Тиша між світами

Глава 64. Той, хто полює

 

Від імені Діна

Я не любив невідомості.

За роки своєї роботи я навчився розпізнавати смерть, відчувати наближення душ і помічати навіть найменші зміни у світі, які для звичайної людини залишалися непомітними.

Але цього разу щось було не так.

Хтось спостерігав.

Не за мною.

За Амелією.

Я стояв посеред порожнього коридору старої будівлі, тримаючи в руках невеликий артефакт, який зазвичай допомагав відстежувати душі, що порушували природний порядок речей.

Його поверхня залишалася темною.

Жодного відгуку.

Жодного сліду.

Наче тієї душі взагалі не існувало.

— Чудово, — пробурмотів я. — Просто чудово.

Мене дратувало не те, що пошуки затягнулися. Мене дратувало те, що я не розумів, із чим маю справу.

Я знав лише одне: хтось мав намір заволодіти тілом Амелії.

І це не було випадковим бажанням.

Душа не просто шукала прихистку. Вона готувалася. Обережно, терпляче, залишаючи після себе настільки мало слідів, що навіть мені доводилося докладати зусиль.

Навіщо їй Амелія?

Це питання не давало мені спокою.

Її дар робив її особливою. Вона могла бачити тих, кого інші не помічали, торкатися душ, спілкуватися з ними. Але це не означало, що кожна загублена душа мала право претендувати на її життя.

Я стиснув артефакт.

— Де ж ти ховаєшся?

Тиша.

Я заплющив очі, намагаючись відчути хоч щось. Ледь помітний холод, залишкову енергію, порушення межі між світами.

І раптом…

Відчув.

Слабкий імпульс.

Я миттєво розплющив очі.

Артефакт на долоні ледь помітно засвітився, а потім знову згас.

— Нарешті.

Я рушив у напрямку, звідки прийшов сигнал.

Вулиця зустріла мене звичайним міським шумом. Люди поспішали у своїх справах, хтось розмовляв телефоном, хтось ніс пакети з магазину. Ніхто навіть не підозрював, що серед них може перебувати той, кого я шукав.

Я зупинився біля невеликого скверу.

Тут було щось.

Не сама душа. Радше слід її присутності.

Вона була тут нещодавно.

Я присів біля лавки, торкнувся пальцями холодної поверхні й відчув знайоме поколювання.

— Ти була близько, — тихо промовив я.

Жодної відповіді.

Звісно. Я ж не настільки наївний, щоб очікувати, що моя ціль сама вийде назустріч.

Підвівшись, я дістав телефон.

На екрані було кілька повідомлень. Одне з них змусило мене затримати погляд.

Я знову подивився на нього, а тоді прибрав телефон.

Амелія.

Її ім'я саме собою викликало в мені дивне відчуття. Я не мав права дозволити особистим почуттям впливати на роботу. Особливо тепер.

Але є речі, які навіть жнець не здатен сприймати байдуже.

Я надто добре знав, що означає втратити людину.

І не збираюся дозволити комусь відібрати в Амелії її життя.

Мені потрібно було знайти цю душу. З'ясувати її мотиви, зрозуміти, звідки вона прийшла і що саме планує.

А головне — випередити її.

Бо якщо вона вже почала діяти, то наступного разу я можу не встигнути.

Я знову глянув на артефакт.

Цього разу він залишався темним.

— Добре, — промовив я, ховаючи його. — Гратимемо за твоїми правилами.

Хоча ні.

Я не збирався грати.

Я збирався знайти тебе раніше, ніж ти дістанешся до неї.

І дуже сподівався, що Амелія навіть не здогадується, наскільки близько до неї підкралася небезпека.

Бо поки вона живе звичайним життям, хтось уже вирішив, що має право зайняти її місце.

А я не дозволю цьому статися.


 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше