Тиша між світами

62 глава.Порятунок Софії та Міли

 

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Не тому, що мені не хотілося спати. Навпаки, я б із задоволенням провела ще кілька годин під ковдрою, але сьогодні мав бути важливий день.

Софія погодилася поговорити.

Не телефоном. Не повідомленнями. Вона сама попросила зустрітися в центрі допомоги.

Це ще не означало, що вона готова піти від чоловіка. Але означало, що вперше за довгий час вона дозволила собі подумати про таку можливість.

Коли я зайшла на кухню, Керрі вже сидів за столом із чашкою кави. Перед ним лежав телефон, а поруч — кілька аркушів із записами.

— Ти сьогодні підозріло рано, — зауважив він.

— Доброго ранку і тобі.

— Я вже привітався подумки.

— Дуже люб'язно.

Естер, яка наливала собі чай, усміхнулася.

— Ви обоє сьогодні особливо привітні.

— Це через нього, — сказала я, вказуючи на Керрі.

— Звичайно. У всьому винен я.

Він відклав телефон і став серйознішим.

— Білі плащі вже зв'язалися з місцевими службами. Є фахівчиня, яка супроводжуватиме Софію. Також підготували варіант безпечного житла, якщо вона вирішить піти. Будинок її матері теж можна буде використати, але спочатку перевіримо, чи не становитиме це додаткового ризику.

— А документи?

— Допоможуть відновити все необхідне. Якщо чогось бракує, є порядок дій. Але найважливіше — не повідомляти чоловікові про її наміри й не наражати дитину на небезпеку.

Я кивнула.

— Вона не повинна залишитися сама.

— Саме тому там будуть люди, які знають, що роблять, — відповів Керрі. — І ти теж не повинна брати все на себе.

— Я зрозуміла.

Він уважно подивився на мене.

— Справді?

— Керрі, я ще навіть не поснідала. Дай мені хоча б спочатку поїсти, перш ніж сумніватися в моїй відповідальності.

Естер засміялася.

Керрі лише похитав головою.

А я нарешті взяла бутерброд.

Сьогодні нам усім знадобляться сили.

Софія вже чекала на нас у центрі.

Цього разу Міли з нею не було. Жінка сиділа біля вікна, тримаючи в руках телефон. Коли побачила мене, підвелася.

— Добрий день.

— Добрий, Софіє.

Я не стала одразу запитувати, як вона почувається. Просто сіла навпроти й дозволила їй самій почати розмову.

Вона довго мовчала.

— Учора він знову розсердився, — нарешті промовила Софія. — Через якусь дрібницю. Я навіть не пам'ятаю, через що саме. Міла плакала, а я намагалася її заспокоїти.

Її пальці міцніше стиснули телефон.

— Потім він сказав, що я сама винна. Що якби я була нормальною дружиною, нічого такого не відбувалося б.

Я слухала, не перебиваючи.

— Раніше я думала, що він зміниться. Після кожного разу обіцяв, що більше не буде. І я вірила. Бо ж ми колись були щасливі, Амеліє. Я пам'ятаю, яким він був на початку.

— Те, що він робить зараз, не стає твоєю провиною через те, яким він був колись, — тихо відповіла я.

Софія опустила голову.

— Я боюся.

Ці два слова прозвучали майже пошепки.

— Знаю.

— Боюся, що він знайде нас. Що забере Мілу. Що я не впораюся сама.

— Тобі не потрібно проходити через це самій. Є люди, які допоможуть із безпечним переїздом, юридичними питаннями та захистом. Ти зможеш отримати консультацію й дізнатися про свої права. Ніхто не вимагатиме від тебе вирішувати все за одну хвилину.

Софія підняла на мене очі.

— А якщо я все-таки не наважуся?

— Тоді ми продовжимо шукати спосіб підтримати тебе. Але я хочу, щоб ти знала одну річ: ти маєш право на життя без страху. І Міла теж.

Вона заплющила очі.

Кілька секунд я чула лише тихе цокання годинника на стіні.

— Я хочу піти, — нарешті сказала Софія. — Більше не хочу, щоб моя донька бачила це. Не хочу, щоб вона думала, ніби так і має виглядати любов.

Я відчула, як у грудях розливається полегшення.

Але не стала радіти надто голосно. Це був не кінець її труднощів. Це був початок непростого шляху.

— Тоді ми допоможемо тобі підготуватися, — сказала я.

Софія кивнула.

— Я хочу повернутися в мамин будинок.

За її спиною раптом з'явилася Марія.

Привид стояла нерухомо, приклавши долоню до губ. Вона чула кожне слово.

— Моя дівчинко… — прошепотіла вона.

Софія не могла її побачити. Але я помітила, як Марія заплакала.

І вперше за весь час це були сльози не від безсилля.

— Я допоможу тобі з усім, що залишилося в будинку, — тихо сказала Марія.

Я подивилася на неї.

Вона стояла зовсім поруч із донькою, але між ними досі була та невидима межа, яку не могла подолати навіть материнська любов.

— Софіє, — звернулася я, — фахівчиня вже чекає. Вона допоможе скласти план від'їзду. Ми подбаємо, щоб ти забрала необхідні документи, ліки, речі Міли й усе важливе. Не потрібно повертатися туди самій.

— А він?

— Його попередять відповідні служби. Якщо буде небезпека, ти знатимеш, куди звертатися. Ми не залишимо тебе без підтримки.

Софія повільно кивнула.

І вперше за дві зустрічі в її очах з'явилося щось схоже на рішучість.

Усе відбувалося не так швидко, як мені хотілося б.

Спочатку Софія поговорила з фахівчинею. Потім разом із нею та представниками відповідних служб узгодила, як безпечно забрати Мілу й необхідні речі. Керрі координував допомогу Білих плащів, але не намагався керувати рішеннями самої Софії.

Коли настав час, вона вже знала, куди їде, хто її зустріне і до кого звернутися, якщо чоловік спробує її знайти.

Я чекала разом з Естер у безпечному місці.

— Ти хвилюєшся? — запитала вона.

— Дуже.

— Усе має бути добре.

— Я знаю. Просто…

Я не закінчила.

За кілька хвилин двері відчинилися.

На порозі стояла Софія, тримаючи Мілу за руку. Дівчинка притискала до грудей рюкзачок із малюнками.

— Амеліє!

Вона впізнала мене й одразу підбігла ближче.

— Привіт, маленька художнице.

— Я взяла Ричарда!

Міла відкрила рюкзак і витягнула малюнок. На ньому був той самий зелений дракон із рожевими крилами.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше