51 глава.Весілля, на яке вона запізнилася

— Амеліє, ти готова?

— Майже!

— Ти сказала це двадцять хвилин тому!

— А тепер я майже готова по-справжньому!

Лія заплющила очі й повільно видихнула.

Вона сиділа на краєчку дивана, одягнена у святкову сукню, і спостерігала за тим, як Амелія вкотре намагалася приборкати неслухняне пасмо волосся перед дзеркалом.

Сукня Амелії була ніжно-блакитною, із легкими рукавами та спідницею, яка спадала м'якими складками. Вона не виглядала надто урочисто, але пасувала дівчині так, ніби її пошили спеціально для цього дня. Темне волосся Амелія зібрала наполовину, залишивши кілька пасом біля обличчя.

Щоправда, зачіска вже починала розпадатися.

— Я не розумію, — пробурмотіла вона, намагаючись закріпити шпильку. — Чому волосся має власну думку? Я ж його навіть не запитувала!

— Можливо, воно просто втомилося від твоїх експериментів.

— Ліє!

— Що? Я підтримую тебе морально.

— Ти мене знищуєш морально!

Лія розсміялася.

Нарешті вона підвелася, підійшла до подруги й забрала шпильку з її рук.

— Сядь.

— Але я вже майже…

— Амеліє.

Дівчина слухняно опустилася на стілець.

Лія кількома вправними рухами поправила зачіску, закріпила пасма й відступила, оцінюючи результат.

— Ось. Тепер ти схожа на людину, яка збирається на весілля, а не на битву з гребінцем.

Амелія роздивилася себе в дзеркалі.

— Знаєш, іноді я думаю, що ти могла б заробляти гроші на тому, щоб рятувати людей від них самих.

— Я вже цим займаюся. Просто поки що безкоштовно.

— Я запам'ятаю.

— Не сумніваюся.

На столику біля дверей лежало запрошення, яке вони отримали кілька тижнів тому.

Його надіслала Марта.

Амелія знала її ще з дитячого будинку. Марта була старшою за них на кілька років і завжди поводилася так, ніби мусила стежити за всіма молодшими.

Якщо хтось плакав, Марта знаходила спосіб його розсмішити. Якщо комусь не вистачало їжі, вона ділилася своєю порцією. А коли Амелія вперше захворіла й кілька днів не могла підвестися з ліжка, Марта сиділа поруч і читала їй казки, вигадуючи власні закінчення.

Згодом їхні шляхи розійшлися.

Не через сварку. Просто життя повело кожну своєю дорогою.

Проте Марта не забула їх.

У запрошенні вона написала кілька рядків від руки.

«Мої любі дівчатка!

Я знаю, що ми давно не бачилися так часто, як хотілося б. Але цього дня мені дуже хочеться, щоб ви були поруч. Ви частина мого дитинства, а тепер я починаю нову сторінку життя.

І я не уявляю цього дня без вас.

Обіймаю. Марта».

Коли Амелія вперше прочитала ці слова, вона довго тримала листа в руках.

Тепер запрошення лежало в її сумочці, а разом із ним — маленький подарунок, який вони з Лією обрали для наречених.

— Ти взяла подарунок? — запитала Лія, перевіряючи власну сумочку.

— Так.

— Запрошення?

— Так.

— Телефон?

— Так.

— Гроші?

— Ліє, ми йдемо на весілля, а не переїжджаємо в іншу країну.

— З тобою я нічого не виключаю.

Амелія схопила сумочку.

— Усе. Ходімо, поки ти не змусила мене перевірити, чи взяла я власну голову.

— Це було б непогано.

— Я більше не дружу з тобою.

— Доїдеш до весілля, там і вирішимо.

Вони вийшли з дому, продовжуючи сперечатися, кому належить право обирати музику дорогою.

І жодна з них ще не знала, що цього дня їм доведеться познайомитися з гостею, яка не отримувала запрошення.

Принаймні офіційного.

Весільний майданчик розташувався за містом, у затишному саду біля невеликого заміського ресторану.

Коли автомобіль зупинився біля входу, Амелія першою помітила гірлянди з білих квітів, що обрамляли ворота. Між деревами висіли маленькі ліхтарики, а на доріжці до будівлі стояли вазони з трояндами.

Повітря пахло свіжою травою, квітами й чимось солодким, що долинало з відчинених дверей кухні.

Десь неподалік грала тиха музика.

— Ого, — видихнула Амелія.

Лія вийшла слідом і озирнулася.

— Марта завжди любила красиві речі.

— Пам'ятаєш, як вона прикрашала нашу кімнату паперовими зірками?

— А вихователька змушувала нас усе знімати.

— А Марта наступного вечора клеїла їх знову.

— І казала, що нічого не знає про зникнення паперу.

Вони перезирнулися й засміялися.

— Треба буде їй нагадати, — сказала Амелія.

— Обов'язково. Але спочатку знайдемо наречену. Бо, якщо я правильно пам'ятаю, вона погрожувала особисто прийти за нами, якщо ми запізнимося.

— Це вона так виявляє любов.

— У неї дуже своєрідні методи.

Вони рушили до входу.

І щойно переступили поріг, почули знайомий голос:

— Я знала! Я знала, що ви прийдете!

Марта майже підбігла до них.

Вона була в білій весільній сукні, що підкреслювала її фігуру, а волосся було зібране в елегантну зачіску з кількома пасмами, які спадали біля обличчя. У руках вона тримала букет із білих і ніжно-рожевих квітів.

Її очі сяяли.

— Марто! — вигукнула Амелія.

Наступної миті вони вже обіймалися.

Марта притиснула Амелію до себе, а потім обхопила руками Лію.

— Господи, які ж ви виросли! — вигукнула вона, відступивши, щоб краще їх роздивитися. — Дайте на вас подивитися!

— Ми бачилися не настільки давно, щоб ти нас не впізнала, — зауважила Лія.

— Не заважай мені насолоджуватися моментом!

Марта взяла її за руки.

— Ти така гарна!

— А ти сьогодні взагалі маєш право змушувати всіх навколо почуватися недостатньо красивими.

— Ой, припини!

— Це правда, — втрутилася Амелія. — Я вже подумала, що нас запросили на весілля, щоб ми побачили, як виглядає головна героїня романтичної історії.

Марта засміялася.

— А ви обидві, як завжди, змовилися проти мене.

— Ми просто давно не бачилися, — сказала Амелія. — Треба надолужити.

На мить усмішка Марти стала м'якшою.

— Треба, — тихо погодилася вона.