Тиша між світами

59 Глава. Дім, до якого можна повернутися

 

Дорога додому видалася довшою, ніж я очікувала.

Естер ішла поруч, час від часу поглядаючи на вулиці, які ми вже починали впізнавати. Після всього пережитого нам обом хотілося просто повернутися до будинку, відпочити й хоча б ненадовго забути про всі пригоди.

Але, схоже, у мого життя були дещо інші плани.

Щойно ми наблизилися до воріт, я помітила незнайому жінку. Вона стояла трохи осторонь, постійно озираючись на дорогу.

— Амеліє, — тихо промовила Естер, помітивши, куди я дивлюся. — Тільки не кажи, що…

— Я ще нічого не сказала.

— Але вже дивишся так, ніби збираєшся кудись іти.

Я ледь усміхнулася.

— Доброго дня, — звернулася до незнайомки.

Жінка миттєво повернулася до мене.

— Ти бачила ту пару?

Я здивовано подивилася на неї.

— Яку саме?

— Молодого чоловіка та дівчину. Вони нещодавно проходили цією вулицею. Дівчина — моя донька.

Лише тепер я помітила, що переді мною привид.

Естер теж звернула на це увагу, але промовчала.

— Що з нею сталося? — запитала я.

Жінка нервово стиснула руки.

— Ще за життя я просила її покинути того чоловіка. Благала! Але вона не хотіла слухати. Постійно повторювала, що кохає його, що він зміниться, що вони зможуть бути щасливими.

Її голос затремтів.

— А тепер він її б'є.

Я відчула, як усередині неприємно стислося.

— У них є дитина, — продовжила незнайомка. — Маленька дівчинка. Моя онука. Софія терпить усе заради неї, але хіба це життя? Він може її вбити!

— Як вас звати? — обережно запитала Естер.

— Марія.

— А доньку?

— Софія.

Я перевела погляд на жінку.

— Ви хочете, щоб ми їй допомогли?

Марія одразу кивнула.

— Будь ласка. Я більше нічого не можу зробити. Вона мене не бачить, не чує. А я не можу просто стояти осторонь і дивитися, як він її знищує.

— Розкажіть нам усе, що знаєте, — попросила я. — Нам потрібно зрозуміти, як діяти.

Марія трохи заспокоїлася.

Виявилося, що Софії двадцять п'ять років. З Артемом вона познайомилася ще молодою. Спочатку він здавався ідеальним чоловіком: уважним, турботливим, щедрим на компліменти.

Марія ніколи не довіряла йому.

З часом Артем почав контролювати доньку, обмежувати її спілкування з друзями та рідними. Після народження дитини його поведінка стала ще гіршою.

— Я не раз просила її повернутися додому, — тихо сказала жінка. — Але вона відповідала, що не хоче руйнувати сім'ю.

— А зараз де вони живуть? — запитала я.

Марія назвала адресу, а потім раптом згадала про щось важливе.

— У мене залишився будинок. Він порожній. Я все там залишила для Софії. Меблі, речі, навіть дитяча кімната для онуки. Вона може повернутися туди будь-якої миті.

Я уважно подивилася на неї.

— Тобто їй є куди піти?

— Так. Їй не потрібно нічого шукати. Я просто хочу, щоб вона була в безпеці.

Жінка опустила очі.

— Я так мріяла, що одного дня вона повернеться до мене…

На кілька секунд запала тиша.

— Ми спробуємо їй допомогти, — нарешті сказала я.

— Дякую…

Марія ледь усміхнулася.

Коли ми з Естер увійшли до будинку, у вітальні сидів Керрі.

Він зручно влаштувався на дивані з чашкою чаю й, судячи з його вигляду, зовсім не поспішав займатися чимось корисним.

— Повернулися, — привітався він.

— Як бачиш, — відповіла я.

Керрі перевів погляд на Естер.

— Сподіваюся, ваша прогулянка була спокійною?

Естер ледь помітно усміхнулася.

— Могла б бути.

— Це звучить не надто обнадійливо.

Я зняла верхній одяг.

— Керрі, нам потрібна допомога.

Чоловік повільно поставив чашку на столик.

— Що цього разу?

— Є жінка, якій загрожує небезпека. Її чоловік підіймає на неї руку. У них маленька дитина.

Усмішка зникла з обличчя Керрі.

— Вони зараз разом?

— Так. І ситуація може стати значно гіршою. У дівчини є куди піти, але їй потрібна допомога, щоб безпечно залишити чоловіка.

— Зрозуміло. Я зв'яжуся з Білими плащами.

— Дякую.

— Амеліє, ти хоча б іноді можеш повертатися додому без нової рятувальної операції?

Естер тихо засміялася.

— Я вже поставила йому те саме запитання.

— І що вона відповіла?

— Що нічого особливого не сталося.

Керрі подивився на мене з легким докором.

— Звичайно. Просто чергова людина потребує порятунку.

— Але ж ти допоможеш?

— А хіба я маю вибір?

— Маєш.

— Не нагадуй мені про це, — пробурмотів він, підводячись.

Естер усміхнулася ширше.

— Здається, він уже звик.

— На жаль, — відповів Керрі й попрямував до виходу.

Я провела його поглядом, а потім повернулася до Естер.

— Думаю, нам варто ще раз поговорити з Марією. Потрібно дізнатися більше про Софію та її дитину.

— Я з тобою.

Трохи згодом до нас приєднався Керрі.

— Я поговорив із Білими плащами. Вони готові допомогти. Спершу потрібно оцінити ситуацію, переконатися, що Софія та дитина не залишаться сам на сам із небезпекою. Також організуємо медичну допомогу, якщо вона знадобиться.

— А з Артемом?

— Ніхто не збирається влаштовувати самосуд. Якщо він чинить насильство, цим мають займатися відповідні служби. Наше завдання — забезпечити безпеку матері та дитини.

Я полегшено видихнула.

— Добре.

— Але є ще одна проблема, — додав Керрі. — Софія повинна сама погодитися прийняти допомогу. Ми не можемо просто забрати її з дому.

— Я розумію.

Естер, яка досі слухала нашу розмову, нарешті заговорила:

— Можливо, їй просто потрібен хтось, хто не буде засуджувати її за те, що вона досі його любить.

Я подивилася на дівчину.

— Саме так.

Адже іноді людина, яка живе поруч із кривдником, не може піти не тому, що не розуміє небезпеки. Страх, погрози, почуття провини та надія на зміни можуть тримати міцніше за будь-які замки.

— Я поговорю із Софією, — сказала я. — Не змушуватиму її приймати рішення. Просто хочу, щоб вона зрозуміла: у неї є вибір.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше