Вечір у будинку видався напрочуд гамірним.
Амелія сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках горнятко теплого чаю. Навпроти неї Лія намагалася переконати Елізу, що останній шматочок пирога належить саме їй.
— Я його першою побачила! — обурювалася Лія.
— Але я першою взяла тарілку, — спокійно заперечила Еліза.
— Це не аргумент!
— Для мене цілком переконливий.
Керрі, який сидів поруч із донькою, перевів погляд із дівчат на тарілку.
— Знаєш, Елізо, іноді мені здається, що ти успадкувала від мене не найкращі риси.
— Наприклад? — поцікавилася вона.
— Уміння знаходити переконливі аргументи навіть тоді, коли їх немає.
Еліза задоволено посміхнулася.
— Дякую, тату.
Деніз, яка саме діставала з духовки наступну порцію випічки, лише похитала головою.
— Якщо ви продовжите сперечатися, я з'їм його сама.
— Це зловживання материнською владою, — пробурмотіла Лія.
— Зате ефективне, — зауважила Емма, перегортаючи сторінку книжки.
Зоріан, здавалося, взагалі не звертав уваги на суперечку, хоча його погляд раз у раз повертався до пирога.
Амелія засміялася.
Саме такі вечори вона любила найбільше. Коли ніхто нікуди не поспішав, коли будинок наповнювався голосами, а звичайні дрібниці ставали чимось важливим.
Та згодом її увагу привернуло дещо інше.
За вікном стояв хлопець.
Він не намагався зазирнути всередину, не кликав і не стукав. Просто дивився на освітлені вікна, ніби збирався з духом, щоб зробити крок уперед.
Амелія поставила горнятко на стіл.
— Щось сталося? — запитала Деніз.
— Здається, до мене прийшли.
— У таку годину? — поцікавилася Еліза.
— Не зовсім до нас, — тихо відповіла дівчина.
Вона підвелася й вийшла в коридор.
За дверима було прохолодно. Хлопець усе ще стояв на тому самому місці. На вигляд він здавався зовсім молодим. Темне волосся, спокійні риси обличчя й очі, у яких застигла втома, що не мала нічого спільного зі звичайним безсонням.
— Ти шукаєш когось? — запитала Амелія.
Він повільно повернув голову.
— Ти Амелія?
— Так.
Хлопець опустив погляд, наче це ім'я підтвердило його останню надію.
— Мене звати Адріель. Адріель Морвейн.
Амелія відразу зрозуміла, що перед нею душа.
Але щось у ньому було незвичним. Він не виглядав наляканим, розгубленим чи сердитим. Лише дуже стурбованим.
— Ти прийшов із проханням? — обережно запитала вона.
— Так. Я знаю, що ти допомагаєш таким, як я.
— Стараюся.
Адріель на мить замовк.
— Моя мама... Її звати Ніколь. Вона погано почувається. Останнім часом її здоров'я зовсім погіршилося. А моя сестра зараз за кордоном і не може повернутися.
Він опустив очі.
— Я не можу залишити маму саму.
Амелія подивилася на нього уважніше.
— А чому ти думаєш, що я зможу допомогти?
— Бо ти можеш бути поруч із нею. Можеш поговорити, перевірити, чи вона прийняла ліки. Просто... побути з нею, коли їй стане страшно.
Його голос затремтів.
— Вона завжди боялася залишатися сама.
Амелія відчула, як щось стислося всередині.
— Адріелю, ти розумієш, що я не можу замінити їй родину?
— Розумію. Я й не прошу цього.
Він підняв на неї очі.
— Я просто хочу знати, що хтось постукає до неї у двері.
Амелія не відразу знайшла відповідь.
А десь за деревами, у темряві, стояв Дін.
Він спостерігав за незнайомою душею вже кілька хвилин. Його погляд ковзнув до Амелії, а тоді затримався на Адріелі.
Дін помітив, що той не наближається надто близько, не намагається торкнутися дівчини й навіть тримає певну відстань.
Проте цього було недостатньо, щоб заспокоїти жнеця.
Він залишився на місці.
Поки що.
— Я допоможу, — нарешті сказала Амелія.
Адріель підняв голову.
— Справді?
— Але за однієї умови. Ти розкажеш мені все, що потрібно знати про твою маму. Її стан, ліки, звички. Я не хочу щось зробити неправильно.
На його обличчі вперше з'явилася справжня усмішка.
— Дякую.
— Не дякуй завчасно. Я ще навіть не бачила твою маму.
— Вона тобі сподобається.
— Звідки така впевненість?
— Вона вміє готувати найкращі млинці у світі.
Амелія засміялася.
— О, тоді знайомство точно відбудеться.
Адріель теж усміхнувся, але його погляд раптом змінився. Він подивився кудись за плече дівчини.
— Що таке? — запитала вона.
— Нічого. Мені здалося...
Він замовк.
Дін уже зник із поля зору.
Коли Амелія повернулася на кухню, усі майже одночасно подивилися на неї.
— Ну? — запитала Лія.
— До нас завітав Адріель Морвейн. Йому потрібна допомога.
— І що сталося? — поцікавилася Емма.
Амелія коротко розповіла про Ніколь.
Деніз одразу відклала рушник.
— Якщо жінці потрібна допомога, ми не можемо залишити її без уваги.
— Я можу поїхати з тобою, — запропонував Керрі.
— Я теж хочу! — вигукнула Лія.
— Спочатку дізнаємося, що саме потрібно, — спокійно зауважив Зоріан.
Еліза підсунула Амелії тарілку з пирогом.
— Візьми. Раптом знайомство з майбутньою підопічною буде довгим.
— Це ти зараз про пиріг чи про мене? — засміялася Амелія.
— Про пиріг. Ти й без нього впораєшся.
Керрі подивився на доньку й усміхнувся.
— А я вже думав, що ти віддаси їй свій шматок.
— Тату, не видавай моїх секретів.
Амелія знову засміялася.
Вона ще не знала, що звичайне прохання про допомогу незабаром змінить її життя.
Не знала, що почне чекати зустрічей із хлопцем, який більше не належав світу живих.
І не знала, що десь неподалік Дін уже зрозумів одну річ: цей незнайомець може стати для Амелії набагато більшим, ніж просто черговою душею, якій потрібна допомога.
Адріель Морвейн прийшов заради своєї мами.
Але, можливо, вперше за довгий час він знайшов і когось, хто змусив його самого захотіти залишитися.