Операція «Врятувати Софію»
Наступного дня я вперше побачила Софію.
Ми домовилися, що я прийду до місцевого центру допомоги як волонтерка. Керрі подбав про те, щоб мене познайомили з координаторкою, яка вже працювала з родинами у складних обставинах. Вона мала пояснити Софії, яку підтримку можна отримати, не змушуючи її ні до чого.
Естер залишилася зі мною. Вона не могла допомогти з розмовою, але її присутність чомусь заспокоювала.
Софія прийшла трохи пізніше.
На вигляд їй було близько двадцяти п’яти. Темне волосся зібране в недбалий хвіст, під очима залягли тіні, а на руках вона тримала маленьку дівчинку в рожевій курточці.
Дівчинка ховалася за мамине плече й розглядала всіх великими очима.
— Це Софія, — представила нас координаторка. — А це Амелія. Вона сьогодні допомагатиме нам із дитячою кімнатою.
— Добрий день, — тихо привіталася я.
— Добрий, — відповіла Софія.
Її голос звучав обережно. Ніби навіть звичайна розмова могла стати причиною неприємностей.
Я присіла, щоб опинитися на рівні маленької дівчинки.
— А як тебе звати?
— Міла, — прошепотіла вона.
— Дуже приємно, Міло. А ти любиш малювати?
Дівчинка несміливо кивнула.
— Тоді, здається, у нас є дещо спільне. Я теж люблю.
Це була неправда. Точніше, я не дуже вміла малювати. Але іноді для початку розмови зовсім не обов’язково бути художницею.
— Можна я покажу тобі кольорові олівці? — запитала я.
Міла глянула на маму. Софія ледь помітно кивнула.
Ми пішли до дитячої кімнати.
Там було затишно: невеликий столик, кілька стільців, коробки з іграшками та полиця з книжками. Я дістала альбом і розклала олівці.
— Можемо намалювати що завгодно. Будинок, квіти, котика… Навіть дракона, якщо захочеш.
— Дракона! — раптом пожвавішала Міла.
— О, тоді нам знадобиться багато зеленого кольору.
Дівчинка засміялася.
Я краєм ока помітила, як Софія вперше за весь час трохи розслабила плечі.
Вона сіла неподалік і спостерігала за донькою.
— Ви часто приходите сюди? — запитала я, не відриваючись від малюнка.
— Ні. Сьогодні вперше.
— Сподіваюся, вам тут сподобається. Тут можна просто побути, випити чаю, поговорити. Ніхто не вимагатиме від вас розповідати те, чого ви не хочете.
Софія опустила погляд.
— Це добре.
Я не стала продовжувати. Деякі слова потрібно залишити людині наодинці з її думками.
Міла тим часом намалювала величезного зеленого дракона з рожевими крилами.
— Дивись, мамо!
— Гарний, сонечко.
— Він буде тебе захищати!
Софія усміхнулася й погладила доньку по волоссю.
— Тоді він має бути дуже сильним.
Я відчула, як Естер поруч ледь помітно напружилася.
Можливо, Софія й сама не усвідомлювала, скільки болю приховувалося за цими простими словами.
Але я не хотіла поспішати.
Не сьогодні.
Коли Міла побігла вибирати ще один альбом, Софія залишилася зі мною біля столика.
— Вона останнім часом майже не сміялася, — несподівано сказала жінка.
Я подивилася на неї.
— Діти дуже тонко відчувають настрій дорослих.
— Я намагаюся, щоб вона нічого не помічала.
Софія нервово поправила рукав светра.
— Просто в нас зараз непростий період.
Я не запитала, що саме вона мала на увазі.
— Вам не обов’язково вдавати, що все добре, — тихо промовила я. — Принаймні тут.
Вона довго дивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, чи справді мені можна довіряти.
— Ви не знаєте, який він насправді, — нарешті сказала Софія.
Я не відвела погляду.
— Можливо, не знаю. Але я хочу почути саме вас. І якщо колись ви захочете розповісти, я вислухаю.
Софія нічого не відповіла.
Лише міцніше стиснула пальці.
І цього разу я помітила те, що раніше ховалося під довгими рукавами.
На її зап’ясті був синець.
Я не стала дивитися на нього довше, ніж потрібно. Не хотіла, щоб вона відчула себе викритою.
Але всередині мене щось неприємно стиснулося.
Марія мала рацію.
Її доньці справді потрібна була допомога.
Я відвела погляд до альбому, щоб не змушувати Софію почуватися ніяково.
— Знаєте, — сказала я, беручи олівець, — у мене є одна пропозиція.
— Яка?
— Може, ми зробимо для Міли маленьку книжку казок? Вона малюватиме героїв, а я допоможу придумати їм історію.
Софія здивовано глянула на мене.
— Вона б хотіла.
— Тоді домовилися.
Міла саме повернулася з новим альбомом і почула останні слова.
— Я хочу казку про дракона!
— Чудово. А як його звати?
Дівчинка замислилася.
— Ричард!
Я ледве стримала сміх.
— Дуже поважне ім’я для дракона.
— Він буде добрий. І великий. І нікого не ображатиме.
— Найкращий дракон із можливих, — погодилася я.
Міла задоволено закивала й почала малювати.
Трохи згодом Софія підвелася.
— Нам уже час.
— Звичайно. Я не затримуватиму вас.
Вона допомогла доньці одягнути курточку, зібрала речі й уже біля дверей раптом зупинилася.
— Амеліє?
— Так?
— Ви завтра будете тут?
Я усміхнулася.
— Якщо захочете, я прийду.
Софія кивнула й вийшла разом із донькою.
Я ще кілька секунд дивилася їм услід.
— Вона повернеться, — тихо сказала Естер.
— Сподіваюся.
— Ти їй сподобалася.
— Це добре. Але мені хотілося б, щоб вона не просто поверталася заради малюнків.
Естер подивилася на мене.
— Вона ще не готова говорити.
— Знаю.
Я прибрала олівці й закрила альбом. На останній сторінці залишився малюнок Міли: великий зелений дракон із рожевими крилами. Поряд дівчинка намалювала двох людей — себе й маму. Вони трималися за руки.
Я обережно перегорнула сторінку, щоб малюнок не загубився.
Коли ми вийшли надвір, на телефон прийшло повідомлення від Керрі.
«Як пройшла зустріч? І, будь ласка, цього разу без самостійних рятувальних операцій».