Операція «Врятувати Софію»
Керрі вислухав мене мовчки.
Це було навіть трохи тривожно. Зазвичай після моїх слів у нього знаходилося бодай одне зауваження. Іноді два. А часом ціла лекція про те, чому я не повинна втручатися в справи, про які нічого не знаю.
Цього разу він лише подивився на Марію, а потім перевів погляд на мене.
— Отже, її доньку б’є чоловік?
Я кивнула.
Естер, яка сиділа поруч, обережно стиснула мою долоню.
— І в неї є маленька дитина, — тихо додала вона. — Чотири роки.
— А Софія знає, що її мати… — Керрі затнувся, добираючи слова, — що Марія намагається їй допомогти?
Привид похитала головою.
— Ні. Вона мене не бачить. Не чує. Я стільки разів намагалася достукатися до неї, але марно.
Марія опустила очі. Її пальці нервово перебирали край старої сукні.
— Я не хочу, щоб вона боялася. Просто хочу, аби Софія повернулася додому. Там усе залишилося. Її кімната, речі маленької… Навіть іграшки, які вона колись залишила. Я нічого не викинула.
— Будинок досі належить вам? — уточнив Керрі.
— Так. Він порожній.
— Це добре, — промовив він. — Але спершу треба переконатися, що Софія та дитина зможуть туди потрапити без ризику.
Я підвела на нього погляд.
— Ти допоможеш?
Керрі зітхнув.
— Амеліє, ти справді думаєш, що після цієї розповіді я скажу тобі: «Ні, іди займайся своїми справами»?
— Було б дивно.
— Саме так.
Естер тихенько засміялася, а я ледь усміхнулася у відповідь.
— Але є одна умова, — продовжив Керрі вже серйозніше. — Ти не підеш до Софії сама й не намагатимешся влаштувати героїчну сцену з її чоловіком. Ми не будемо його провокувати. Спершу потрібно поговорити із Софією, з’ясувати, чого вона хоче, і продумати безпечний план для неї та дитини.
— Я й не збиралася…
Він просто подивився на мене.
— Добре, — зітхнула я. — Можливо, трохи збиралася.
— Амеліє.
— Уже ні.
Естер прикрила усмішку долонею.
Марія ж дивилася на нас із такою надією, що мені раптом стало важко дихати.
— Я не можу обіцяти, що все буде легко, — сказала я, повертаючись до неї. — Але ми спробуємо. І я не дозволю тобі залишатися з цим наодинці.
— Дякую, — прошепотіла вона.
Керрі дістав телефон.
— Зв’яжуся з Білими плащами. Потрібна людина, яка зможе обережно познайомитися із Софією, а також фахівці, які допоможуть із юридичними питаннями та захистом. Якщо вона погодиться піти, усе має бути підготовлено заздалегідь.
Я кивнула.
— А я поговорю з нею.
— Ти можеш стати для неї волонтеркою. Але не вигадуй собі легенду, яку потім не зможеш підтримати.
— Я ж не настільки безвідповідальна.
Керрі повільно підняв брову.
— Продовжуй переконувати мене.
— Знаєш, іноді ти буваєш нестерпним.
— Мені це вже казали.
— І не раз, мабуть.
— На жаль, частіше, ніж хотілося б.
Естер тихо пирснула.
І лише Марія не сміялася. Вона дивилася на телефон у руках Керрі, ніби від цього маленького пристрою залежало все її подальше існування.
Можливо, так і було.
Я підійшла до неї й присіла поруч.
— Маріє, розкажіть мені про Софію. Якою вона була раніше? Що любила? Про що мріяла?
Привид здивовано подивилася на мене.
— Ви хочете знати?
— Звичайно. Вона ж не лише жінка, якій потрібна допомога. Вона ваша донька. Людина зі своїм життям.
Марія довго мовчала, а потім її обличчя пом’якшало.
— Вона завжди любила малювати. Ще маленькою могла годинами сидіти біля вікна з олівцями. А коли народилася онучка, почала малювати для неї казки. У неї був цілий зошит із дивовижними малюнками…
Жінка усміхнулася, але усмішка швидко згасла.
— Я так хочу, щоб вона знову взяла до рук олівці.
Я подивилася на Естер.
Ми обидві розуміли: зараз не можна просто прийти й сказати Софії, що її життя потрібно змінити. Не можна вимагати від неї негайного рішення. Їй доведеться самій повірити, що вона має право на інше майбутнє.
— Тоді почнемо з малого, — сказала я. — Знайдемо спосіб повернути їй хоча б одну річ, яку вона любила.
— І з безпеки, — нагадав Керрі, не відриваючись від телефона.
— І з безпеки, — погодилася я.
Він коротко кивнув.
Операція «Врятувати Софію» офіційно розпочалася.