Амелія тихо постукала.
— Можна? — запитала вона, зазирнувши до кімнати.
Естер сиділа біля вікна. Почувши голос, вона повернула голову й ледь помітно всміхнулася.
— Звісно. Щось сталося?
Амелія зачинила за собою двері. Кілька секунд вона мовчала, підбираючи слова, а тоді присіла поруч.
— Я хочу з тобою дещо обговорити. І мені здається, ти повинна про це знати.
Естер насторожилася.
— Ти мене лякаєш.
— Вибач. Я не хотіла.
Амелія опустила погляд на власні руки. Їй так хотілося сказати все правильно, не змусити Естер хвилюватися ще більше. Але вона розуміла: найважливіше зараз — не красиві слова, а сама правда.
— Естер, ти жива.
Дівчина завмерла.
На мить Амелії здалося, що вона навіть перестала дихати. Естер дивилася на неї, наче намагалася зрозуміти почуте, знайти в цих словах прихований зміст або помилку.
— Що ти сказала?
— Ти жива, Естер. Твоє тіло досі тут. Ти не померла.
— Але… — Естер розгублено похитала головою. — Я ж не можу повернутися. Я не можу навіть зрозуміти, як опинилася в такому становищі.
— Я знаю. І поки що не знаю, як тобі допомогти. Не хочу обманювати тебе й обіцяти те, у чому сама не впевнена.
Амелія обережно накрила її руку своєю.
— Але тепер ми знаємо, що ти жива. А отже, можемо шукати спосіб повернути тебе до твого життя.
Естер відвернулася до вікна.
Деякий час вона мовчала. Амелія не квапила її, не намагалася заповнити тишу зайвими словами. Іноді людині потрібен час, щоб повірити навіть у щось хороше.
— Я думала… — нарешті прошепотіла Естер. — Не знаю, що саме я думала. Просто іноді мені здавалося, що все вже закінчилося.
— Ні, — тихо відповіла Амелія. — Ще ні.
Естер опустила голову. Її пальці тремтіли, і Амелія відчула, як міцно та стискає її руку.
— А якщо я так і не повернуся?
Це запитання було цілком закономірним. Амелія й сама боялася не знайти відповіді, але не хотіла, щоб страх вирішував усе замість них.
— Тоді ми продовжимо шукати спосіб, — сказала вона. — Я не знаю, скільки часу це забере. Не знаю, із чого почати. Але ти більше не повинна проходити через це сама.
Естер повільно повернулася до неї.
— Ти справді допомагатимеш мені?
— Звісно.
— Навіть якщо ми нічого не знайдемо?
Амелія ледь усміхнулася.
— Особливо тоді.
На обличчі Естер з'явилася слабка, невпевнена усмішка. Вона ще не знала, що буде далі. Не знала, чи вдасться їй повернутися, чи зможе вона знову відчути звичайне тепло сонячного проміння на шкірі, почути знайомі голоси й відчинити очі у власному ліжку.
Але тепер у неї була причина сподіватися.
І цього поки що вистачало.
— Тобто ми знаємо, що Естер жива, але не знаємо, чому вона не може повернутися? — перепитала Лія.
Вони зібралися у вітальні. Амелія сиділа поруч з Естер, а решта розташувалися навколо них. Розмова лише починалася, і ніхто не поспішав робити остаточні висновки.
— Саме так, — відповіла Амелія. — Я не хочу вигадувати пояснення, доки ми не маємо достатньо інформації.
— Можливо, їй просто потрібен час? — припустила Деніз.
— А якщо справа не в часі? — озвалася Елайза. — Ми ж не знаємо, чи можна взагалі пояснити те, що відбувається, звичайними причинами.
— Тоді треба почати з того, що нам відомо, — запропонувала Лія. — Згадати все, що сталося з Естер, і спробувати знайти щось, що ми могли пропустити.
Естер слухала їх мовчки.
Ще зовсім недавно вона навіть не уявляла, що колись сидітиме серед людей, які обговорюватимуть, як повернути її до життя. Вона не знала, чи допоможуть ці розмови, але вперше за довгий час відчувала, що її майбутнє ще не визначене.
— Я теж хочу брати участь, — сказала вона нарешті.
Усі повернулися до неї.
— Ми й не збиралися вирішувати все без тебе, — відповіла Амелія.
— Просто я не знаю, чим можу допомогти.
— Тоді почнемо з того, що знаєш ти, — сказала Лія. — Розповіси нам усе, що пам'ятаєш. Навіть якщо якась деталь здається неважливою.
Естер кивнула.
Вони ще не мали відповіді. Не знали, де шукати причину й що саме заважало їй повернутися. Попереду було багато запитань, а кожне нове припущення могло виявитися хибним.
Проте тепер вони могли шукати разом.
І, можливо, саме з цього й починалося справжнє повернення.