Деніз саме поверталася до вітальні, коли почула сміх і жваве обговорення. Зацікавившись, вона зайшла до кімнати й одразу звернула увагу на величезний букет червоних троянд.
Жінка зупинилася на порозі.
Потім її погляд перемістився на листівку, яку тримала Амелія, і на маленьку оксамитову коробочку поруч із квітами.
На обличчі Деніз повільно з'явилася усмішка.
Вона відразу все зрозуміла.
Дін.
Хто ж іще міг додуматися до такого?
Деніз підійшла до столу, нахилилася над букетом і з насолодою вдихнула аромат троянд.
— Які чудові квіти… — промовила вона, ще раз понюхавши букет.
А тоді випросталася, гордо підняла підборіддя й додала:
— Яка ж я мама неймовірна! Такого сина виростила!
У кімнаті на мить запала тиша.
Лія першою повернулася до неї.
— Зачекай. Ти хочеш сказати, що це Дін надіслав Амелії квіти?
— Авжеж! — гордо відповіла Деніз. — Це мій син. Я сама вчила його, що потрібно не просто дякувати за добрі вчинки, а й дарувати людям емоції у відповідь. Щоб вони не просто почули слова вдячності, а відчули її й запам'ятали цей момент.
Вона знову поглянула на троянди, і її усмішка стала ще ширшою.
— І, здається, мій хлопчик засвоїв урок на відмінно!
— На відмінно? — перепитала Лія. — Деніз, він надіслав сто одну троянду й кулон! Якщо це на відмінно, то що тоді на найвищий бал?
— Не знаю, — замислилася Деніз. — Мабуть, якби він ще й сам прийшов із цим букетом, я б узагалі не витримала від гордості.
Амелія почервоніла, а Еліза тихенько засміялася.
— Деніз, ти зараз серйозно хвалиш себе за те, що твій син надіслав дівчині квіти? — не вгавала Лія.
— Звичайно! А хто його цього навчив?
— Тобто ти вважаєш, що це твоя заслуга?
— А чия ж іще? — Деніз знову нахилилася до троянд. — Я завжди казала Діну: якщо хтось зробив для тебе щось хороше, не обмежуйся звичайним «дякую». Знайди спосіб подарувати людині радість у відповідь. Нехай вона усміхнеться, здивується, відчує, що її доброту помітили й оцінили.
Вона обережно торкнулася однієї з пелюсток.
— І, схоже, мій син вирішив, що кількох квітів буде замало.
— Кількох?! — Лія театрально сплеснула руками. — Деніз, тут цілий сад!
— Зате який гарний! — безтурботно відповіла та й знову вдихнула аромат троянд.
Амелія не стримала усмішки.
— Ви справді відразу зрозуміли, що це Дін?
— Звісно, люба. Я ж його мама. — Деніз випросталася й поглянула на неї з теплотою. — До того ж він завжди був таким. Якщо вже вирішив когось порадувати, то зробить усе, щоб цей момент запам'ятався надовго.
— Тепер зрозуміло, звідки в нього така щедрість, — усміхнулася Еліза.
— Саме так! — підтвердила Деніз. — І я цим пишаюся.
— А про те, що він може налякати людину такою кількістю троянд, ти його не попереджала? — поцікавилася Лія.
— Ні, але, гадаю, Амелія переживе цей шок.
— Сподіваюся, — засміялася Амелія.
Деніз ще раз поглянула на букет і задоволено кивнула сама собі.
— Ох, Діне, якби ти тільки знав, як сильно я зараз тобою пишаюся!
— Ти говориш так, ніби сама отримала ці троянди, — піддражнила її Лія.
— А хіба матуся не має права радіти успіхам свого сина?
— Має. Але, здається, ти радієш навіть більше, ніж Амелія.
Деніз на мить задумалася, а потім усміхнулася ще ширше.
— Можливо. Але тільки тому, що я знаю, скільки доброти ховається за цим подарунком.
Вона знову понюхала троянди.
— Яка ж я все-таки неймовірна мама!