Повертаючись із лікарні, Амелія не могла позбутися думок про Естер.
Вона досі бачила перед очима її нерухоме тіло, бліде обличчя й пасма темного волосся на подушці. Здавалося таким несправедливим, що дівчина, яка ще могла б жити, сміятися й будувати плани, тепер лежала там, не в змозі навіть розплющити очі.
Але Естер була жива.
І це означало, що надія ще залишалася.
Амелія зітхнула. Вона не знала, як допомогти. Її дар дозволяв бачити душі, розмовляти з ними й торкатися їх, але повернути Естер до власного тіла вона не могла. Щось заважало дівчині зробити цей крок, і Амелія поки не розуміла, що саме.
Одне вона знала напевно: мовчати про це більше не можна.
Коли Амелія повернулася додому, вона залишила речі біля входу й одразу попрямувала до вітальні.
— Можете всі на хвилинку зібратися? Мені потрібно вам дещо розповісти.
У її голосі прозвучала така серйозність, що друзі швидко відклали свої справи.
Невдовзі всі зібралися у вітальні. Амелія сіла навпроти них, на мить затримала погляд на кожному й нарешті заговорила.
— Я сьогодні була в лікарні.
— Щось сталося? — запитала Емма.
Амелія повільно кивнула.
— Я хотіла перевірити дещо. І знайшла Естер.
На обличчях друзів з'явилося здивування.
— Естер? — перепитав хтось. — Ти знайшла її?
— Так. Вона в лікарні. Її тіло живе, але сама вона перебуває в комі.
У кімнаті запала тиша.
Амелія дала їм кілька секунд, щоб усвідомити почуте.
— Я бачила її душу, — продовжила вона тихіше. — Естер поруч із нами, але не може повернутися до свого тіла. Я не знаю чому. І не знаю, скільки часу це може тривати.
— Але якщо її тіло досі живе, то вона може прокинутися? — обережно запитала Емма.
— Я дуже хочу в це вірити. Але є щось, що їй заважає. Я відчуваю, що справа не лише в тому, що вона не може знайти дорогу назад.
Амелія опустила очі на свої руки.
— Я не можу повернути її сама. Це має зробити Естер. Але, можливо, ми зможемо з'ясувати, що її стримує.
Вона боялася, що друзі не зрозуміють, що саме вона просить їх зробити. Адже й сама поки не мала ані чіткого плану, ані жодної певної зачіпки.
Та їй не потрібно було, щоб хтось одразу знайшов відповідь. Їй потрібно було, щоб вони спробували.
— Ми допоможемо, — нарешті пролунало у відповідь. — Не залишимо її саму.
Амелія відчула, як усередині щось відпустило.
Вона повернулася додому з лікарні, не знаючи, як урятувати Естер. Але тепер принаймні більше не мусила шукати відповіді наодинці.
— Дякую, — тихо промовила вона.
За вікнами повільно згущалися сутінки. Друзі почали обговорювати, із чого варто розпочати пошуки, а Амелія знову подумки повернулася до лікарняної палати.
Тримайся, Естер. Ми знайдемо відповідь.
Вона ще не знала, куди приведуть їх ці пошуки. Не знала, які таємниці доведеться розкрити й чи сподобається їм правда.
Але сьогодні вона вперше дозволила собі повірити, що Естер ще має шанс повернутися.
Надія не померла.