Тиша між світами

Тиша у пітьмі

 

Розповідь Деніз

Іноді мені здається, що найважче після смерті — це не усвідомити, що тебе більше немає серед живих.

Найважче — зрозуміти, що життя твоїх близьких продовжується без тебе.

Особливо коли йдеться про власну дитину.

Я досі пам'ятаю його маленькі долоні, перші невпевнені кроки, дитячий сміх і те, як він засинав, притулившись до мене. Здавалося, я пам'ятатиму кожну мить нашого життя разом.

Але ніхто не попереджав, що одного дня мені доведеться навчитися жити зі спогадами.

Дін...

Мій хлопчик.

Хоча тепер йому вже двадцять. Він давно перестав бути дитиною, навіть якщо для мене назавжди залишиться тим маленьким хлопчиком, якого я колись заколисувала перед сном.

Тепер він жнець.

Мій син став тим, хто супроводжує душі, хто бачить чужі останні миті й допомагає іншим знайти дорогу.

Я пишаюся ним. Справді.

Та хіба материнське серце здатне змиритися з тим, що не може просто обійняти свою дитину?

Іноді я ловлю себе на тому, що прислухаюся до кроків за дверима. Ніби зараз він увійде, недбало усміхнеться й запитає, чи залишилося щось смачненьке.

Я б знову приготувала йому вечерю.

Будь-яку. Навіть ту, яку він колись відмовлявся їсти.

Тільки б побачити його.

— Деніз?

Я здригнулася, почувши знайомий голос.

Амелія стояла на порозі кухні, тримаючи в руках дві чашки. Її чорне волосся трохи розтріпалося, а на обличчі грала та сама відкрита усмішка, яку я так полюбила.

— Ти знову задумалася?

— Трохи, люба.

— Про щось сумне?

Я поглянула на неї й усміхнулася.

— Про те, скільки цукру ти сьогодні покладеш у чай.

— Деніз!

Її обурений вигук змусив мене тихо засміятися.

Саме за це я любила ці миті.

За можливість бути поруч. За прості розмови, за запах свіжої випічки, за чашки, які хтось постійно залишав не на своєму місці.

Колись я мріяла про великий дім, у якому завжди хтось чекатиме на вечерю.

Тепер він у мене був.

Не зовсім такий, як я уявляла, але хіба це мало значення?

— А де Лія? — запитала я, забираючи в Амелії чашки.

— Здається, знову намагається переконати когось, що вона має рацію.

— Тоді їй точно знадобиться чай.

Ми обидві засміялися.

Незабаром до кухні увійшла й Лія. Вона щось жваво розповідала, жестикулюючи так активно, що я ледве втрималася від усмішки.

Я слухала її, час від часу вставляючи коментарі, а Амелія вже шукала щось солодке до чаю.

Дивлячись на них, я відчувала дивне тепло.

Мені не потрібно було вдавати, що все добре. Вони не вимагали від мене постійної усмішки. Іноді достатньо було просто посидіти поруч.

Я знову почала тихенько наспівувати мелодію, яку колись часто співала в дитячому будинку.

Амелія на мить завмерла.

— Я знаю цю пісню, — тихо промовила вона.

— Знаю, люба. Ти чула її ще маленькою.

Вона нічого не відповіла, лише усміхнулася.

І в ту мить я зрозуміла, що деякі речі залишаються з нами набагато довше, ніж ми думаємо.

Навіть після смерті.

Пізніше, коли дівчата вже пішли відпочивати, я вийшла на ґанок.

Тут було тихо.

Надворі панувала темрява, але вона більше не лякала мене. Я давно навчилася розрізняти її відтінки. Не кожна пітьма приховувала небезпеку. Іноді вона просто давала можливість побути наодинці зі своїми думками.

— Знову сумуєш за сином?

Я не обернулася.

Його голос я впізнавала безпомилково.

— Хіба це дивно?

— Ні.

Він зупинився поруч.

Я подивилася на чоловіка, який уже давно став частиною цього дивного життя. Він був жнецем. Принаймні так його називали інші.

Але щоразу, коли я намагалася зрозуміти, ким він є насправді, наші розмови заходили в глухий кут.

У його присутності навіть інші жнеці поводилися інакше. Іноді мені здавалося, що вони не просто поважають його.

Вони його бояться.

— Ти міг би сказати мені, де зараз Дін? — запитала я.

Чоловік не відповів одразу.

— Твій син знає, що ти про нього думаєш.

— Це не те саме, що почути його голос.

Він подивився на мене.

— Ти завжди була впертою.

— А ти завжди ухилявся від відповідей.

На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

Я зітхнула й перевела погляд на темряву.

— Іноді мені здається, що я залишила його самого.

— Дін не самотній, Деніз.

— Ти цього не можеш знати.

— Можливо, знаю більше, ніж ти думаєш.

Я повернулася до нього, але він уже дивився кудись удалечінь.

Була в ньому якась дивна особливість. Ніби сама темрява поступалася йому дорогою. Іноді я навіть сумнівалася, чи справді він приходив сюди, чи просто дозволяв мені відчути свою присутність.

— Хто ти насправді? — тихо запитала я.

Він повернув голову.

— Той, хто не дозволить тобі загубитися.

Ця відповідь нічого не пояснювала.

Звісно.

Я вже звикла.

— Ти нестерпний.

— Мені казали.

Я посміхнулася.

А потім знову згадала сина.

Мені хотілося побачити його хоча б на мить. Переконатися, що він усміхається, що не забуває відпочивати й бодай іноді дозволяє собі бути просто двадцятирічним хлопцем, а не могутнім жнецем.

— Я сумую за ним, — прошепотіла я.

Цього разу чоловік нічого не відповів.

І, мабуть, саме за це я була йому вдячна.

Не всі слова здатні полегшити біль.

Коли я повернулася до будинку, Амелія ще не спала.

Вона сиділа з книгою, а Лія вже встигла вмоститися поруч, хоча, судячи з її заплющених очей, читання її зовсім не цікавило.

— Ви ще не спите?

— Чекали на тебе, — відповіла Амелія.

Я завмерла на порозі.

Звичайні слова. Нічого особливого.

Але для мене вони означали більше, ніж дівчата могли уявити.

Колись я хотіла подарувати Амелії родину. Мала вдочерити її, забрати з дитячого будинку й показати, що вона більше ніколи не буде самотньою.

Не встигла.

Та доля, яка забрала в мене життя, несподівано подарувала іншу можливість.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше