Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Не тому, що мені не хотілося спати. Навпаки, я б із задоволенням провела ще кілька годин під ковдрою, але сьогодні мав бути важливий день.
Софія погодилася поговорити.
Не телефоном. Не повідомленнями. Вона сама попросила зустрітися в центрі допомоги.
Це ще не означало, що вона готова піти від чоловіка. Але означало, що вперше за довгий час вона дозволила собі подумати про таку можливість.
Коли я зайшла на кухню, Керрі вже сидів за столом із чашкою кави. Перед ним лежав телефон, а поруч — кілька аркушів із записами.
— Ти сьогодні підозріло рано, — зауважив він.
— Доброго ранку і тобі.
— Я вже привітався подумки.
— Дуже люб'язно.
Естер, яка наливала собі чай, усміхнулася.
— Ви обоє сьогодні особливо привітні.
— Це через нього, — сказала я, вказуючи на Керрі.
— Звичайно. У всьому винен я.
Він відклав телефон і став серйознішим.
— Білі плащі вже зв'язалися з місцевими службами. Є фахівчиня, яка супроводжуватиме Софію. Також підготували варіант безпечного житла, якщо вона вирішить піти. Будинок її матері теж можна буде використати, але спочатку перевіримо, чи не становитиме це додаткового ризику.
— А документи?
— Допоможуть відновити все необхідне. Якщо чогось бракує, є порядок дій. Але найважливіше — не повідомляти чоловікові про її наміри й не наражати дитину на небезпеку.
Я кивнула.
— Вона не повинна залишитися сама.
— Саме тому там будуть люди, які знають, що роблять, — відповів Керрі. — І ти теж не повинна брати все на себе.
— Я зрозуміла.
Він уважно подивився на мене.
— Справді?
— Керрі, я ще навіть не поснідала. Дай мені хоча б спочатку поїсти, перш ніж сумніватися в моїй відповідальності.
Естер засміялася.
Керрі лише похитав головою.
А я нарешті взяла бутерброд.
Сьогодні нам усім знадобляться сили.
Софія вже чекала на нас у центрі.
Цього разу Міли з нею не було. Жінка сиділа біля вікна, тримаючи в руках телефон. Коли побачила мене, підвелася.
— Добрий день.
— Добрий, Софіє.
Я не стала одразу запитувати, як вона почувається. Просто сіла навпроти й дозволила їй самій почати розмову.
Вона довго мовчала.
— Учора він знову розсердився, — нарешті промовила Софія. — Через якусь дрібницю. Я навіть не пам'ятаю, через що саме. Міла плакала, а я намагалася її заспокоїти.
Її пальці міцніше стиснули телефон.
— Потім він сказав, що я сама винна. Що якби я була нормальною дружиною, нічого такого не відбувалося б.
Я слухала, не перебиваючи.
— Раніше я думала, що він зміниться. Після кожного разу обіцяв, що більше не буде. І я вірила. Бо ж ми колись були щасливі, Амеліє. Я пам'ятаю, яким він був на початку.
— Те, що він робить зараз, не стає твоєю провиною через те, яким він був колись, — тихо відповіла я.
Софія опустила голову.
— Я боюся.
Ці два слова прозвучали майже пошепки.
— Знаю.
— Боюся, що він знайде нас. Що забере Мілу. Що я не впораюся сама.
— Тобі не потрібно проходити через це самій. Є люди, які допоможуть із безпечним переїздом, юридичними питаннями та захистом. Ти зможеш отримати консультацію й дізнатися про свої права. Ніхто не вимагатиме від тебе вирішувати все за одну хвилину.
Софія підняла на мене очі.
— А якщо я все-таки не наважуся?
— Тоді ми продовжимо шукати спосіб підтримати тебе. Але я хочу, щоб ти знала одну річ: ти маєш право на життя без страху. І Міла теж.
Вона заплющила очі.
Кілька секунд я чула лише тихе цокання годинника на стіні.
— Я хочу піти, — нарешті сказала Софія. — Більше не хочу, щоб моя донька бачила це. Не хочу, щоб вона думала, ніби так і має виглядати любов.
Я відчула, як у грудях розливається полегшення.
Але не стала радіти надто голосно. Це був не кінець її труднощів. Це був початок непростого шляху.
— Тоді ми допоможемо тобі підготуватися, — сказала я.
Софія кивнула.
— Я хочу повернутися в мамин будинок.
За її спиною раптом з'явилася Марія.
Привид стояла нерухомо, приклавши долоню до губ. Вона чула кожне слово.
— Моя дівчинко… — прошепотіла вона.
Софія не могла її побачити. Але я помітила, як Марія заплакала.
І вперше за весь час це були сльози не від безсилля.
— Я допоможу тобі з усім, що залишилося в будинку, — тихо сказала Марія.
Я подивилася на неї.
Вона стояла зовсім поруч із донькою, але між ними досі була та невидима межа, яку не могла подолати навіть материнська любов.
— Софіє, — звернулася я, — фахівчиня вже чекає. Вона допоможе скласти план від'їзду. Ми подбаємо, щоб ти забрала необхідні документи, ліки, речі Міли й усе важливе. Не потрібно повертатися туди самій.
— А він?
— Його попередять відповідні служби. Якщо буде небезпека, ти знатимеш, куди звертатися. Ми не залишимо тебе без підтримки.
Софія повільно кивнула.
І вперше за дві зустрічі в її очах з'явилося щось схоже на рішучість.
Усе відбувалося не так швидко, як мені хотілося б.
Спочатку Софія поговорила з фахівчинею. Потім разом із нею та представниками відповідних служб узгодила, як безпечно забрати Мілу й необхідні речі. Керрі координував допомогу Білих плащів, але не намагався керувати рішеннями самої Софії.
Коли настав час, вона вже знала, куди їде, хто її зустріне і до кого звернутися, якщо чоловік спробує її знайти.
Я чекала разом з Естер у безпечному місці.
— Ти хвилюєшся? — запитала вона.
— Дуже.
— Усе має бути добре.
— Я знаю. Просто…
Я не закінчила.
За кілька хвилин двері відчинилися.
На порозі стояла Софія, тримаючи Мілу за руку. Дівчинка притискала до грудей рюкзачок із малюнками.
— Амеліє!
Вона впізнала мене й одразу підбігла ближче.
— Привіт, маленька художнице.
— Я взяла Ричарда!
Міла відкрила рюкзак і витягнула малюнок. На ньому був той самий зелений дракон із рожевими крилами.