Тиша між світами

57 Розділ. Смак дитячих спогадів

 

Коли всі нарешті розійшлися, у кімнаті запанувала тиша.

Естер залишилася сама.

Вона сиділа на краю ліжка, підібгавши ноги, і дивилася на власні долоні. Дивне відчуття. Наче вони належали їй, але водночас вона не могла пригадати, скільки всього ці руки встигли зробити за її життя.

Вона пам'ятала окремі речі. Деякі обличчя. Чиїсь голоси. Відчуття тепла, яке іноді виникало нізвідки й так само раптово зникало.

Але варто було спробувати зосередитися, як усе розпливалося.

Наче хтось навмисно стирав написане.

Естер торкнулася скроні.

— Ну ж бо… — прошепотіла вона. — Я ж повинна щось пам'ятати.

Заплющила очі.

Спочатку з'явилася темрява.

Потім якийсь звук.

Наче дзенькіт посуду.

Вона побачила білу чашку. Край столу. Чиїсь пальці, що поправляли скатертину.

І жіночий голос.

«Не сумуй, сонечко. Усе обов'язково налагодиться».

Естер різко розплющила очі.

Серце забилося швидше.

— Мамо?..

Слово вирвалося саме собою.

Вона спробувала втримати побачене, але образ зник так швидко, що дівчина навіть не встигла роздивитися обличчя.

Лише голос.

Теплий, ніжний, знайомий.

Естер опустила голову.

Вона не знала, чи справді це був спогад, чи її власна уява намагалася заповнити порожнечу.

Але їй захотілося плакати.

Не від страху. Не від безпорадності.

Просто тому, що раптом дуже захотілося додому.

Час минав непомітно.

Естер кілька разів пробувала повернутися до того спогаду. Намагалася пригадати кухню, чашку, жіночі руки.

Нічого.

Здавалося, щойно вона наближалася до чогось важливого, невидима завіса опускалася знову.

Зрештою дівчина втомлено відкинулася на подушки.

— Мабуть, я надто стараюся, — пробурмотіла вона.

Їй хотілося побачити маму.

Хоча б один раз.

Почути її голос не крізь уламки пам'яті, а по-справжньому.

Дізнатися, чи була вона щасливою. Чи любила її. Чи чекала на повернення.

І найголовніше — чи знає, що її донька досі десь тут.

За дверима почувся тихий стукіт.

— Естер? Можна?

Дівчина витерла очі.

— Так, заходь.

Двері прочинилися, і на порозі з'явилася Амелія.

У руках вона тримала невелику тацю.

— Я подумала, що тобі може захотітися чогось смачненького.

Естер здивовано подивилася на неї.

На таці стояла чашка теплого чаю й невелика тарілочка з шматочком торта. Ніжний бісквіт, крем і кілька ягід зверху.

— Ти сама це приготувала? — запитала вона.

— Ні, цього разу я вирішила не ризикувати чужим здоров'ям, — усміхнулася Амелія. — Але вибирала особисто.

Естер тихенько засміялася.

— Дякую.

Амелія поставила тацю на тумбочку й присіла поруч.

— Як ти?

— Не знаю. Намагалася згадати щось про себе. Але нічого не виходить.

— Іноді спогадам потрібен час.

— А якщо вони більше ніколи не повернуться?

Амелія на мить замовкла.

— Тоді ми все одно не залишимо тебе саму. Але я не думаю, що ти повинна відмовлятися від надії.

Естер подивилася на неї.

— Ти завжди така?

— Яка?

— Умієш знаходити слова, коли інші вже не знають, що сказати.

Амелія трохи зніяковіла.

— Не завжди. Іноді я просто приношу людям щось смачненьке.

Цього разу Естер засміялася вже голосніше.

Вона взяла виделку й відрізала маленький шматочок торта.

Солодкий крем торкнувся язика.

Ніжний бісквіт майже розтанув у роті.

І раптом…

Дзвін посуду.

Сонячне світло на кухонному столі.

Маленька дівчинка, яка сидить на стільці, підібгавши під себе ноги. Її щоки мокрі від сліз, а перед нею лежить зім'ятий аркуш паперу.

— Я більше не хочу малювати! — сердито промовляє дитина.

Жіночі кроки.

Теплі долоні торкаються її плечей.

— А що сталося, моє сонечко?

— У мене нічого не виходить! У всіх краще, ніж у мене!

Жінка не сварить її. Не каже, що це дурниці.

Вона лише ставить перед дівчинкою тарілочку.

На ній — маленький шматочок шоколадного торта.

— Знаєш, що я думаю? — лагідно запитує мама.

— Що?

— Що сьогодні тобі просто потрібен солодкий перепочинок. А завтра ми спробуємо ще раз.

— А якщо знову не вийде?

Жінка присідає поруч і цілує її в чоло.

— Тоді я знову принесу тобі тортик.

Дівчинка усміхається крізь сльози.

— Обіцяєш?

— Обіцяю, моя маленька.

Спогад обірвався.

Естер завмерла з виделкою в руці.

— Мамо…

Амелія відразу повернулася до неї.

— Естер? Що сталося?

Дівчина повільно поставила виделку на тарілку.

Її очі наповнилися сльозами.

— Я згадала…

— Що саме?

Естер подивилася на шматочок торта.

— Мама… Вона приносила мені тортик, коли мені було сумно. Завжди. Навіть якщо я сварилася з кимось або в мене щось не виходило. Вона казала, що солодкий перепочинок ніколи не завадить.

Губи дівчини здригнулися.

— Я пам'ятаю її голос. Вона називала мене сонечком.

Амелія нічого не сказала.

Просто обережно обійняла Естер.

І та нарешті дозволила собі заплакати.

Не приховуючи сліз, не намагаючись здаватися сильною.

— Я так за нею сумую, — прошепотіла вона.

— Знаю.

— А раптом вона думає, що я її покинула?

Амелія міцніше обійняла дівчину.

— Ти не покидала її, Естер. І ми обов'язково спробуємо з'ясувати, що з тобою сталося.

Деякий час вони сиділи мовчки.

На тумбочці стояла майже недоторкана чашка чаю, а на тарілочці залишилася половина торта.

Естер витерла сльози й подивилася на Амелію.

— Дивно.

— Що саме?

— Я стільки часу намагалася щось пригадати. А згадала завдяки шматочку торта.

Амелія усміхнулася.

— Можливо, твоя мама просто знала, що іноді найважливіші речі ховаються в найменших дрібницях.

Естер знову подивилася на тарілочку.

Вперше за довгий час вона не почувалася порожньою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше