Тиша між світами

55 глава.Гордість за сина

Деніз саме поверталася до вітальні, коли почула сміх і жваве обговорення. Зацікавившись, вона зайшла до кімнати й одразу звернула увагу на величезний букет червоних троянд.

Жінка зупинилася на порозі.

Потім її погляд перемістився на листівку, яку тримала Амелія, і на маленьку оксамитову коробочку поруч із квітами.

На обличчі Деніз повільно з'явилася усмішка.

Вона відразу все зрозуміла.

Дін.

Хто ж іще міг додуматися до такого?

Деніз підійшла до столу, нахилилася над букетом і з насолодою вдихнула аромат троянд.

— Які чудові квіти… — промовила вона, ще раз понюхавши букет.

А тоді випросталася, гордо підняла підборіддя й додала:

— Яка ж я мама неймовірна! Такого сина виростила!

У кімнаті на мить запала тиша.

Лія першою повернулася до неї.

— Зачекай. Ти хочеш сказати, що це Дін надіслав Амелії квіти?

— Авжеж! — гордо відповіла Деніз. — Це мій син. Я сама вчила його, що потрібно не просто дякувати за добрі вчинки, а й дарувати людям емоції у відповідь. Щоб вони не просто почули слова вдячності, а відчули її й запам'ятали цей момент.

Вона знову поглянула на троянди, і її усмішка стала ще ширшою.

— І, здається, мій хлопчик засвоїв урок на відмінно!

— На відмінно? — перепитала Лія. — Деніз, він надіслав сто одну троянду й кулон! Якщо це на відмінно, то що тоді на найвищий бал?

— Не знаю, — замислилася Деніз. — Мабуть, якби він ще й сам прийшов із цим букетом, я б узагалі не витримала від гордості.

Амелія почервоніла, а Еліза тихенько засміялася.

— Деніз, ти зараз серйозно хвалиш себе за те, що твій син надіслав дівчині квіти? — не вгавала Лія.

— Звичайно! А хто його цього навчив?

— Тобто ти вважаєш, що це твоя заслуга?

— А чия ж іще? — Деніз знову нахилилася до троянд. — Я завжди казала Діну: якщо хтось зробив для тебе щось хороше, не обмежуйся звичайним «дякую». Знайди спосіб подарувати людині радість у відповідь. Нехай вона усміхнеться, здивується, відчує, що її доброту помітили й оцінили.

Вона обережно торкнулася однієї з пелюсток.

— І, схоже, мій син вирішив, що кількох квітів буде замало.

— Кількох?! — Лія театрально сплеснула руками. — Деніз, тут цілий сад!

— Зате який гарний! — безтурботно відповіла та й знову вдихнула аромат троянд.

Амелія не стримала усмішки.

— Ви справді відразу зрозуміли, що це Дін?

— Звісно, люба. Я ж його мама. — Деніз випросталася й поглянула на неї з теплотою. — До того ж він завжди був таким. Якщо вже вирішив когось порадувати, то зробить усе, щоб цей момент запам'ятався надовго.

— Тепер зрозуміло, звідки в нього така щедрість, — усміхнулася Еліза.

— Саме так! — підтвердила Деніз. — І я цим пишаюся.

— А про те, що він може налякати людину такою кількістю троянд, ти його не попереджала? — поцікавилася Лія.

— Ні, але, гадаю, Амелія переживе цей шок.

— Сподіваюся, — засміялася Амелія.

Деніз ще раз поглянула на букет і задоволено кивнула сама собі.

— Ох, Діне, якби ти тільки знав, як сильно я зараз тобою пишаюся!

— Ти говориш так, ніби сама отримала ці троянди, — піддражнила її Лія.

— А хіба матуся не має права радіти успіхам свого сина?

— Має. Але, здається, ти радієш навіть більше, ніж Амелія.

Деніз на мить задумалася, а потім усміхнулася ще ширше.

— Можливо. Але тільки тому, що я знаю, скільки доброти ховається за цим подарунком.

Вона знову понюхала троянди.

— Яка ж я все-таки неймовірна мама!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше