52 Глава. По той бік лікарняних дверей

Останнім часом Амелія почувалася не найкраще.

Спочатку вона не звертала уваги на втому, потім почала списувати головний біль на недосипання, а легке запаморочення — на надто насичені дні. Зрештою, у її житті й без того вистачало всього, що могло змусити людину забути про нормальний відпочинок.

Особливо якщо ця людина регулярно розмовляла з привидами.

Проте сьогодні Амелія вирішила, що досить.

— Я ненадовго, — повідомила вона, зазираючи до вітальні.

Естер сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги. Її довге біле волосся спадало на плечі, а в руках лежала книжка, яку вона вже кілька хвилин не читала, бо надто захопилася спостереженням за Амелією.

— Куди це ти зібралася?

— До лікарні.

— Захворіла?

— Саме тому й іду до лікарні, — зітхнула Амелія. — Хочу записатися до лікаря, поки мій організм остаточно не вирішив, що я йому більше не потрібна.

Естер відклала книжку.

— Може, мені піти з тобою?

Амелія на мить замислилася, а тоді похитала головою.

— Не потрібно. Я владнаю справи й повернуся. До того ж ти ж знаєш, як я люблю лікарні.

— Тобто ніяк?

— Саме так.

Естер усміхнулася.

— Тоді бажаю успіху. І постарайся не посваритися з лікарем.

— Я ніколи не сварюся з лікарями.

— Минулого разу ти двадцять хвилин сперечалася з одним через те, що він назвав тебе надто блідою.

— Бо він сказав це так, наче я сама винна!

— Амеліє.

— Добре, добре. Я поводитимуся чемно.

Вона підхопила сумку й попрямувала до дверей.

— І не забудь поїсти! — гукнула їй услід Естер.

— Ти мені тепер ще й за маму?!

— Хтось же мусить!

Амелія засміялася й зачинила двері.

Вона не знала, що за кілька годин згадуватиме цю звичайну розмову з зовсім іншими почуттями.

У лікарні було людно.

Біля реєстратури зібралася невелика черга. Хтось нервово переглядав документи, хтось розмовляв телефоном, а літня жінка біля вікна наполегливо пояснювала медсестрі, що прийшла лише поставити одне коротеньке запитання.

Амелія терпляче дочекалася своєї черги.

Вона заповнила необхідні папери, уточнила кілька деталей і домовилася про запис до лікаря. Усе пройшло значно простіше, ніж вона очікувала.

— Вам потрібно буде пройти до адміністратора, — пояснила працівниця реєстратури, повертаючи їй документи. — Кабінет у кінці коридору, ліворуч.

— Дякую.

Амелія рушила в зазначеному напрямку.

Голова й досі боліла, а ноги здавалися важчими, ніж зазвичай. Вона вже шкодувала, що не взяла з собою пляшку води, коли почула чиїсь голоси за прочиненими дверима.

— Я розумію, що ви не можете назвати точних термінів, лікарю, — говорила жінка. — Але скільки ще вона може залишатися в такому стані?

Амелія мимоволі сповільнила крок.

— На жаль, усе індивідуально, — відповів чоловік. — Ми продовжуємо спостерігати за її станом. Зараз найважливіше — підтримувати життєві функції й не припиняти лікування.

— А якщо вона не прокинеться?

У голосі жінки почулися сльози.

Амелія відвела погляд від дверей. Вона не хотіла підслуховувати чужу розмову, тому вже збиралася йти далі, коли почула ім’я.

— Естер перебуває в штучній комі. Ми робимо все можливе, але я не хочу давати вам обіцянок, яких не можу виконати.

Амелія завмерла.

Естер?

Вона повільно повернула голову до дверей.

Збіг імен — цілком звичайна річ. Естер не було якимось неймовірно рідкісним ім’ям, та й вона сама не знала всіх людей у місті.

Можливо, йшлося про іншу дівчину.

Про когось, хто мав таке саме ім’я.

Амелія змусила себе рушити далі.

Вона не мала жодних підстав думати інакше. Естер була вдома. Ще зовсім недавно вони розмовляли у вітальні, жартували й сперечалися через звичайні побутові дрібниці.

Але слова лікаря не виходили з голови.

Естер перебуває в штучній комі.

Амелія дійшла до кінця коридору, владнала останні формальності, а тоді попрямувала назад.

Вона вже майже переконала себе, що не варто звертати уваги на випадковий збіг, коли помітила двері палати, які залишилися прочиненими.

Усередині хтось тихо розмовляв.

— Можете побути з нею ще трохи, — сказав лікар. — Але, будь ласка, не забувайте й про себе.

— Дякую.

Жіночий голос стих.

Амелія не збиралася заглядати до палати. Вона лише кинула випадковий погляд усередину.

І перестала дихати.

На лікарняному ліжку лежала дівчина.

Її довге біле волосся розсипалося по подушці. Обличчя було блідим, очі заплющеними. До руки тягнулася тонка трубка, на грудях були закріплені датчики, а поруч стояв монітор, на якому рухалася зелена лінія.

Амелія знала це обличчя.

Знала його надто добре, щоб помилитися.

Вона бачила цю дівчину у власному будинку. Розмовляла з нею за сніданком, сперечалася через дрібниці, слухала її жарти. Знала, як вона усміхається, як відкидає біле волосся з обличчя і як часом намагається приховати власне хвилювання за безтурботними словами.

Естер.

Амелія вчепилася пальцями в одвірок.

— Ні… — видихнула вона.

Це не могло бути правдою.

Вона ж щойно залишила Естер удома.

Ні, не щойно. Минуло вже кілька годин, але це нічого не змінювало. Амелія пам’ятала їхню розмову, усмішку Естер, її побажання не посваритися з лікарем.

А тепер перед нею лежало тіло тієї самої дівчини.

Нерухоме.

Безмовне.

Під’єднане до апаратів, які підтримували її життя.

Амелія повільно зробила крок назад, наче сподівалася, що варто лише відвернутися — і все зникне.

Але коли вона знову подивилася в палату, нічого не змінилося.

— Це неможливо, — прошепотіла вона.

Її серце калатало так сильно, що здавалося, його стукіт мав почути весь коридор.

Вона знала, що Естер — привид. Знала, що та нічого не пам’ятає про своє минуле. Вони давно жили під одним дахом, і Амелія вже звикла до того, що не всі таємниці світу можна пояснити.