Тиша між світами

58 Розділ. Уламки минулого

 

Після ранкової розмови Естер почувалася трохи краще.

Спогад про маму все ще залишався в її думках. Вона кілька разів поверталася до нього, намагаючись пригадати більше, але марно. Наче пам'ять відчинила перед нею маленьке віконце й одразу зачинила його.

Естер пам'ятала мамин голос, теплі руки й обіцянку приносити їй торт щоразу, коли їй буде сумно. Але за цими спогадами знову починалася порожнеча.

Дівчина сиділа біля вікна, спостерігаючи за деревами, які хитав осінній вітер.

— Знову намагаєшся щось згадати? — почула вона голос Амелії.

Естер повернула голову.

— А хіба це так помітно?

— Трохи. Ти вже кілька хвилин дивишся в одну точку.

— Просто боюся, що більше нічого не згадаю.

Амелія підійшла ближче.

— Тоді пропоную на деякий час припинити мучити свою пам'ять.

— І що натомість?

— Прогулянка. Свіже повітря, трохи руху й жодних розмов про те, що ти повинна щось пригадати.

Естер ледь усміхнулася.

— Звучить непогано.

— От і чудово. Тільки одягайся тепліше. Надворі вже не літо.

Надворі було прохолодно, але сонячно.

Осінній вітер тихо ворушив пожовкле листя на деревах, а під ногами шелестіли опалі листочки. Неподалік хтось вигулював собаку, діти сміялися біля майданчика, а з маленької кав'ярні долинав аромат свіжої випічки.

Місто жило своїм звичайним життям.

І ця буденність несподівано заспокоювала.

Амелія йшла поруч з Естер, час від часу розповідаючи їй про дрібниці, які траплялися останніми днями.

— Знаєш, мені здається, нам усім іноді потрібно просто вийти з дому й трохи відволіктися, — промовила вона. — А то можна так довго сидіти у власних думках, що й не помітити, яка гарна погода надворі.

— Ти часто так робиш?

— Намагаюся. Щоправда, не завжди виходить. Але сьогодні я вирішила, що нам обом не завадить прогулянка.

Естер усміхнулася.

— Здається, ти вже починаєш звикати піклуватися про всіх навколо.

— Можливо, просто мені подобається, коли люди усміхаються.

— Тоді сподіваюся, сьогодні в тебе буде багато приводів для радості.

Амелія засміялася.

— Я теж на це сподіваюся.

Вони звернули на невелику алею, де було менше перехожих.

Попереду біля лавки стояли двоє молодих людей. Дівчина щось пояснювала хлопцеві, а той, схоже, зовсім не хотів її слухати.

— Я вже сказала тобі, — промовила вона. — Не потрібно більше цього робити.

— Ти взагалі чуєш, що я тобі кажу? — роздратовано відповів хлопець.

— Чую. Але моя відповідь не зміниться.

Хлопець зробив крок до неї.

— Ти ще пошкодуєш про це!

Він різко замахнувся рукою.

Дівчина мимоволі відсахнулася, але удару не сталося.

Чоловік, який проходив повз, устиг перехопити хлопця за зап'ястя.

— Гей! Ти що робиш?!

— Не лізьте не у свою справу! — огризнувся той.

— А ти не піднімай руку на дівчину.

Усе сталося за лічені секунди.

Амелія вже хотіла відвести Естер убік, але помітила, що та застигла.

Її обличчя зблідло.

— Естер?

Дівчина не відповіла.

Вона дивилася на незнайомого хлопця, який тепер намагався вирвати руку з чужої хватки.

І раптом почула зовсім інший голос.

Не з цієї вулиці.

Не з теперішнього часу.

«Я кохаю тебе, Естер».

Вона здригнулася.

Перед очима промайнуло чуже обличчя.

Молодий хлопець. Темне волосся. Серйозний погляд.

Вони стояли десь удвох. Навколо було тихо. Естер не могла розгледіти місце, де вони перебували, але чітко бачила його.

— Я давно хотів тобі сказати… Ти мені дуже подобаєшся. Я кохаю тебе.

Естер опустила погляд.

— Не треба…

— Чому?

— Тому що я не кохаю тебе.

Хлопець відступив на крок.

Його обличчя змінилося.

— Ти навіть не хочеш подумати?

— Мені шкода. Але я не можу відповісти тобі взаємністю.

Він ще щось сказав, проте слова розчинилися в наступному звуці.

Крики.

Гучні, налякані крики десь далеко.

«Естер!»

«Допоможіть!»

Вона різко вдихнула.

Спогад обірвався.

— Естер!

Амелія обережно торкнулася її плеча.

Дівчина похитнулася, і Амелія встигла підтримати її за руку.

— Що сталося? Ти мене чуєш?

Естер дивилася кудись перед собою.

Її пальці тремтіли.

— Я… я щось побачила.

— Спогад?

Вона повільно кивнула.

— Там був хлопець. Він сказав, що кохає мене.

Амелія не перебивала, даючи їй можливість зібратися з думками.

— А я відмовила йому. Сказала, що не відчуваю того самого.

— Ти пам'ятаєш його обличчя?

Естер заплющила очі, намагаючись повернути побачене.

— Ні. Лише уривки. Але потім…

Вона замовкла.

— Що потім? — тихо запитала Амелія.

— Я почула крики. Хтось кликав мене на ім'я. А ще хтось просив допомоги.

Амелія уважно подивилася на неї.

— Ти пам'ятаєш, звідки були ці крики?

— Ні. Усе обірвалося. Я навіть не знаю, хто кричав.

Естер опустила голову.

— А якщо я була винна? Якщо після тієї відмови сталося щось погане?

— Естер, ми поки нічого не знаємо. Не варто звинувачувати себе через уривок спогаду.

— Але чому я не можу згадати більше?

Амелія обережно стиснула її долоню.

— Згадаєш. Не обов'язково сьогодні й не обов'язково все одразу. Ми нікуди не поспішаємо.

Естер подивилася на неї.

— Ти справді думаєш, що я зможу повернути пам'ять?

— Думаю, що ти вже зробила перший крок. Ще вчора в тебе був лише спогад про маму, а сьогодні з'явився ще один. Нехай поки маленький, але це вже щось.

— Я боюся того, що можу згадати.

— Це зрозуміло. Але тобі не потрібно проходити через усе самій.

Естер ледь усміхнулася.

— Дякую, що пішла зі мною.

— Для цього й існують друзі.

Вони ще трохи постояли на алеї, перш ніж рушити назад.

Проте тепер Естер уже не думала лише про маму.

У її минулому був хлопець.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше