.
Вона була блідою, трохи втомленою, але мала привітні риси обличчя. Її волосся було зібране в недбалий пучок, а на плечах лежала тепла кофта.
— Доброго дня, — привіталася Амелія. — Перепрошуємо за несподіваний візит. Ми представляємо благодійну ініціативу з підтримки людей, які мають проблеми із серцем.
Вона простягнула папку з документами.
— Мене звати Амелія. А це мої подруги: Емма, Лія та Еліза.
Жінка здивовано перевела погляд із документів на дівчат.
— Доброго дня. Я Ніколь Морвейн.
Побачивши назву ініціативи, вона трохи розгубилася.
— Я навіть не знала, що існує така допомога.
— Саме тому ми й вирішили відвідати людей особисто, — пояснила Амелія. — Хочемо розповісти про можливості підтримки, дізнатися, чи є у вас необхідність у допомозі, та пояснити, куди можна звернутися.
Ніколь уважно переглянула документи.
— Це дуже добра справа. Проходьте, дівчата. Не стоятимемо ж на порозі.
У вітальні було затишно. На журнальному столику стояли чашки, а біля вікна лежала невелика в'язана ковдра.
Ніколь запросила гостей сісти.
— Вибачте за безлад. Останнім часом мені трохи важко підтримувати порядок.
— У вас усе чудово, — запевнила її Еліза.
— А квіти біля входу просто неймовірні! — додала Лія. — Ви самі їх доглядаєте?
Обличчя Ніколь пом'якшало.
— Так. Це моє маленьке захоплення. Раніше я могла годинами працювати в саду. Тепер доводиться частіше відпочивати.
Амелія уважно слухала.
Вона не хотіла перетворювати візит на допит. Їй було важливо, щоб Ніколь почувалася комфортно.
— Ви живете самі? — обережно запитала Емма.
— Так. Моя донька зараз за кордоном. Вона дуже хвилюється за мене, але поки не може повернутися. А син...
Ніколь раптом замовкла.
Її пальці торкнулися краю чашки.
— Вибачте. Я досі не можу звикнути, що його більше немає.
Амелія відчула знайоме поколювання в грудях.
Вона повільно перевела погляд до вікна.
Там стояв Адріель.
Він дивився на маму, і в його очах було стільки ніжності, що Амелії на мить захотілося забути про те, що він привид.
— Не потрібно вибачатися, — тихо сказала вона. — Ви можете говорити про нього, якщо хочете.
Ніколь ледь усміхнулася.
— Він був дуже турботливим. Навіть коли був маленьким, постійно намагався мені допомагати. Іноді я жартувала, що в мене не син, а маленький охоронець.
Лія непомітно глянула на Амелію.
Та нічого не пояснила, лише трохи опустила очі.
Адріель стояв біля вікна, не зводячи погляду з матері.
— Мамо... — беззвучно прошепотів він.
Ніколь раптом повернула голову.
— Дивно...
— Щось сталося? — запитала Амелія.
— Мені здалося, що хтось мене покликав.
Амелія затамувала подих.
Адріель зробив крок до матері, але зупинився.
Він не хотів її лякати.
Розмова тривала ще довго.
Дівчата розповіли Ніколь про можливості благодійної підтримки, допомогу з побутовими справами та інформаційні ресурси для людей із серцевими захворюваннями.
Емма уважно занотувала все, що могло знадобитися для подальшої організації допомоги.
Еліза допомогла Ніколь розкласти інформаційні матеріали, а Лія вже встигла знайти спільну мову з господинею будинку.
— Ви ще завітаєте? — запитала Ніколь, коли дівчата почали збиратися.
Амелія подивилася на неї.
— Звичайно. Якщо ви не проти.
— Я буду дуже рада.
Ніколь провела їх до дверей.
Коли Амелія вже виходила, вона на мить озирнулася.
Адріель стояв поруч із матір'ю. Він дивився на неї, а потім перевів погляд на Амелію.
Його губи беззвучно вимовили:
«Дякую».
Амелія ледь помітно кивнула.
Вона виконала обіцянку.
І тепер знала, що повернеться.
На іншому боці вулиці, у затінку старого дерева, стояв Дін.
Він спостерігав за будинком Морвейнів від самого ранку.
Коли дівчата вийшли, його погляд затримався на Амелії.
Вона усміхалася, щось розповідаючи Лії, навіть не підозрюючи, що за нею знову стежать.
Дін перевів очі на вікно.
За склом виднівся силует Адріеля.
— Морвейн... — тихо промовив жнець.
Він запам'ятав це прізвище.
Поки що незнайомець поводився спокійно. Але Дін не збирався втрачати пильність.
Особливо тепер, коли Амелія почала повертатися до цього будинку.
А в самій оселі Ніколь уже поставила чайник.